ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ П’ЯТДЕСЯТ ВІСІМ РОКІВ

Володимир ЄЩЕНКО, керівник інформаційного центру Волинської облради ветеранів війни і праці,
інвалід війни ІІ групи

У листопаді 2003 року в моїй оселі пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив мені голова облради ветеранів Микола Іванович Капітоненко.
— Володимире Дмитровичу, тобі прізвище Істомін щось нагадує? — спитав він.
— Так, — схвильовано відповів я. — У мене був фронтовий друг-однополчанин Міша Істомін, з яким разом воювали з 1943 року і до кінця війни.
Як виявилося, мій давній друг прочитав мою статтю в газеті «Ветеран України» «Зворушливі зустрічі в Сандомирі», де йшлося про поїздку делегації волинських ветеранів на знаменитий Сандомирський плацдарм. І написав у нашу раду ветеранів.
Між нами зав’язалася переписка, телефонні розмови. Були взаємні поздоровлення, побажання, зустрічі. І ось через п’ятдесят вісім років ми зустрілись у місті-герої Севастополі. 83-літній ветеран війни і праці був чимось схожий на себе, колишнього, з тою лише різницею, що замість густої шевелюри на голові сиве волосся і все та ж офіцерська виправка. Ми впізнали один одного. Почалась душевна розмова, під час якої багато згадалося.
Михайло Павлович народився 21 листопада 1920 року у Воронезькій області, селі Чулок, в багатодітній сім’ї. У своєму рідному селі закінчив семилітню школу і вже з 16 років почав працювати. На дійсну військову службу був призваний у жовтні 1940 року в Омськ і зарахований курсантом полкової школи 543 корпусного артполку.
У березні 1941 року його полк був перекинутий у м. Коростень Житомирської області і стояв у літніх військових таборах. 18 червня, згадав Михайло Істомін, по бойовій тривозі полк знімається з табору і слідує автомобілями ГАЗ-АА і ЗИС-5 на Захід.
Перший бій він прийняв 22 червня 1941 року на кордоні з Польщею під Перемишлем, будучи командиром вогневого взводу свого полку. Пережив гіркий, трагічний відступ наших військ. Два тижні його гарматна батарея вела вогонь під Києвом, але настав чорний день. У вересні 1941 року були вимушені залишати столицю України. Під Броварами потрапили в оточення. Разом з нашими танковими, піхотними частинами попав в оточення полк. Боляче згадує фронтовик, як йому особисто довелось залишати гармати на полі бою. Які гіркі хвилини з тяжким болем на душі і серці переніс він, знімаючи з гармат замки, засипаючи стволи піском. Істомін з невеликою групою своїх підлеглих пробирався через болото, йдучи, щоб не зійти з стежини, допомагаючи один одному. Нарешті вийшли з болота. Тепер ми теж піхота. Йшли далі, потрапляючи під кулеметний вогонь й бомбардування ворожої авіації. З початку відступу пробивались всім особовим складом батареї, потім взводу, а потім в одиночку.
— Мені, — згадував він, — доводилось виходити з оточення під іншим прізвищем — Остапенко.
Так і йшов Михайло Істомін-Остапенко на схід, довго йшов селами України до переднього краю оборони, дійшовши до станції Обоянь, що в Курській області, і вже в березні 1943 року прийняв взвод розвідки батареї 122-міліметрових гармат. Під селом Прохорівка отримав проникаюче поранення у ліву ногу. Після видужання, з 3 серпня 1943 року ми воювали разом в 112 гвардійському артполку РГК і 39-й гвардійській артбригаді, разом з ним пройшли безліч фронтових доріг. Одна з них вела до визволення Києва. Саме тут, на Лютізькому плацдармі, під кулеметним вогнем і бомбардуванням ворожої авіації в ніч на 4 листопада 1943 року командир першого вогневого взводу 5-ї батареї Істомін по понтонному мосту переправляв чотири гармати через Дніпро. На самій середині річки знову кулеметні черги, бомбардування.
— Але, — зітхаючи, каже Істомін, — пронесло. А ти, Володя, — звертаючись до мене, — наскільки я пам’ятаю, 3 листопада вів вогонь зі свого передового спостережного командного пункту під час артпідготовки, був поранений, але взводу не залишав. Зустрілись з тобою на західній околиці Києва.
— Так воно і було, — підтвердив я і додав. — Тоді мій взвод управління 4-ої батареї самостійно переправився через Дніпро на плотах, зроблених самими з колод і дощок, і вже 6-ого листопада вранці разом з танковими частинами наші артилеристи увійшли в Київ.
— А пам’ятаєш, коли визволяли Україну, — пригадав далі Істомін, — бої під Луцьком і Рівним?
— Аякже, — відповів я.
І згадав, як у січні—лютому 1944 року наша частина зайняла вогневі позиції в районах Рафалівки і Старого Чорторийська. Наш другий дивізіон вів вогневі “нальоти” по вузлах опору німців на дорогах до Луцька та Рівного, а потім, змінюючи позиції батарей і спостережних командних пунктів, гармаші вели боротьбу з ворожими танками «тиграми». Тоді в кінці січня старший офіцер 5-ої батареї гвардії старший лейтенант Михайло Істомін, керуючи вогнем двох гармат, прямою наводкою знищив два «тигри» і бронетранспортер.
Ще раніше штурмували Білу Церкву, у визволеному Житомирі зустрічали новий 1944 рік і випили свої «бойові сто грамів» Далі були спогади про важкі бої на Сандомирському плацдармі, переправу через Віслу. Розповідали ми про штурм німецького міста Белау, про зустріч з американськими союзниками на Ельбі поблизу міста Торгау, і щастя визволення столиці Чехословаччини Праги в останні дні війни.
За мужність, хоробрість, відвагу та високі командирські здібності Михайло Істомін нагороджений чотирма бойовими орденами: орденом Богдана Хмельницького, двома орденами Великої Вітчизняної війни, орденом Червоної Зірки та багатьма бойовими медалями.
Цікаво було слухати про післявоєнне життя Михайла Істоміна. Після демобілізації з Луцька у 1946 році Михайло Павлович повернувся на свою батьківщину у Воронезьку область, Бутирлинівський район, с. Чулок. І тут з 1947-ого по 1967 рік працював головою колгоспу. З 1967 року Михайло Павлович проживає у місті-герої Севастополі, багато років працював у Севастопольському морському рибному порту на різних посадах до 1991 року. З 1991 року ветеран війни і праці Михайло Істомін і донині працює, очолює первинну ветеранську організацію Севастопольського морського рибного порту. Михайло Павлович разом з дружиною виховав четверо дітей, 6 онуків, 6 правнуків. Ось із таким другом-ветераном, який визволяв нашу Волинь, зустрівся я напередодні 60-річчя Перемоги.