ЗА ТАКИМ ПРИНЦИПОМ ПРАЦЮЄ КОЛЕКТИВ 21-ОЇ ГІМНАЗІЇ ЛУЦЬКА...
ЗА ТАКИМ ПРИНЦИПОМ ПРАЦЮЄ КОЛЕКТИВ 21-ОЇ ГІМНАЗІЇ М. ЛУЦЬКА.
Анастасія ФІЛАТЕНКО
Уже стало доброю традицією, що луцькі педагоги кілька років підряд виходять переможцями всеукраїнського конкурсу “Вчитель року”. В їх числі і вчителі з 21-ої гімназії. Це, зокрема, три заслужених вчителі України — Наталія Денисенко, Галина Ягенська та Володимир Суровцев. Перша — вчителька фізвиховання, друга — біології, а їх колега — вчитель початкових класів. Як зазначила у розмові заступник директора гімназії Наталія Луцюк, просто гріх було б обмежитись лише цими трьома прізвищами, коли зайшла мова про людей творчих, неординарних, готових виховати достойних учнів. Щонайкращі слова Наталія Сергіївна мовила про багатьох своїх колег, які викладають українську мову й біологію, математику й фізику, іноземну мову й зарубіжну літературу... Це, зокрема, Ніна Сладовська і Раїса Шайда, Тамара Бездуха і Вероніка Вакарчук, Світлана Трофименко і Ярослава Козак та інші. Тут не чекають того моменту, коли учні стануть старшокласниками, щоб з ними проводити ту чи іншу роботу, окрім уроків. Вже на початковій стадії, якщо так можна сказати, хлопчики й дівчатка, котрі стають у п’ятому класі гімназистами, а також шестикласники мають свій центр наукової творчості “Перші сходинки до вершин науки”. Тут зацікавлюють гімназистів творчістю, науковими пошуками. Як правило, тут організовують виставки творчих робіт учнів. Підростають гімназисти — і стають членами науково-учнівського товариства, готують наукові роботи, стають учасниками інтелектуальних ігор. А завершується все це конференцією “Думай, досліджуй, твори”. Не випадково десятки учнів гімназії стають призерами міських олімпіад. До речі, в минулому навчальному році їх було 48, а в нинішньому трохи “не дотягнули” до 60. Знову ж таки з їх числа були не тільки учасники, а й призери обласних і всеукраїнських олімпіад з різних предметів. Приємно те, що молоді люди, які досягли тих чи інших позитивних результатів у науковій, творчій роботі, які відстоюють честь гімназії на різних рівнях, засвідчують свій високий інтелектуальний рівень і такий же рівень своїх педагогів, не залишаються обділені увагою і словом подяки керівництва гімназії. У травні в гімназії вже традиційно проводять свято науки. Тими чи іншими нагородами відзначають кожного учня, незалежно від того, де і на якому рівні він здобув перемогу. На цю урочисту церемонію запрошують батьків. Як розповідала Наталія Луцюк, гімназія, її директор Олег Ковальчук, педагогічний колектив одразу погодилися працювати в режимі експерименту — особистісно-зорієнтованого навчання. Вони наголошують на тому, що не стільки важить високий бал оцінок, як рівень знань кожного. Не секрет, що все це сприйняли батьки не відразу. Багатьох у першу чергу все-таки тішить високий бал з того чи іншого предмета. Тож часом доводиться переконувати не стільки учнів, як їх батьків, що все ж таки найголовнішою цінністю мають бути знання. Цьому служать у гімназії і диференційовані профільні класи, зокрема, економічний, фізико-математичний, лінгвістичний, природничий і навіть математико-лінгвістичний (це у першу чергу для тих, хто захоплюється інформатикою). Відповідно до такого поділу планують години з тих чи інших предметів у розкладі — на одні відводиться більше часу, на інші — менше. Для бажаючих старшокласників ще й діють у другій половині дня профільні курси, які ведуть науковці волинських вузів. Нікого вже не здивує те, що серед гімназистів є достойні молоді науковці, переможці предметних олімпіад, турнірів, захистів наукових робіт у Малій академії наук, є, так би мовити, свої “академіки” і “члени-кореспонденти”. У той же час немало юнаків і дівчат, яких вабить поетичне слово, відвідують заняття у творчих гуртках. Вже багато літ гарний творчий ужинок збирають у літературній студії “Первоцвіт”. У різний час паростки літературної творчості юних плекали члени обласної організації Національної Спілки письменників, світлої пам’яті прекрасний педагог Дмитро Іващенко. З особливою гордістю говорили в гімназії про те, що літстудією певний час керувала колишня випускниця гімназії, що стала членом Спілки письменників, Олена Пашук. Я мала змогу познайомитися з однією із самостійних робіт одинадцятикласника Максима Сіренка, переможця не однієї олімпіади, під промовистою назвою “Що я зможу змінити у житті моєї школи”. Відверто кажучи, шкода, що написане і, гадаю, вистраждане молодим лучанином Максимом Сіренком у довиборні часи, коли панувала ще стара влада, не знайшло належного відгуку, хоч і надсилала гімназія його роботу, у якій цікаві пропозиції, до Києва. Хотілося б навести у скороченому вигляді роздуми одинадцятикласника-гімназиста: “Чому і як так сталося, що і після вибореної незалежності Україну і досі оточують важкі соціальні проблеми, чому і досі так неспокійно нашим батькам і нам самим за наше майбутнє і ніхто не може з впевненістю відповісти на запитання: “Що буде з країною і з нами завтра? Через 10—20 років”. Чому суспільство розділене на такі разючі контрасти, такі протилежні прошарки? Чому при існуючому великоможному олігархічному клані поруч з ним і досі існує така відверта, неприхована, кричуща бідність? Я та й моє покоління вважає, що такий стан буде існувати доти, доки не прийде до верхніх ешелонів влади зовсім інше покоління нових політиків. Не можновладців, що, придбавши свої посади, втратили людську совість і гідність, а нова генерація людей з високою національною свідомістю, підвищеним почуттям свого соціального обов’язку перед своєю країною і її багатостраждальними і терпеливими людьми. Мене можуть запитати: “Звідки візьметься ця нова генерація, надія нашої країни?”. Переконаний — її виховає школа. Виховає, виплекає і дасть могутній поштовх своїм вихованцям на багато плідних років вперед, навчивши бути соціально активним, розкутим і вірити у власні сили. І тому, якби я вже щось міг зробити для школи, я б негайно (саме негайно, бо прогаяний час обертається знову роками запліснявілого застою і в економіці, і в людських душах) підніс би і возвеличив професію вчителя, поставив би цю професію на вищий щабель, ніж сьогоднішні банкіри, економісти тощо. Тому що, врешті-решт, — майбутнє нації в руках учителя. Вкрай важливо і необхідно, щоб професія вчителя була однією з найбільш оплачуваних і поважних у суспільстві. Доцільно було б перед вступними іспитами в педвуз впровадити ще й тест на психологічну придатність до цієї професії, адже кожен вчитель — це насамперед психолог. І саме від вміння вчителя допомогти розкритися кожній дитині як особистості, навчити її не боятися і любити вчитися, вміння пробудити в кожній дитині обов’язкове почуття громадянського обов’язку — залежить те, які люди будуть біля керма нашої держави через 5—10 років. Вважаю, що в нашій державі має сповідуватись кредо — українській школі, українському вчителю — нові умови і новий рівень життя! Зволікання з вирішенням цієї проблеми може привести до того, що через кілька років Україна залишиться без справжніх досвідчених педагогічних кадрів. При всій повазі до наших вчителів я не знаю жодного (!) з моїх ровесників, хто захотів би на нинішніх умовах прийти працювати в школу. Обнадіює те, що хоч наші вчителі працюють зараз практично на оптимізмі і з почуття обов’язку, свіжі паростки “нової людини” їм все ж вдалося виховати вже зараз. Так, моя однокласниця, маючи реальний шанс вибороти “грант” в Америку, добровільно відмовляється від цього, заявивши, що це принижує її національну свідомість, її місце тут. І от коли підросте наше покоління і підуть у велику політику, в будь-яку велику роботу такі особистості, як моя однокласниця, — зміниться і сама держава, і наша школа!” З приємністю хотілося б відзначити, що у Луцькій гімназії № 21 з числа її сотень учнів, є, звичайно ж, не лише один такий Максим. Уже те, що минулого навчального року з 88 випускників 86 стали студентами найрізноманітніших вузів, багато про що говорить.
