Якось зателефонувала моя односельчанка. Відрекомендувалась: Оля Балдюк. Це прізвище мені ні про що не говорило...
Святослав КРЕЩУК
Якось зателефонувала моя односельчанка. Відрекомендувалась: Оля Балдюк. Це прізвище мені ні про що не говорило.
— А Івана Максіка ви знали? Я його дочка. — Хто в Коршеві не знав Максіка,— подумав. — Дивний, неспокійний був чоловік. “Гарячі” слова ніколи не тримав на прив’язі. Роботящий, завжди відвертий. Якось зафрахтували мені його фермські коні для обробітку городу. — Спочатку бери вила, потрудись, як я, а тоді поїдемо,— сказав, здається, трохи сердито. Ми накидали разом велику фуру силосу для опікуваних ним корівок, а тоді поїхали орати город. Суворий Максік настелив мені пухку перину із соломи на возі. “Щоб ноги не тіпались”,— прокоментував. З Іваном Максіком зустрілись ми минулої неділі на проводах біля його могили на сільському цвинтарі. Поряд споглядали з пам’ятників три його молоді сини: Михайло, Павло, Володимир. Усіх їх ви бачите на родинній фотографії, що публікується сьогодні в газеті. Власне, вона й послужила призвідкою для написання цього матеріалу. Оля, ота крихітка серед своїх чотирьох братиків, а тепер змужніла жінка, мати двох дочок, подзвонила мені з інтригою: “Приїдьте, хочу вас чимось подивувати”. При зустрічі вийняла з домашнього альбому пожовклу фотографію: “Це ж ви її зробили”. Пригадав: навчаючись у Львівському поліграфічному технікумі, записався у фотогурток. У свого земляка з Лаврова Леоніда Веліщинського, який згодом працював фотокореспондентом у нашій газеті, купив старий “Зеніт” за 30 рублів. На канікулах їздив з фотоапаратом по сусідніх селах — у Ратнів, Вікторяни, Оздів, Баїв, Тертки, Одеради. Фотографував діток, приробляючи якісь копійки до скромної стипендії. І в моєму селі від замовлень відбою не було. Це тепер усі вміють фотографувати, чи не в кожній хаті є “мильниця” зі спалахом. А тоді я був, мабуть, єдиним фотографом на всю округу. Отой старий “Зеніт” служив мені довго і чесно. Коли призвали в армію на строкову у Групу радянських військ в Німеччині, ризикнув узяти з собою фотоапарат. Солдатська “дідівщина” має глибокі корені. Старики військового містечка в Олімпішесдорфі обібрали нас, новобранців, до нитки, обміняли паски старі на нові. Та мого фотоапарата пощадили. Сказали: “Будеш нас фотографувати”. Що я й робив. І згодом мене з оператора радіолокаційної станції перевели на посаду спочатку полкового, а потім — дивізійного фотографа. Робив знімки солдатам і генералам. Якось приїхала велика інспекторська комісія з Міністерства оборони СРСР. Повезли генералів на екскурсію у знаменитий парк Сан-Сусі у Потсдам. Серед них був один-єдиний солдат з фотоапаратом. Під кінець дня високі гості розслабились. Наливають і мені чарку коньяку. Як повестися? — Не бійся, солдат!— поплескав мене по плечу головний воєначальник. — Коли ти ще будеш пити коньяк з генералами! Напевно, більшість, якщо не всі, з тих сивочолих генералів, пропахлих порохом війни, вже відійшли у Вічність. Зате живе ось та маленька дівчинка Оля, яка виросла з моєї пожовклої фотографії. Вийшла заміж за солдата-афганця Віталія — родом із теплого села Літин Турійського району. Мають двох доньок і велику господарку. З братів Олі вижив Петро (крайній зліва на фотознімку). Нині він — один з кращих фермерів у моєму селі, обробляє 13 гектарів землі. Хотів зафотографувати своїх працьовитих односельців на проводах минулої неділі. Не вийшло — “сіли” батарейки. Виручив земляк — Сергій Дубинка. Його фотоапарат ніколи не підводить. Сергій першим у Луцьку заснував цифровий фотосалон. Під час помаранчевої революції на Майдані Незалежності у Києві зробив блискучий фоторепортаж, а потім випустив оригінальний календар нової української епохи.
