ХУТОРЯНИ

Зацікавившись малими селами, які, по суті, вже відмирають, хуторами, яких стає все менше, я немовби побачила Волинь в іншому, незвичайному ракурсі. Стоїть в глухому куточку дві-три хати (а часом лише по фруктових деревах можна вгадати, де колись жили люди), і для когось це — його мала батьківщина. На відстані від гомінких сіл і трас, ніби за кулісами сцени, де відбувається основне дійство, тече теж цікаве життя.
І якщо кажуть, що нема на землі двох однакових людей, то так само неповторні долі. І в який би район Волині я не їхала, яку б дорогу не обирала, ця дорога обов’язково приводила до героїв, з якими навдивовиж цікаво спілкуватись. Бо це спілкування — то є дотик до минулого, до того, що прожили і пережили наші батьки, діди...
1.РАННІЙ ЦВІТ ПРИБИЛИ МОРОЗИ
У Любешівському районі, за моїми підрахунками, найбільше хуторів було колись довкола сіл Деревок і Бихів, Набиниче, Засело, Голівка, Мостеці, Хутомирець — всього близько двадцяти хуторів, з яких тільки деякі збереглись.
— Найкраще взяти в попутники діда Платона, — сказала мені секретар Деревківської сільської ради Ганна Турко. — Як старожил він багато що може розповісти.
Якщо відверто, то, побачивши діда Платона, тобто Платона Васильовича Кравчика, який разом з дружиною згрібав отаву неподалік своєї хати, я дещо розчарувалась. Адже уявляла, що зустріну древнього діда, а тим часом це був жвавий чоловік в модному «прикиді» — футболці, джинсах. Та розчарування було даремним. Ця екіпіровка, що так молодить, — «гуманітарка» від внука. А тим часом Платонові Васильовичу скоро вісімдесят. І він пам’ятає, як то жилося ще за Польщі.
— Це поляки наробили хуторів. Так про добробут людей дбали, — розповідає він. — Ось вам — поле (звичайно, не задаремно давали землю), будуйтеся і живіть. Все буде ваше — і господарка, і курка, і гуска... Нікому не будете заважати. А коли радянська влада прийшла, то почали стягати хати знову до сіл — хто в Деревку поселився, хто в Бихові. Після війни це переселення пов’язане і з тим, що хуторяни, як вважала влада, підгодовують хлопців ОУН-УПА, які боролись за вільну Україну і переховувались у лісах.
Платон Васильович добре пам’ятає, яким було його рідне село Деревок і хутори довкола. Десять літ мав, як пішов наймитувати. Хоч дід його був американцем («в Америку їздив, грошей заробив»), але свого сина, Платонового батька, посадив на таку землю, що той бідував з трьома дітьми.
— Я був малий, але бачив, які злидні в сім’ї, то й пішов на свій хліб, — каже Платон Васильович. — І на хуторі Голівка, пам’ятаю, заробляв цей хліб. Пас худобу за харчі, за сякий-такий одяг, ще зерна давали під зиму як розрахунок. Я й виріс у наймах, по тих хуторах, з яких зрідка навідувався, особливо в літню пору, в своє село Деревок. А було воно велике, гарне, бо до війни війтом в Любешові був вихідець з Деревка, то він дбав про місце, де народився. В сороковому році забрали його в Луцьку тюрму, і до цього дня невідомо, де він пропав. І я в тій тюрмі сидів. Це вже в 1944-ому році. Сидів за те, що тризуба носив. Засудили мене за «зраду влади». За те, що в поліцію пішов. А я хіба знав, якій владі служити, як сьогодні поляки хазяйнують, а завтра — совєти, німці?.. Просився на фронт, але почув у відповідь: «Нет, нам рабочая сила нужна». І відправили у Воркуту на десять літ, де багато наших українців кістьми лягло.
Тавро «ворог народу» Платон Васильович відчував все своє подальше життя. Щоб це не торкнулось і дочок (а їх у нього чотири), не перечив, коли ті підросли і подались у світ: живуть вони тепер у Харкові, Луцьку, Москві.
Отож, вже в дорозі (а їхали ми на хутір Малиш) я дізналась, що мій попутник — «ворог народу» і везе він мене до баби Марії, яка має таке ж тавро — «п’ять літ відкалатала на лісоповалі». Прізвище баби Марії теж Кравчик. І вони не тільки однофамільці, а й рідня — Платон Васильович одружився з її сестрою.
Серед лісу видніється клаптик поля, обгороджений жердинами, щоб худоба не заходила. Там порається літня жінка.
— З добрим чи поганим приїхали? — питає вона.
А дід Платон жартує:
— В тюрму будуть забирати тебе.
— В тюрму, то в тюрму, — відповідає на цей жарт баба Марія. — Я вже нічого не боюся.
І в цьому діалозі вловлюються гіркі почуття, які не покидають людей, незважаючи на те, що та тюрма, через яку пройшли, залишилась на відстані більш як півстоліття. Як кажуть, стільки сала за шкіру було залито, що ніколи не забудеться пережите.
— І за що ж вас посадили? — розпитувала я згодом бабу Марію.
— А за те, що хлопцям з лісу дала їсти. А як не даси — то ж жива людина — поки-то до села доб’ється... Та й зброя в тих хлопців була — самі візьмуть, як не даси.
Це було вже в сорок восьмому році. Прийшли незнайомі люди в хату на хуторі Малиш і сказали Марії: «Ти арештована».
— Засудили мене «за недонесение», як було записано в моїй справі. І послали на лісоповал. Що в сім’ї хлопця не було, то батько мене завжди брав, як ішов до лісу. То ж я звична була до цієї роботи — сокиру вміла в руках тримати. Ну, нехай мене посадили — я хоч тих хлопців, нічних гостей з лісу, в хаті бачила, — обурюється і сьогодні баба Марія. — А батько якраз був на фронті. Вернувся додому поранений, а йому дали аж 25 літ. Зробили з нього «ворога народу».
Свердловська область, Сєровський район, станція Сосьва — це адреса, де минуло майже п’ять літ життя Марії Кравчик, не забудеться їй ніколи. Не було такого дня, щоб думкою не линула з далекого, чужого краю на рідний хутір. Бо ж тут залишились не лише мати, сестри, а й маленька донька. Восени 5 жовтня 1948 року (цю дату теж жінка ніколи не забуде) її забрали. Просила, щоб хоча заради дитини пошкодували, або вже з дочкою відправили в тюрму. Де там... Зробили, як хотіли. Та ще й дві корови з хутора вивели. Без молока маленька дитина залишилась. Довіку Марія дякуватиме Богові, що дав їй добрих сестер — Явдоху і Євгенію, які взялись доглядати її донечку, її Віру.
Листи йшли на станцію Сосьва дуже довго. Та все ж час від часу одержувала Марія новини з дому. Знала, що Віра почала ходити, що вона вже говорить...
У п’ятдесят третьому, як помер Сталін, Марія Кравчик вийшла на волю. Тоді багато хто потрапив під амністію.
— Біля нашого хутора проходила вузькоколійка (її в кінці 50-х розібрали). По цій вузькоколійці приїхала я поїздом. Неподалік від хутора скочила з того поїзда — і швидше додому.
Вернулась Марія, коли все цвіло — здавалося б, тільки радіти, що вже вільна, що поряд дочка. Але яка там радість — садити треба город. А чим? Нема ні гною, ні картоплі. Одне слово, хай Господь Бог простить, як каже жінка, — а ворухнулась тоді в душі думка, що на тому лісоповалі краще було. Там пайка хліба житнього, якась похльобка забезпечена. А тут ніхто нічого не дасть, про все треба самій дбати.
— Нараяли мені дядька віруючого (хай йому на тім світі буде легенько), — пригадує баба Марія. — Пішла до нього, попросила допомогти — справді згодився виорати, посадити. «Що ж вам за роботу дати?» — питаю. А він мені: «І вас шкода, і себе...» Назвав суму — двадцять рублів. Зраділа я, бо якраз вклалась у ті гроші, які на дочку мені давала держава. І так все життя було: коли просила в когось помочі, а коли сама пручалась. Косити навчилась не згірш за мужика. Тут, на хуторі, я виросла, тут зістарилась. Тут, дасть Бог, і помру. Дочка в Горках живе. Запрошує до себе. Та я не спішу покидати свою хату.
Не почувши від баби Марії жодного слова про її чоловіка, я делікатно обминала цю тему. Аж поки мимохідь вона сама не розповіла, що «полюбила хлопця, який жив по сусідству, а він взяв і женився на іншій», і не подивився на те, що чекала дитину.
— Я тоді страшніше пережила цей стид, ніж тюрму. Сестри, мати нічого не казали, не дорікали. А батько в хаті не міг бути, як бачив мене. Я ще ж не стара дівка була — сімнадцять літ мала — на вісімнадцятий пішло. І на такий ранній цвіт вдарив мороз... Зате, перетерпівши стид, маю дочку, трьох внуків, чотирьох правнуків. Якби не Віра, то зараз я, мабуть, пішла б у дім для престарілих.
... У батьківській хаті, де колись було тісно, тепер баба Марія живе сама. Двір давно поріс густим споришем — нема кому тут ходити.
— Була я маленька, — каже моя співрозмовниця, сміючись, — а з роками ще менша стала — стопталась.
На здоров’я баба Марія не жаліється, хоч і пройшла через лісоповал. Згодом в колгоспі тяжко доводилось працювати. І я бажаю бабі Марії ще довго топтати свою непросту життєву стежку.
Закінчення буде
Катерина ЗУБЧУК.
Фото автора.