Петро Порошенко: «Мірятися кров’ю народів – ганебно і неприпустимо»

Події, які 8 липня 2018 року відбувалися у Польщі і в Україні, коментувала вся Європа. Не важливо, чи у повітрі, чи на землі президентам найближчих держав-сусідок судилося розминутися. Сучасники вже закарбували історичний факт: поки Анжей Дуда  на Волині вшановував 75-ті роковини Волинської трагедії 1943-1944 років, глава Української держави  Петро Порошенко  тим часом під сотнями синьо-жовтих прапорів зустрівся з тисячами земляків, які приїхали  у Польщу з багатьох регіонів України. 

Місцем  цієї знакової зустрічі стало кладовище   неподалік  польського села Сагринь Грубешівського повіту, де у братській могилі покояться більше тисячі українців, які 10 березня 1944 року стали жертвами акції зі знищенння місцевого населення. Криваву розплату над безневинними людьми провели бойовики польської Армії Крайової та «батальйонів хлопських». Світлій пам’яті земляків цього дня разом із Президентом Петром Порошенком вклонилася і делегація у складі 46-ти горохівчан, яку очолила начальник фінансового управління райдержадміністрації Валентина Ковальчук.

У братській могилі покояться більше тисячі українців, які 10 березня 1944 року стали жертвами акції зі знищенння місцевого населення.

Польща зустріла нас такими ж, як на Україні, золотими врожаями, чепурними будинками, доглянутими Боголюбивим людом святинями з високими куполами. І кладовище у невеликому Сагрині видалося мені дуже схожим на український цвинтар на місці  села  Красний  Сад на Горохівщині, котре 19 квітня 1943 року польські поліцейські, які воювали на боці гітлерівців, спалили, вчинивши жорстоку розправу над його мешканцями.  Тоді загинули 104, вижили – лише 13 мешканців мальовничого поселення.  За версією істориків, таким чином поляки помстилися красносадівцям за їхню проукраїнську позицію. Фактично, саме з цього на Волині розпочався польсько-український збройний конфлікт, який також називають «Волинською трагедією». Пам’ятник їм відкрили 12 квітня 2012 року. 

У Сагрині на Холмщині – теж  Пам’ятний хрест на спомин українських мешканців, замордованих 10 березня 1944 року. На ньому   напис: «Святий Боже! Дай вічний спочинок Українцям, які мешкали у селах Сагринь, Пасіка, Рудка, Модринь, Чесники, які 10 березня 1944 року трагічно загинули і спочивають на цьому кладовищі, як жертви війни і братовбивчої боротьби. Святий Боже! Ти знаєш їх поіменно. Прости їм гріхи вільні і невільні. Дай їм воскресіння, життя вічне і вічну пам’ять». 

 Доки біля нього чекаємо приїзду Президента, радник Посольства України в Республіці Польщі Микола Ярмолюк розповідає журналістам: «Коли у 1994 році була підписана міжурядова Угода про збереження місць пам’яті і поховання жертв війни та політичних репресій, то до відповідного протоколу потрапило і цвинтар у Саргині. У 2008 році державною міжурядовою комісією з увічнення пам’яті  було вирішено спорудити тут пам’ятник за державні кошти і за сприяння Волинської облдержадміністрації».

Як поляки ставляться до цього місця?  Пан Микола розповідає, що на початку 1980-их років у село приїхав допитливий учитель історії-кашуб. Став цікавитися у місцевих захаращеним кладовищем, однак відповідей на свої запитання майже не почув. «Обмінене» населення мало що знало про цю трагічну подію, та поляк-освітянин зі своїми учнями був перший, хто почав прибирати ті хащі.

Уже багато років поховання впорядковує, приїжджаючи з України, екс-голова Горохівської райдержадміністрації Сергій Годлевський. Зустрічаю його серед тисяч людей і чую жахаючий факт: «Убитими тілами жителів довколишніх сіл була закладена територія  розміром приблизно 30 на 150 метрів. Вона – суцільна братська могила…»

Біля костелу, у якому саме звершувалося недільне Богослужіння, заводжу розмову про походження Пам’ятного хреста з однією з місцевих мешканок. Приязно усміхнувшись, пані літнього віку першою зауважує красу наших вишиванок, а на моє запитання лише відповідає: «Szkoda, że ​​to się stało. Jesteśmy sąsiadami, połączonymi historią» (Прикро, що так сталося. Ми ж сусіди, пов’язані історією). 

… На цвинтарі прихилилася до залізного Хреста на окремій могилці жінка. То лучанка Марія Хоменко (у дівоцтві Мельник), яка  народилася у селі Модринь, мама якої була уродженка  сусіднього Ласкова, де були убиті родичі по батьковій і маминій лініях. Тоді їй було чотири рочки.  Як почали палити малі села, сім’я Мельників  попросилися прихистку  у Сагрині у татового знайомого на прізвище Шпак.  10 березня 1944 року Марієчка з 24-річною ненею Надією,  двоюрідною 12-річною сестрою і 67-річним дідусем Миколою Федоровичем Новосадом, який прийшов  до хваленого у довколишній околиці лікаря, ночували там. Коли над селом прокотилося відлуння пострілів, вони у  передранковій теміні  побігли на картопляне поле. Щоб маленька не замерзла, неня загорнула донечку у своє пальто. Важко уявити, як терпеливо маля лежало кілька годин на землі, вткнувшись личком у березневе болото. Так веліла мама, аби Марієчка не заплакала, не заговорила, не писнула.

… Поляки вийшли з лісу і йшли у село лавиною, пильно вдивляючись у вкриту бадиллям землю. Щоб відвести їхню увагу, Микола Федорович піднявся і пішов назустріч… смерті. Показав на вимогу документ про народження та національність і відразу ж отримав кулю у голову. 

– Егей, тут єще є тши (три), – мовив котрийсь із нелюдів, нагледівши жінку з дівчатками. Перевернув її лицем догори. Вдавати  мертву вже було неможливо.

Пригонувши Марічку до грудей,  Надія стала на коліна і  слізно просила зоставити дітей живими. Котрийсь із чоловіків  волів стріляти, та поляк старших літ і чину, на мить задумавшись, мовив: «Не треба,  вони наших дітей не убивали. Пам’ятай, що я подарував Тобі життя». І відпустив.

Жінка несла Марічку сперед себе, міркуючи, що якщо стрілятимуть у спину, дитині таки вдасться врятуватися. Не стріляли.  Заціпеніло дійшла до хати, в якій жила полька. Та довго не впускала, виглядаючи через вікно. Та, мабуть, сама була матір’ю, бо жестом таки покликала. 

Потому сім’ю Мельників із рідної Холмщини пересилили в Одесу. Звідти вона  пішки через Молдавію прийшла на Волинь. На могилу у Сагринь 78-річна Марія Іванівна приїжджає щороку. З синами чи онуками. Одного року завітала  на батьківське обійстя в Модринь. Від нього залишилася  яблуня і стара криниця. Поляки, яких оселили у дворі Мельників, зізналися, що не наважувалися будувати свій дім аж до 1953 року. Чомусь думали,  чекали, що справжні господарі повернуться. Мовляв, із чужого двора не здобудеш двора…

 Цю правду зі свого дитинства пані Марія знає зі слів неньки Надії, яка мала дуже добру пам’ять і за життя відтворила на список імена всіх, хто загинули того вмитого кров’ю весняного дня. Загалом 660 їх із прізвищами чи без викарбували на гранітніх стелах, одну з яких «списали»  з обидвох сторін.  Надії Миколаївні було вже 90 літ, як доньки привезли її у Сагринь. Попрощалася з могилами і дожила вік на другій батьківщині-Волині.

– Сусідів не обирають. Потрібно жити в мирі, якщо Бог поселив нас поруч. Пробачити одні одним, бо що буде в іншому випадку? Знову трагедія? – казала  Марія Хоменко. 

– Сусідів не обирають. Потрібно жити в мирі, якщо Бог поселив нас поруч. Пробачити одні одним, бо що буде в іншому випадку? Знову трагедія? – казала  Марія Хоменко. 

 … Перед брамою цвинтаря Петро Порошенко привітався зі земляками голосним «Слава Україні!» і з червоними трояндами у руках попростував до Пам’ятного Хреста. Багряні квіти поклав, припавши перед ним на коліно. Священики і хористи відслужили панахиду, а потому Президент вийшов на імпровізований польовий майдан і заспівав Гімн України. До велелюдного товариства з Волинської і Рівненської, Тернопільської і Закарпатської, Львівської і ще багатох областей, до представників товариств «Холмщина» з багатьох регіонів України і українців із Польщі глава держави звернувся з проханням ушанувати безневинно загиблих жертв хвилиною мовчання.

Те, що у Сагринь приїхало так багато людей і врешті за 9 років відкрито меморіал жертвам, позитивно оцінив голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима. 

– Шановні українські і шановні польські патріоти! Для мене дуже важливо бути на офіційному відкритті цього меморіалу. Ми закликаємо нинішні і прийдешні покоління і українців, і поляків не допустити подібної трагедії. Я переконаний, що в українського і польського суспільства є достатньо мудрості, щоб зрозуміти, що будь-яке протистояння ослаблює нас. Особливо тепер, коли в Україні йде гібридна війна. 

Мірятися кров’ю наших народів і здобувати на цьому політичні дивіденди – це ганебно і неприпустимо. В Україні і в Польщі пам’ять про кожне загибле життя повинна остудити голови тих, хто розпалює ненавість. Ми – за фаховий діалог на рівні історії. Закликаю всіх не до помсти – до прощення. До цього закликають нас із Неба душі жертв цієї трагедії, – сказав, зокрема Петро Порошенко.

 … У котрусь із хвилин, в які  біля Пам’ятного хреста на спомин українських мешканців, замордованих 10 березня 1944 року, священики служили панахиду,  до волосся Президента України торкнувся на кілька секунд  барвистий метелик. Хтось із жінок біля мене стиха мовив: «Може, то чиясь вдячна душа дала знак, що приїжджати на поклін до таких місць усі президенти повинні частіше?»

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.