Чи не пора активно взятися за відродження цих чарівних куточків і осередків хазяйновитості?..
Чи не пора активно взятися за відродження цих чарівних куточків і осередків хазяйновитості?
Степан СКОКЛЮК, письменник.
... Та ось з-за дерев виглянула ще одна хата. Чи знову ми побачимо оселю, від якої віє пусткою? Але не встигли підійти до двору, як назустріч до нас вийшов уже немолодий, досить жвавий і бадьорий чоловік. Пізнаю і радію від того, що побачив у цій глухомані знайомого Митрофана Федоровича, який із самого дитинства живе на цьому хуторі. — Дорогі гості завітали до мене,— зворушливо мовив господар. Тисне руку, обнімає. Тішиться, що розвіяно його оцю “лісову самотність”, яка інколи гнітить йому душу. Та завжди у клопотах, роботі знаходить відраду. Митрофан Оніщук у добротній хаті, що стоїть на мальовничій лісовій галявині, живе удвох із дружиною. — Теперичка нікого й калачем не заманиш на хутір,— продовжує нашу розмову Митрофан Федорович. В його очах — чи то притишений смуток, чи болісний спогад про ті літа, що збігли так швидко липневими дощами, з квітом диких груш і щемливим передзвоном громів. А навкруги — не хутір, а справжнісінький земний рай. З усіх боків обійстя оточують берези, сосни і кремезні дуби. Трохи далі — стодола, хлівець та стіжок сіна. П’янким ароматом дихає вся галявина. — Бджоли теж, мабуть, є? Не загинули взимку?— поглянув я на вулики, що стоять під яблунями у садку. — Всі пропали. Кліщ заїв. Вулики стоять порожні. На обличчя набігла хмарка смутку. Митрофан Федорович, незважаючи на те, що прожив багато років на хуторі, напрочуд любить поговорити, висловити свою думку з тих чи інших питань. А життя його “лісове” не було з медом. — Про те, що я тутичка пережив,— каже він,— багацько розказувати можна. У війну бачив не раз людей, що ходили із карабінами. Траплялися й тяжкі переднівки. Й крихти хліба не було. Трималися до свіжої кропиви, щавлю. На подвір’ї пахне лісом. Від стіжка сіна, що акуратно вимощений біля хлівця, віє духом серпневих теплих світанків. Митрофан Оніщук, який стоїть на протоптаній стежці до порогу, задоволено поглядає на хату, яка міцно збудована його руками. І розмотує спогади із далеких днів, немов колючі сувої присипаного гіркотою полотна. — Тодішня влада, що керувала при совєтах, навіть хати не дозволяла мені будувати тут. Індусом обзивали, злісним ворогом. Бо батькову спалили у війну... Рано Митрофан залишився без батька. Мати сама виховувала п’ятеро дітей. То ж, звісно, ще з малих літ пізнав працю. На порозі свого вісімдесятиріччя він має досить моложавий вигляд, і ніяка робота його не лякає. В господарстві тримає корову і дві телички, а щоб обробляти город, придбав коня. В усьому йому допомагає дружина Галина Варфоломіївна. Господар, як він сказав, любить природу, ліс і береже його від тих, хто зазіхає на його красу. Одного разу він навіть мав намір приватизувати біля своєї хати п’ять гектарів лісу. Та йому відмовили. Біля шматочка поля, що біля огорожі, раптом зупинився, і в його очах зблиснула хитринка: — Вгадайте, скільки я картоплі накопав із цього клаптика? Ніколи не вгадаєте. Митрофан Федорович розповів про секрети такого високого врожаю на своїй ділянці. Він тут ось вже не один рік з успіхом запроваджує свою агротехніку вирощування цієї культури. — То моє експериментальне поле,— посміхається він. — На ньому проводжу досліди. Садиба Митрофана Федоровича — зразкова, хутірська, з господарськими приміщеннями. Чоловік ніколи навіть не подумав, щоб залишити своє гарне родинне гніздечко і податися в село або ж у місто, де мешкають його діти. Про них він розповідає з гордістю і не раз наголошував у розмові, що про його дітей ніхто поганого слова не скаже. Вдалися в батька, який любить працю, поважає людей. Син Василь живе в Ковелі. Інші діти теж не з батьками, мають свої сім’ї. Тепер Митрофан Федорович дідусь для восьми внуків і чотирьох правнуків. — Як приїдуть всі в гості, то для мене велика втіха. Он на подвір’ї навіть довгий стіл обладнав, щоб всіх їх посадити,— каже він. Хутірська ідилія, як би ми не говорили, має міцне коріння у свідомості ось таких працелюбів, як Митрофан Оніщук. Звичаї і традиції, які утвердилися з таких віддалених від населених пунктів куточків, не повинні зникати. Митрофан Федорович зізнався, що не раз його мучить те, що з часом і остання хутірська садиба кане у небуття. А, можливо, прийде час і Білинський хутір оживе, сюди прийдуть власники земельних наділів, дбайливі і кмітливі фермери. Митрофан Федорович з теплотою згадує вже покійного керівника Ковельського району Георгія Остап’юка, який допоміг йому підвести світло до його оселі. Ось як пише про це у своїй книжці “Останній заповіт Георгія Остап’юка” журналіст Ярослав Гаврилюк: “Команда Остап’юка спокутувала гріхи цілої системи, ще й займаючись електрифікацією хуторів. Вісім років ходив до найвищих районних начальників Митрофан Федорович Оніщук, щоб провели до його хати на хутір світло. І вісім років йому морочили голову. А це одинадцять кілометрів від Ковеля. А треба було поставити всього вісім стовпів і навісити три сотні метрів дроту. Коли Остап’юк спробував вирішити це питання, йому почали пояснювати, що цього немає у плані, треба виготовити проект, відсутні матеріали тощо. Довелося активно втрутитися. Потім Оніщук мало його не в руки цілував”. Хутір... Зелені луки простяглися аж до обрію, а між травами жебонить чистий, як сльоза, струмок. Понад канавою верболіз схилився, тоненькими лозинками виспівує на вітрові. А ген вдалині — пасіка, де гудуть бджоли, пахне цвітом і медом. Дідусь, у якого на голові бриль цвіте жовтою квіткою, оглядає своє господарство, що потопає у зелені. Хіба це не рай?
