Василь та Надія Борбичі, які мають одну рідну доньку, прийняли у свою сім’ю ще 14 сиріт, приречених решту свого життя провести у психіатричних закладах...
Василь та Надія Борбичі, які мають одну рідну доньку, прийняли у свою сім’ю ще 14 сиріт, приречених решту свого життя провести у психіатричних закладах.
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ
„НЕ ВІЗЬМЕТЕ ДО СЕБЕ — ВТЕЧУ В ЛІС” — Зараз навіть людині з вищою освітою не просто влаштуватись у житті, а що вже говорити про цих дітей, які після інтернату виявляються просто нікому не потрібними. На них висить подвійне тавро: і сирота, й інвалід дитинства. Як правило, після закінчення інтернату вибір у них невеликий — будинок для престарілих або психіатричні заклади, — кажуть Борбичі. Вони — єдина така сім’я в Україні. Єдині, хто наважився прийняти у свій дім — як рідних — сиріт з порушеною психікою. Дітей, від яких намагаються відхреститись, або, у кращому випадку, — не помітити... Усе почалося з Олега Глазкова. З очей Олега Глазкова. Сльози — це був, певно, найлегший біль, які вони виражали, коли хлопець після закінчення Головненського інтернату підійшов до свого ж вчителя — Василя Борбича. — Як не візьмете мене до себе, втечу в ліс, викопаю землянку і буду там жити... Сказав, заплакав і побіг... Не змогли вони сказати „ні” й іншим своїм колишнім учням — Колі та Віталику, які через кілька місяців після випускного постукали до їхнього помешкання. У психоневрологічному закладі на Тернопільщині, куди хлопців відправили після випускного, їх годували переважно гнилою капустою і буряками. І хлопці вирішили втікати. Куди? До своїх вчителів — Борбичів. Льоня Величко тепер, як в найстрашнішому-найжахливішому сні згадує період, коли не просто чекав, а молився, щоб хтось відгукнувся на лист-відчай до газети з проханням забрати його з Голобського психоневрологічного інтернату. Так, там було і чисто, і годували добре, але не було, не вистачало того, що ми називаємо просто — домівка. Єдина сім’я, яка відгукнулась на це благання, на цей крик пораненої душі, була сім’я Борбичів з Головно Любомльського району. І хлопець ніби вдруге народився! Тепер збувається нова мрія 20-річного Льоні — він навчається на водія у Луківському профтехучилищі. Але головне — він має дім, де на нього завжди чекають. Дім, до якого він сам по-особливому поспішає, адже крім названих тата і мами, братів і сестер, там на нього чекає і його менший рідний брат. Теж, до речі, Льоня. Тільки по батькові не так. Він, старший, має про меншого піклуватись, раз рідна мама не змогла... Олег, Віталик, Коля, Світлана, Люба, Рамеш... Дев’ятеро хлопців і п’ятеро дівчат. У кожного з них свій сирітський біль. І Борбичі намагаються підібрати такі ліки-слова, щоб швидше загоїти їхні рани. — Величина людини не в тому, знаєш ти чи не знаєш табличку множення, а яке в тебе серце, — впевнені Борбичі. ЧУЖИХ ДІТЕЙ НЕ БУВАЄ — Повірте, ми не помічаємо ніяких вад у наших дітях, — каже Надія Олексіївна. — Вони вчаться, працюють, як і усі, і ми просто хочемо підготувати їх до самостійного життя. Їм нікуди подітись після закінчення інтернату. І наша мета — допомогти цим дітям влаштуватись, щоб вони мали дах над головою, сім’ю, роботу. Найважчі часи уже позаду. Тоді, коли прийшли перші діти, найголовнішим і найважчим було просто прогодуватися. На господарстві ще майже нічого не було, держава платила кожному з них усього 39 гривень пенсії. Від єдиної, ще радянської, пральної машини Надія Олексіївна не відходила цілими днями. А мились біля кормозаправника, де варилося свиням і було тепло. Зараз усе по-іншому. Мають чотири автоматичних пральних машини, новеньку лазню, велике господарство — 5 гектарів землі, три корови, свині. Є вже не тільки коник, а й трактор. Техніку глава сім’ї придбав на позичені гроші — тисячу доларів взяв у знайомих, ще півтори тисячі — позичив у... своїх дітей. — Будете віддавати? — Аякже! Це ж їхні гроші! — каже Василь Григорович. Бюджет у цієї унікальної сім’ї — спільний. Частину пенсії сироти залишають собі, а частину складають у спільну касу. Цього року планують розпочати будівництво великої двоповерхової хати. Робитимуть це за допомогою коштів благодійників-християн з Німеччини. Ще одна велика перемога — весілля їхніх прийомних дітей Світлани та Миколи, яке відгуляли у жовтні минулого року. Тільки завдяки тому, що Світлана і Микола знайшли сім’ю Борбичів, вони змогли створити свою власну сім’ю. Названі батьки поклопотались про те, щоб молодята мали окреме помешкання. Самі Борбичі живуть у старому приміщенні колишньої лікарні. У цьому ж будинку купили квартиру для Миколи та Світлани. До речі, на весілля приїхали навіть гості з-за кордону. — Під час вінчання мені подумалось, чи кольнуло хоча б у цю мить у серцях у їхніх рідних мам, — говорить з болем Надія Олексіївна. Хоча Борбичі роблять усе, щоб їхні діти знали своїх родичів, бо впевнені, що ніхто ніколи не замінить рідної мами! Як раділи, коли до їхньої Людочки-циганочки одного разу приїхала рідна мама. Її гарно прийняли, вона сказала, що ще приїде, але після цього її більше не бачили... А як стрибав маленький Саша, коли знайшов свою рідну сестру і поїхав до неї у гості. Проте приїхав зі сльозами на очах: „Я більше до неї ніколи не поїду. Там п’ють, нема що їсти... Мамо, я сьогодні нічого не їв, а вчора не вечеряв...” — Аби ви бачили, як після того увечері Саша молився! „Спасибі, Господе, що я маю тата-маму, братиків, сестричок, що вони зі мною...” І я не витримав тоді — заплакав, — тремтячим голосом каже Василь Григорович, ще раз по-новому переживаючи цю мить... У них не прийнято ділити дітей на чужих і своїх. „Чужих дітей не буває”, — поправляють, коли ми запитуємо про їхню рідну доньку. Коли в сім’ю прийшла перша дівчинка, їхня Оксана одразу ж поселилася з нею в одній кімнаті. ЇМ ПОВИННІ ЗАЗДРИТИ, А НЕ СПІВЧУВАТИ — Місцеві жителі вам не співчувають? — На мою думку, нам повинні заздрити, а не співчувати. Скільки разів на день я тепер чую слово: „Мама”! А як ми нашою сім’єю виходимо в поле, то нам справді заздрять! — усміхається Надія Олексіївна. — А в користолюбстві звинувачень не чуєте? — Всяке за ці роки доводилось чути. Але чомусь більше ніхто не взяв до себе жодної дитини з інтернату. На слова-звинувачення я завжди відповідаю так: „Ви ж знаєте, скільки навколо багато дітей-сиріт, візьміть хоча б одну — і матимете теж користь...” У день нашого приїзду до Борбичів приїхали ще одні гості. Дівчина з одного із спеціалізованих психоневрологічних закладів Рівненщини, яка почула про „маму Надю” та „тата Васю”. Приїхала до них — проситись жити...
