63-РІЧНА НІНА ДУШКО З НОВОВОЛИНСЬКА СОРОК РОКІВ – ЗА КЕРМОМ АВТОМОБІЛЯ...
63-РІЧНА НІНА ДУШКО З НОВОВОЛИНСЬКА СОРОК РОКІВ – ЗА КЕРМОМ АВТОМОБІЛЯ.
Алла ЛІСОВА, влас. кор. “Волині”.
МАШИНУ ВОДИТИ – ЩО БОРЩ ЗВАРИТИ” Цю жінку я знаю досить давно, ще з дитячих літ. Більше того, вона була за кермом легковика, який пізньої пори віз мене хрестити в Свято-Успенський собор сусіднього Володимира-Волинського... Її знає чимало мешканців Нововолинська. Її пам’ятають ті, хто приїхав сюди у далеких п’ятдесятих будувати шахти, зводити житло. — Родом я з Чернігова. Переїхала сюди до сестри у п’ятдесятих, так і залишилася на все життя... Правда, кілька років провела у сибірському Сургуті, але і там не розлучалась з автомобілем. Така вже, видно, моя доля... А долю вибирала, не вагаючись. Спочатку, зовсім юною, сіла в автобус у якості кондуктора. Тоді ще більше закохалась у дорогу, автомашини, бо якусь особливу тягу до техніки мала ще в дитинстві. Тому без вагань пішла навчатись в автошколу. — Першим моїм “другом” став вантажний ГАЗончик, яким найбільше перевозила вугілля по ЖЕКах, майже три роки на ньому вирулила. А тоді керівник АТП № 30213 запропонував зайняти місце таксиста. Пропозицію відразу прийняла, — пригадує Ніна Павлівна. Першим серйозним випробуванням на шоферську спритність і витривалість стала далека дорога в місто Горький (тепер Нижній Новгород в Росії – А. Л.), звідки треба було пригнати собі легковик ГАЗ-21. Більше десяти років на ньому виїздила. Витривала, капітальна машина — так її охарактеризувала колишня господиня. — Ніно Павлівно, куди пролягали зазвичай ваші маршрути? Чи доводилось возити на пиво до Львова грошовитих гірників або їхні капелюхи, що вже стало справжнім анекдотом? – запитую. — А чому ж ні? І не один раз! Траплялось, що одному пасажиру так сподобалось зі мною їздити, що я змушена була його зі Львова везти у Луцьк і там кілька разів прокатати з одного кінця у другий. Пачку грошей, яку він мені поклав, побоялась взяти, а от те, що “накрутив” лічильник, відрахувала собі, — сміється. Ніні Павлівні, напевно, найчастіше доводилось возити поважних клієнтів — і керівників шахт, і партійних посадовців. — Просять, Ніно, щоб ти приїхала. У твоїй машині чисто, охайно – їх, кажуть, не закачує, — напівжартома-напівсерйозно підохочував свою підлеглу начальник автотранспортного підприємства Михайло Побережський. – Я за тебе завжди спокійний... Ніна Павлівна ні від яких маршрутів не відмовлялась. Луцьк, Львів, Брест, Рівне – найзвичніші. Свій Нововолинськ і сусідній Володимир знала настільки добре, що могла проїхатись із заплющеними очима, обминаючи кожну вибоїну. З часом набиралась майстерності, їй присвоїли категорію водія першого класу. — Для мене машину водити, що борщ зварити, — каже моя співрозмовниця. – Не хвалюсь, але не одного чоловіка-водія могла за пояс запхнути, — жартує. АВТОМОБІЛІ СНЯТЬСЯ Й ДОСІ На столі серед різноманітних подяк, грамот, газет, які дістала моя “героїня” до розмови, — вирізка з нашої, тоді ще “Радянської Волині”, вміщена в одному з номерів під рубрикою “Жінки Волині” за 1979 рік. Вже тоді про Ніну Душко писали як про високого професіонала — водія. Вона постійно перевиконувала планові завдання, нагороджувалась почесним знаком “Переможець соціалістичного змагання”. А хіба могли відбутись обласні змагання на професійну майстерність без її участі? Тричі виходила переможцем, один раз – навіть у швидкісному маневруванні. Двічі виступала за Волинь в республіканських змаганнях в Одесі і Києві. У Сургуті, куди поїхала підзаробити, бо випало одній, без чоловіка, ставити дочку на ноги, навчати, довелось нелегко. Хоча шоферська справа для неї звична – сильні морози Півночі накладали свою специфіку. Руки робилися дерев’яними від холоду і довго не відходили. Інколи хотілось кинути той ГАЗ-52, плюнути, як кажуть, і назад у Нововолинськ. Але гордість не дозволяла це зробити. Ніколи не вважала себе слабкодухою, долала труднощі, як оті сотні кілометрів бездоріжжя, які довелось з’їздити за все життя, і це додало впевненості. — А скільки всього кілометрів ви накрутили? – запитую. На хвильку задумавшись, моя співбесідниця, в очах якої і досі не згас життєвий запал і отой азарт автомобіліста, каже: — Та, напевно, за сорок років не менше мільйона. Це ж щодня – сотню, а то й більше... Любов до автомобілів дочці Ользі не передалась. Байдужою до техніки залишається і старша внучка Валерія. А от другокласниця Оленка тільки чекає, аби бабуся вивела з гаража свою улюблену “Ауді”. Як залишила роботу, на якій ще працювала сім років, перебуваючи на пенсії, – відразу придбала іномарку. — Куди нею подорожуєте? – цікавлюсь. — Хто куди попросить. А зазвичай на “курорт” – на дачу до п’ятої шахти. Там маю шість соток землі. Беру лопату і — вперед. Ще до минулого року на двох з подругою у селі Мовників Іваничівського району обробляли гектар цукрових буряків. Справились. А відпочинок? Відпочиваю за кермом... Ніна Павлівна настільки закохана в автомобілі, що протягом усього життя вони їй сняться найбільше. Буває, що внучки будять, коли в сні починає тиснути на гальма. Я їй бажаю попутного вітру і легких доріг надалі!
