Чи не пора активно взятися за відродження цих чарівних куточків і осередків хазяйновитості?..
Чи не пора активно взятися за відродження цих чарівних куточків і осередків хазяйновитості?
Степан СКОКЛЮК, письменник
Великий мрійник Пантелеймон Куліш у своїй праці трактує ідилію хуторянства як благо і втіху у житті. Він, не спускаючись з небес музи, захоплено пише: “Ей, хуторяне, панове-браття! Люде свіжі, незатурманені і од праведного Бога не одведені! Не кидайтеся ви на ту оману городянську, котра вже тисячі років кози у злоті вам показувала...”. Відомий хуторянин, звертаючись до своїх опонентів, додавав: “Покиньте, кажете, свої хуторянські звичаї — будете багаті. А навіщо ж нам, панове, багатими бути? Хіба в нас їсти й пити нічого, або нема сорочки, свитини й кожушини, або не тепло нам у нашій хаті, або нема простору кругом хати, або нізащо нам справити по своєму звичаю весілля, чи родин, чи хрестин, чи чого? Нащо ж нам те навісне багатство? Щоб не така душа була в нас проста й милосердна?”. Коли заглянути у недалеке минуле, зринає досить приваблива картина, що оповита поетичністю і звабою цього життя. А який сьогоднішній хутір? Далеко від Білина, у невеличкому ліску, який переходить у зарослі верболозу, то тут, то там видніються лише одинокі не хатки, а звичайні халупки. Сторожко озивається далина, перелякані старі яблуні на забутих обійстях ховаються у затінку кремезних лип. Біля однієї оселі, яка дивиться на світ маленькими вікнами, зупиняємося. Тиша, що притаїлася на подвір’ї, самотньо крадеться до нас. Ніде — жодного сліду. Раніше, кілька років тому, тут жив вже немолодий чоловік Антон. На цьому хуторі його батьки оселилися, коли тут вирувало життя. Але війна чорним крилом затьмарила світ дитинства, зруйнувала все, що було нажито у нелегкій праці. Розповідають, що батько Антона утримував на хуторі пасіку, худобу. Мав достаток у сім’ї, домотканий одяг. Та ніби якась лиха доля зруйнувала все, що тут було. Ще й досі пам’ятають сумні дні насильницької колективізації, коли людей, наче те бидло, заганяли у колективне ярмо. На хуторі було зруйновано або, вірніше, знесено бульдозерами чимало хат. Того, хто противився цьому, зараховували до злісних ворогів радянської влади. Але згодом, коли настала “відлига”, дехто знову переселився на своє затишне місце, де жив раніше. Були й такі, що не підкорились тодішній владі і залишилися на хуторі. Та їх було зовсім мало. Антон (прізвище його майже забуте тут) ще з батьком звів невеличку хатинку на хуторі, і коли батьки померли, мешкав у ній самотньо. Ще кілька років утримував пасіку, яка залишилася у спадок від батька. Та з часом вона загинула. В напіврозваленому хліві не один рік стояв табун худоби, яка літом і зимою привільно гуляла по лісі та зеленій озимині. Проте якогось зиску від цього Антон не мав. Ті, хто його знав, вважали хуторянина диваком. А згодом самотність, невлаштованість привели до чарки, яка його і погубила. Ця сумна і неприваблива картинка з хуторянського життя навіює сумні і далеко не оптимістичні роздуми. Колись привабливий і привітний райський куточок поступово зникає. Хатинка, де жив цей дивний самітник, осиротіла. Подвір’я заросло бур’яном, стежки вкрилися щетиною споришів. Тільки трохи далі, біля канави у тіні беріз, заїжджий ковельчанин утримує пасіку. На галявинках ліску ще видніються зелені клинки озимини. Меліоративна канава, що виповнена чистою водою, перерізає обширну територію хутора. Розповідають, начеб десь там, у лісі, з невеличкого джерела починається струмок, що наповнює її до берегів свіжістю предковічних борів. Та ось із-за дерев виглянула бідною сиріткою скособочена ще одна хатка. Знайоме подвір’я, колодязь, з якого давно ніхто не бере воду. Василь Гушинець, який зі мною відвідав забутий хутір, ступаючи на вузеньку стежку, мовив: — Здається, і в цій хаті нікого немає. А пригадуєш, кілька років тому, коли сюди заходили, то нас тітка Зінаїда Оніщук пригощала прохолодною водою з колодязя? Пригадую. Ніби зараз бачу втомлену самотністю і літами жінку, яка зустріла нас тут. У добрих і лагідних очах, що виглядали з-під хустини, притаїлася полохлива зажура, якась дивна похмурість і притишена радість. Тепер же нас зустріли подвір’я, маленька хатинка і хлівець, що вмостився серед чистих кущів, настороженою тишею. Десь на сосні озвався тугою крук. Розхристаний вітер влетів у густі віти беріз. А нам так хотілося знову побачити на подвір’ї цю самотню жінку, яка мужньо через роки пронесла вірність землі батьків, оберігала, як могла, у своїй самотності хутірську святість і красу. — Господарка цієї хати тут уже не живе,— повідомив чоловік, що підійшов до нас з повним кошиком грибів. — Кажуть, що перебралася у Ковель до дітей. Стало якось непривітно, сумно на подвір’ї від цих слів. “Невже ніколи у цій хатині не сміятимуться діти, не буде пахнути наваристим борщем...”,— подумалось з тривогою і болем. Майже поруч, через невеличку галявину, що густо уквітчана вересом, притаїлася ще одна хатинка. Тут теж надовго оселилася тиша. І вже, мабуть, ніхто її не сполохає. Давно переселилася з цієї оселі до родичів бабуся Катерина Повх. Її життя, яке минуло тут,— то трагічна оповідь про важкі часи, її невимовне страждання. З малих літ осліпла. Після смерті батьків, які колись перебралися із села на хутір, жила самотньо у хаті, що загубилася в лісі, понад п’ятдесят років. Розповідають, що сліпа бабуся навчилася “бачити” навколишнє життя по звуках, що доносилися із двору. Оглядаючи тепер забуте подвір’я, якось боляче переймаєшся тим щемким відчуттям самотності. Пригадуються чиїсь слова: “Хутір — це український ідеал, основа нації”. А де ж той “ідеал”, коли на наших очах руйнується те, що було створено предками. “Удосвідка встаю... Дивуюся, радію...” — це Пантелеймон Куліш, який захоплювався хутірським життям, навіть написав цикл віршів “Хутірська поезія”. Але нинішній хутір уже не той, на якому жив відомий письменник і патріот України. Тепер бачимо лише старенькі хатинки, які вже не “дихають” життям. А чи можна уявити наш край, Україну без тихого і квітучого хутірця? І чому б не відродити їх, не повернути із забуття? Чому й досі, як і в минулі роки, керівники місцевої влади обминають ці куточки?
