Зізнатись чесно, подивувалась, коли довідалась, що мешканець Луцька Іван Борисович Сиротюк у свої сімдесят п’ять іще працює...
Олена ДУДКЕВИЧ
Зізнатись чесно, подивувалась, коли довідалась, що мешканець Луцька Іван Борисович Сиротюк у свої сімдесят п’ять іще працює.
Хлібороб за освітою і покликанням, який стояв біля витоків створення колективних господарств на селі, розбудовував їх, вирощував врожаї, був нагороджений трьома орденами Трудового Червоного прапора та орденом Знак пошани, ось уже одинадцять років працює в управлінні соціального захисту. Він взяв на свої плечі нелегку ношу - налагодження роботи підсобних господарств, які існують при волинських будинках-інтернатах, і достойно несе цей тягар. ДИТИНСТВО ОБПАЛИЛА ВІЙНА Травень - особливий місяць для Івана Сиротюка. Не тільки тому, що така мила і рідна серцю земля вбирається у різнобарв’я квітів і трав, а й через те, що у дні святкування великої Перемоги у його пам’яті зринають спогади більш ніж шістдесятилітньої давності. Постає перед очима батьківська хата на Черкащині, в якій німці зробили штаб. А сім’ї, в якій було четверо дітей, дозволили пожити в комірчині тільки тому, що мати погодилась готувати для німців їсти. Пригадує Іван Сиротюк, як якась вища сила врятувала від смерті, коли в хату потрапив снаряд. - У війну без коня взагалі ніякого життя не було, - розповідає Іван Борисович. - Довго я переховував свого улюбленця, але німець таки його знайшов. Коли побачив, як він веде мого коня, щосили вчепився йому в ногу і тут же відчув, що в обличчя мені дивиться дуло пістолета. “Найн!”, - закричав німецький офіцер, який в ту мить вискочив з хати. Так мій ворог був змушений мене відпустити. Якось німецькі війська почали стягувати провіант, щоб відправити його на фронт. Усе це складали у великій клуні Сиротюків. Були тут і коні, яких недбало прив’язали. За якийсь час вони, гарцюючи, вивільнились і повтікали. Коли це виявив німець, який за них відповідав, він схопив Івана, вважаючи, що це - його рук справа. Поволік хлопця до клуні, щоб застрелити. Цього разу на порятунок прибігла матір, яка лементувала: “Є! Пане! Є!” Німець подумав, що коні знайшлися. Іван утік і напівроздягнений пересидів зимову ніч у сусідній клуні. У сорок четвертому чотирнадцятилітнього Івана Сиротюка мобілізували носити зброю на передову лінію фронту. На залізничній станції діти брали по дві, а дорослі - по чотири міни, прив’язували їх на грудях і спині. Потім їх - п’ятсот чоловік - двадцять кілометрів вели полями до “передової”. Бувало, що, угледівши такий ланцюг, німецькі літаки поливали його кулеметним вогнем. Але, видно, судилося вижити Івану Сиротюку у тій війні. ВІД КРАЩОГО ЇЗДОВОГО - ДО НАЧАЛЬНИКА УПРАВЛІННЯ Через кілька днів після приходу радянської влади у селі відразу почали створювати колгосп. Чоловіки іще воювали на фронті, тож усе навантаження лягло на плечі жінок, дітей і дідусів. Іван Сиротюк разом зі своїм товаришем стали в колгоспі кращими їздовими і, незважаючи на юний вік, орали, сіяли, косили, виконували найтяжчу роботу. Восени Іван пішов в четвертий клас, треба було закінчувати школу. Після семирічки подався до Тальнівського сільськогосподарського технікуму. - Важкий то був час, - пригадує із сумом Іван Борисович. - Окрім розрухи, усюди панував страшний голод. Половина студентів пухла від недоїдання. Батько привозив по відру жита, щоб хоч якось нас підтримати. Нам ще пощастило, бо при технікумі було підсобне господарство, то раз на день нас годували. У п’ятдесятих роках настало полегшення. Іван Сиротюк спішно закінчив технікум. Вступив на заочне відділення Уманського сільськогосподарського технікуму, де здобув спеціальність вченого агронома. При розподілі віддав перевагу синьоокому краю, де вже працювала сестра. Незабаром приступив до виконання обов’язків дільничного агронома у Турійській машинно-тракторній станції, яка обслуговувала дванадцять сіл. Іван Сиротюк оселився в Осьмиговичах, там і дружину собі вподобав. Щодня доводилось кіньми об’їжджати 35-кілометрову територію, затримуватись допізна на засіданнях правління, але робота в нього ладилась. Каже, допомагала батькова наука. Адже Борис Сиротюк був дуже хорошим господарем і вимогливим батьком. Через два роки Івана Сиротюка зі штату МТС перевели безпосередньо у колгосп села Оса. За чотири роки агрономові вдалося підвищити врожайність зернових і льону. А потім його запросили до Луцька як спеціаліста-овочівника попрацювати у системі “Сортнасінняовоч”. Запримітивши високі професійні якості Івана Борисовича, обласне керівництво запропонувало йому посаду в управлінні сільського господарства. Вже й питання з житлом було практично вирішене, адже Іван Сиротюк мріяв перевезти до обласного центру сім’ю, яка ще проживала на Ковельщині. Та знову несподіваний поворот долі. - У ті роки, коли першим секретарем ЦК КПРС був Хрущов, квадратно-гніздовий спосіб посіву кукурудзи був дуже популярний, - розповідає Іван Сиротюк. - Ось на базі Ковельського району ми проводили семінар по посіву цієї культури. Добре нам все вдалося. А після цього мене викликав перший секретар і запропонував очолити Ковельське управління сільського господарства. Згоди тоді не запитували, казали, що в партії є дисципліна і порядок. Сімнадцять років віддав ковельській землі Іван Борисович. Пережив чимало реформаційних процесів. А в 1976 році його знову почали “сватати” до Луцька. На цей раз - начальником обласного управління сільського господарства. Майже шість років Іван Сиротюк успішно обіймав цю посаду. Але у 1981-ому, не знайшовши спільної мови з першим секретарем обкому партії, Іван Борисович написав заяву на звільнення. Достеменно знаючи усі проблеми сільської галузі, Іван Сиротюк майже до виходу на заслужений відпочинок очолював обком працівників агропромислового комплексу. БЛАГОРОДНА МІСІЯ — ДБАТИ ПРО СОЦІАЛЬНО НЕЗАХИЩЕНИХ На Волині чимало людей знає Івана Сиротюка як невтомного, енергійного, сповненого оптимізму чоловіка. Тому після вікової межі, подолавши яку, багато хто опускає руки, Іван Борисович не спинився, а пристав на пропозицію ще попрацювати в управлінні соціального захисту. Тим більше, що робота була йому до душі. З молодечим завзяттям взявся укріплювати підсобні господарства, які ледве животіли при будинках-інтернатах. Дбав про те, щоб у людей, які обділені хто підтримкою близьких і рідних, а хто – здоров’ям, на столі завжди був хліб і до хліба. Мудрував над тим, де взяти насіння, як обробити землю. І сьогодні з полегшенням Іван Борисович розповідає про те, що є чим і землю обробляти, і жнивувати: - Ми практично на відсотків сімдесят п’ять забезпечуємо себе м’ясом, на сто відсотків – молоком, овочами. Всього ж обробляємо 213 гектарів землі. Сьогодні Івану Борисовичу виповнюється вже сімдесят п’ять. Очевидно, приїдуть вітати ювіляра донька Людмила, яка нині очолює Ковельську школу мистецтв, син Володимир, який перебуває у чині полковника Служби безпеки, онуки, друзі і колеги. Редакція „Волині” також щиро здоровить Івана Борисовича і зичить, аби його життєва нива ще довго колосилась добром і достатком.
