«Ми самі створюємо героїв, а потім в них розчаровуємося», - ветеран АТО

Попри все, хлопець не перестав жити на повну. Наприкінці минулого року він приніс Україні бронзу на «Іграх героїв». А три місяці тому влаштувався на роботу в патрульну поліцію.

Захищати свою країну на фронті Юрій більше не може. Але переконаний: бути корисним своїй державі можна і в тилу. Починаючи від власної справи, і закінчуючи відповідальним голосом на виборах. Про це пише «Українська правда».

– Насправді я не вважаю, що в мене дуже важке поранення. Не завжди, коли кінцівки всі на місці, це поранення легше. Я був у госпіталі всього близько двох місяців. Є хлопці, яким зберегли ноги-руки, але вони по півроку-рік перебувають у госпіталі, тому що лікуються постійно. Усе дуже відносно по важкості, відзначає Юрій.

Юрій Дмитренко наголошує, що багато проблем у хлопців, що повернулися з війни від незайнятості. Тут треба просто знайти якусь сферу діяльності, у якій ти хочеш розвиватися.

Спочатку він батькам не казав, що пішов на службу. Потрапив у добровольчий батальйон, який одразу увійшов до складу Збройних Сил. До кінця серпня хлопець підписав контракт з 54-м окремим розвідувальним батальйоном. Весь цей час казав батькам, що перебуває в друзів у Тернополі, поїхав у справах. Згодом сказав, що вже місяць служить в армії. Ясно, що був шок. Але не зізнавався, що не в зоні бойових дій. Це був початок осені 2014-го. Коли отримав поранення, теж про це не знали більше 5 місяців.

«Я просто не хотів, щоб вони сиділи зі мною в госпіталі. Мені було нормально, я відпочивав, а в них на це, як і в більшості людей, реакція була б інша. Мені це не треба було. Для мене це – жалість, - говорить Юра. - Коли на мене подивитися в буденному житті, може також здатися, що я до війни не маю ніякого відношення і не мав ніколи. Ми не знаємо, що зробила для війни чи для країни людина, що сидить біля тебе за сусіднім столиком, по-перше. А по-друге, мабуть, так і треба, тому що, мабуть, для того і я воював, щоб у моїй рідній Полтаві та на іншій території України люди не відчували війну.

Рік тому я їздив у Хорватію на футбол, і вийшло поспілкуватися з ветеранами хорватської війни, - розповідає хлопець. - Дуже крутий досвід, тому що вони зараз – це ми через 20 років. У нас дуже схожа ситуація, дуже схожа війна.

Юрій Дмитренко наголошує, що багато проблем у хлопців, що повернулися з війни від незайнятості. Тут треба просто знайти якусь сферу діяльності, у якій ти хочеш розвиватися.

«Взагалі мені довелося трохи в житті поспілкуватися з ветеранами. Рік тому я їздив у Хорватію на футбол, і вийшло поспілкуватися з ветеранами хорватської війни, - розповідає хлопець. - Дуже крутий досвід, тому що вони зараз – це ми через 20 років. У нас дуже схожа ситуація, дуже схожа війна. Вони з цим "рускім міром" воювали не напряму, тому що це була війна з Сербією, яку підігрівала Росія. Вони в принципі змогли вийти з неї переможцями і відбити свої території назад. У нас це в рази тяжче, бо Росія прямо під боком, і ми воюємо не з якоюсь Сербією, а напряму з Росією, яка повністю це все фінансує, споряджає, займається військами.

Ветерани розказували, що 4-5 років ви герої в країні, вас ледь не на руках носять, про вас пам'ятають. Далі про вас просто забувають. Головна задача ветеранського руху в них була просто об'єднатися і бути одним цілим. І всі свої питання, проблеми вирішувати разом. У них це вийшло. І головна наша задача буде саме змогти об'єднатися. Щоб не було, як у нас завжди буває – 100 гетьманів і кожен на свою сторону тягне.

На вибори я не ходив уже чотири роки. У нас є така проблема, що люди дуже люблять створювати героїв і кумирів в Україні. Ми обпікаємося на цьому щодня. Навіть на футболі обпеклися. Ми створюємо героїв, а тоді в них розчаровуємося. І так кожного разу.