Феєрична «Волинь», козак Хачеріді та «газпромівський» кінець білоруської казки

«Волинь» моя, краса моя!»

Перед початком нинішнього Чемпіонату України з футболу в Першій лізі луцьку «Волинь» — разом із харківським «Металістом 1925» та дніпровським «Дніпром-1» — таки називали одним з претендентів на високі місця.

Але щоб п’ять стартових перемог із загальним рахунком 10:0! До прикладу, минулого сезону після стартових п’яти турів у Першій лізі в активі лучан було одне–однісіньке очко, а різниця забитих і пропущених м’ячів становила 2:8. Ну й драматичну боротьбу за збереження «прописки» ми також пам’ятаємо…

А якось — восени 2017–го — мені довелося писати про чергову ганебну поразку лучан із рахунком 0:5 «Балканам» з Одещини (у буквальному розумінні сільській команді–дебютанту Першої ліги!). Заголовок матеріалу тоді придумався сам собою — «Волинь» моя, ганьба моя…»

Нинішня ж ситуація має справді оптимістичний вигляд: упевнений перший рядок у турнірній таблиці, а головне — чітке відчуття, що ця команда ще й як може перемагати! Ось і луцький уболівальник потроху повертається на трибуни. Не так, звісно, щоб усі разом підірвалися й побігли! Але і його, вболівальника, треба розуміти — надто вже «ніякими» були «червоно–білі» впродовж двох попередніх сезонів…

Емоційно — страшенно хочеться, аби ця казка тривала аж до самісінького завершення першості, а її підсумком стало повернення лучан в УПЛ. Підсвідомо — трохи лячно. Надто свіжими є спогади про ситуацію з рівненським «Вересом», для якого повернення у вищий дивізіон фактично стало таким собі «початком кінця»… Зрештою, «Волинь» ще два роки тому грала в УПЛ — проте виникало якесь нехороше враження, що це майже нікому не було треба.

Проте не будемо про сумне! Нині «Волинь» справді усіх нас приємно дивує. Тож із нетерпінням чекаємо на нові матчі, нові голи Кожанова (у 5 поєдинках уродженець Донеччини відзначився 4 голами) і компанії та нові перемоги лучан! Нам усім це дуже треба!

Якщо дихав волинським і київським повітрям, то й у Салоніках залишишся запорозьким козаком!

Уродженець Мелітополя Євген Хачеріді переїхав до Луцька 19–річним юнаком. Повз Віталія Кварцяного цей талант не міг пройти хоча б через свій зріст — 197 см!

А вже за два роки молодий футболіст одержує запрошення з київського «Динамо», за яке потім відіграє аж десять сезонів!

Худорлявий, коротко стрижений і звісно страшенно запальний! Супернику, з яким щось не поділив, він, бувало, не казав ані слова. Просто «обіймав» своєю довжелезною рукою за шию і міцно притискав до себе… Тож зажив собі слави неабиякого футбольного хулігана.

Наш Євген Хачеріді і в далеких Салоніках не забуває, якого він роду, і вкотре доводить: любити Україну можна й не з українським прізвищем!

Ну а згодом у Євгена, який на той час відіграв ще й понад півсотні матчів за Національну збірну, буцімто виник конфлікт з новим наставником «Динамо» Олександром Хацкевичем. Мало місце переведення в дубль, а згодом і перехід до грецького клубу ПАОК. Можливо, на вибір Євгеном країни для продовження кар’єри вплинуло і його етнічне походження (по батьковій лінії у футболіста грецьке коріння — звідтіля й досить незвичне як для українця прізвище).

Йдучи з «Динамо», Євген Хачеріді опублікував у соцмережах приголомшливо зворушливий допис, у якому подякував місту, клубу та його вболівальникам за «спільні» десять років життя.

Ну а після нічиєї (0:0) в Москві зі «Спартаком» у матчі–відповіді третього кваліфікаційного раунду Ліги чемпіонів (якій передувала домашня вольова перемога ПАОКа з рахунком 3:2) Євген Хачеріді показав, що «душити» вміє не лише руками. Коли його команда дякувала своїй групі підтримки, розлючені «вильотом» спартаківські вболівальники заходилися вигукувати щось образливе. У відповідь наш козак опустив свої гетри, підняв ногу і тицьнув пальцем у захисний щиток… із синьо–жовтим прапором України!

 

 Сказати, що росіяни були обурені — це не сказати нічого. Вони просто скаженіли від злості! Дійшло до того, що навіть у їхній Держдумі грозилися домогтися покарання для «зухвальця» (за що?!).

Але що їм дивувати: сказ — то хвороба, і вона не лікується… Головне, що наш Євген Хачеріді і в далеких Салоніках не забуває, якого він роду, і вкотре доводить: любити Україну можна й не з українським прізвищем!

Браво, «Динамо»! І як же ж так, мінчани…

У знаменитій кричалці фанатів московського ЦСКА згадуються «Дінама московскоє», «Дінама хохловскоє», «Дінама мінскоє» і «Дінама грузінскоє».

Пострадянська доля динамівських колективів складалася доволі по — різному. Скажімо, 11–разовий чемпіон СРСР «Динамо» (Москва) за підсумками сезону 2015/2016 навіть «вилетів» з вищого дивізіону російського футболу (щоправда, наступного року туди відразу й повернувся).

Володар Кубка кубків 1981–го «Динамо» (Тбілісі) встиг 16 разів вибороти титул чемпіона Грузії. Щоправда, ні про які помітні звершення грузинів на євроарені мова нині й близько не йде.

Київське «Динамо» (звісно, це його кляті уболівальники «коней» обізвали «хохловскім») було й залишається найуспішнішим динамівським колективом — сукупно маючи у своєму активі вже 28 чемпіонських титулів і хороші шанси в найближчі роки «намалювати» третю зірочку над клубною емблемою.

Що ж до «Динамо» (Мінськ), то найвідоміший білоруський клуб радянських часів беззаперечно домінував у перших чемпіонатах часів незалежності. А згодом потрапив у «тінь» борисовського БАТЕ.

Коли цьогоріч мінчанам випало грати у кваліфікації Ліги Європи з петербурзьким «Зенітом», у підопічних Сергія Гуренка не вірив практично ніхто, зокрема й букмекери. А російська преса… взагалі пропонувала скасувати поїздку в Білорусь (мовляв, упевнена перемога «Зеніта» більш ніж очевидна). Їхати, звісно, таки довелося. І дев’ятого серпня у Мінську петербурзький клуб абсолютно несподівано «відгріб» з рахунком 0:4! «Підколоти» з цього приводу «старших братів» дозволив собі навіть «бацька» Лукашенко.

Розтринькати такий гандикап треба було ще зуміти! Особливо з огляду на те, що «Зеніт» (попри силу–силенну «вбуханих» у нього «газпромівських» грошей) таки ніякий не гранд європейського футболу. Але мінські динамівці зуміли… Навіть граючи у більшості, вони програли в основний час із «дзеркальним» рахунком 0:4. Проте в першому екстра–таймі забили вкрай важливий м’яч на чужому полі! Тобто, навіть могли дозволити собі «безболісно» пропустити ще один — аби лиш не два! Де там — у другому екстра–таймі примудрилися пропустити чотири…

1:8 після 4:0 — симпатично–оптимістична білоруська казка за тиждень мала дуже сумне закінчення. Невже домовились?