Василя Кривицького під час Великої Вітчизняної війни нагородили орденом Слави, а після війни оголосили ворогом народу і відправили у сталінські табори...
Петро БОЯРЧУК, влас. кор. “Волині”
Про те, що горохівчанин Василь Кривицький був засуджений сталінщиною на довгі роки позбавлення волі і поневірявся в ГУЛАГівських таборах Колими, я довідався, готуючи свого часу для “Волині” серію публікацій, які друкувалися під спільним заголовком “Табірні історії”. Пригадується, в одній із них вказував і його прізвище. Як людини, котра, одержавши тавро ворога народу, ворогом українського народу ніколи не була. Досі зберігає цей чоловік пекучу пам’ять про колимські страхіття. І в Бутугичагу, і на Центральній, Дизельній, Бєлова, і в Усть-Омчугу. Саме в ньому літом 1956 року Кривицький отримав довідку про звільнення. І саме туди пізніше потрапив на спецпоселення український поет від Бога Василь Стус. До приходу в наш край перших совєтів Василеві Кривицькому сповнилося сімнадцять років. Тож не тільки спостерігав за тим, що діється, а й робив власні висновки. Відомо, якими вони могли бути, якщо “визволителі”, щойно вступивши на донедавна підпольську землю, взялися до репресій. В числі заарештованих був і чоловік Василевої рідної тітки Гаврило Юхимчук з Лемешева. Звичайний селянин. А таких, як він, з того ж Лемешева, забрали совєти до Луцька в тюрму 13 або й 14 чоловік. Олександра Кіпру, Василя Кізима, а ще — Йосипа Мазіна, Івана Шостака, на рік старшого від Кривицького Володьку Ничипорука та інших. А ще знає, що після масового розстрілу, проведеного енкаведистами на другий день війни, з усіх отих лемешівців додому вернулися тільки троє. Серед них — і Гриць Бобицький, який сам розповідав Василеві про те пекло, що його влаштували для в’язнів совєти. Гриця прикидало трупами вбитих, що й врятувало від смерті. А якими почуттями сповнюватися міг Василь, коли, прийшовши на його землю визволителями від совєтів, ще страшніший терор взялися чинити тут гітлерівці? На початку 1943 року Василь Кривицький подався в повстанці. Відтак і був у лавах тих, кого покликала до зброї мрія бачити Україну незалежною. Коли в ніч з 21 на 22 березня 1943 року повстанський відділ Остапа (Олексія Брися) напав на Горохів, Василь Кривицький був у числі тих українських патріотів, котрі у складі іншого повстанського загону підтримували наступ Остапових хлопців ударами з боку села Пірванче. А наприкінці квітня — початку травня того ж року став учасником боїв з гітлерівськими карателями, що тривали довкола села Скабарівщина. Ось як через десять приблизно літ змалював ті події в написаній ним “Історії УПА” колишній член Головної Команди Повстанської армії та Української Головної Визвольної Ради Лев Шанковський: “Першою більшою мілітарною акцією проти УПА була акція на Горохівщині. Вона тривала три тижні і у ній уперше брали участь німецькі танки й літаки. Акція почалася наступом на с. Сільце, в якому перебував відділ командира Грома. Дня 9. V. Німці повели велику акцію на Скабарівський ліс, в якій брали участь 5 літаків, і на с. Скабарівщину. Чотовий Сумний ув’язався в бій з німцями, що вступили в Скабарівщину, й витримав з ройовим Шумом на своїх становищах, не зважаючи на обстріл з літаків. За цей час населення села зуміло втекти в ліс і німці встигли вбити тільки 28 осіб. Розбити повстанців, незважаючи на підтримку літаків і танків, німці не змогли”. Потім були бої з гітлерівцями на Завидівщині, у яких Василь Кривицький, стрілець УПА із сотні вже згадуваного вище повстанського командира Грома (Микола Новосад, уродженець села Пірванче Горохівського району) теж брав участь. —У 1944 році склалося так,— розказував мені,— що перед приходом других совєтів одні наші хлопці пішли в Галичину, інші — в підпільні боївки, щоби змагатися з більшовицькою владою на Волині, а ще іншим не було куди йти. Совєти змобілізували мене на фронт. І знову бої з гітлерівцями. На Сандомирському плацдармі, на Віслі. На плацдармі утратив молодшого на три роки брата Івана. А сам закінчував війну в Бреслау, що його гітлерівці перетворили на місто-фортецю. За бої в цьому місті, де штурмом доводилося брати мало не кожен дім, і одержав перший номер в обслузі кулемета “Максим” червоноармієць Василь Кривицький орден Слави третього ступеня. Після перемоги іще служив і додому повернувся в 1947 році. — А в 1948,— повідав мені,— прийшли з лісу хлопці й попросили про допомогу. Відмовити не міг. Головним чином через те, що бачив: другі совєти поводяться на звільненій ними від гітлерівських окупантів території ще гірше, ніж поводилися тут совєти перші. Так от і почалася його співпраця з повстанським підпіллям, яка тривала до 1950 року. Тоді (бо здав один із мирківських) заарештували і засудили, позбавивши ордена Слави, а також інших у боях заслужених нагород. Тепер згідно із Законом “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” Василь Данилович Кривицький поновлений в усіх, здавалось би, правах, в тому числі — і в праві на відзнаки за воїнську доблесть. Але... “На вашу заяву повідомляємо, що в... кримінальній справі № 5308 фп, за якою ви були засуджені, є... матеріали, які свідчать про вилучення... у вас ордена Слави ІІІ ступеня та орденської книжки, які були надіслані на збереження в нагородний відділ Верховної Ради СРСР. На даний час — це управління президента Російської Федерації по державних нагородах...” — такою була відповідь на його клопотання з управління Служби безпеки України по Волинській області. “Роз’яснюємо, що в Російській Федерації питання поновлення в правах на нагороди і повернення нагород, вилучених у зв’язку із засудженням, вирішуються тільки стосовно громадян Росії... Одночасно повідомляємо, що вилучені в засуджених осіб нагороди тривалому зберіганню не підлягали і здавались у переплав” — такою була відповідь з Москви. “Додатково повідомляємо, що згідно з чинним законодавством подання про поновлення Вас у правах на орден Слави ІІІ ступеня... надіслано на розгляд Комісії державних нагород та Геральдики при Президентові України”,— таким був останній у цьому зв’язку документ, що його одержав у липні 2003 року ветеран з облдержадміністрації. Але вже нема на колишніх посадах ні того чиновника, котрий повідомляв про надіслане подання, ні того Президента, при якому названа вище комісія мала б те подання розглянути. Хто ж поверне солдатові заслужений ним орден? І чому склалося так, що отримували його “на збереження” та здавали “у переплав” одні, а повертати повинні інші? Чи хоч вони збагнуть Василеву кривду? Шістдесят років минає відтоді, коли одні привласнили собі монопольне право на звання поборників гітлерівщини, тоді, як інші, хоч теж з гітлерівщиною змагались, усе ще залишаються невизнаними. І тільки через те, що, окрім гітлерівщини, наважилися ще й змагатись із сталінщиною. Комусь, виходить, рідна вона, сталінщина.
