НА ВОЛИНЬ ПОВЕРНУЛАСЯ СВОЇМ ВИСТРАЖДАНИМ СЛОВОМ

Надія ГУМЕНЮК

На хуторі біля села Кустичі, під великою, міченою грозовою блискавкою березою, тулилася маленька хатина. А неподалік від неї “підростав” новий дім.

Зводили його Панас та Зиновія Стожуки довгенько, бо ж покладалися тільки на свої руки - статків великих не мали, щоб когось наймати, а ще ж треба було ставити на ноги четверо дітей. Допомагав хіба що невсипущий дідусь Яків - і порадою, і звиклими до всякої сільської роботи долонями. Він і пасіку на хуторі завів, і медоносну гречку для бджілок висівав, а садибу обсадив свяченими вербами, на яких щовесни з’являлися пухнасті срібні котики. Мала Катруся, єдина дівчинка Стожуків, дуже тішилася тими котиками. І вірила у те, що свячені верби обережуть хутір від всього лихого. У віршах, які невідь-звідки приходили у душу світлокосої, синьоокої волиняночки, шумів ліс, що з усіх боків обступав садибу, пахли квіти, курликали веселики (так на Турійщині називали журавлів) і розквітали палкі мрії.
Все обірвалося враз. Наче страшний вихор ввірвався в поліську лісову ідилію. 1939 рік. Початок Другої світової війни. Прихід на Волинь Червоної армії. Зиновія Стожук раділа: “Все-таки свої, українці. І ми тепер будемо в Україні, а не під Польщею”. Пекла святковий хліб. А невдовзі почала сушити сухарі, скроплюючи їх сльозами: працьовита родина опинилася в списках на вивезення. Новій владі не вистачало товарняків, щоб у короткий термін перевезти на північні простори Росії всіх українців, занесених у ті списки. Поки дійшла черга до Стожуків, Друга світова вже охопила Україну, на Волинь прийшли німці.
Катруся якраз перейшла до п’ятого класу. На тому її освіта і закінчилася. Почалися інші уроки, жорстокі і невблаганні. Уроки великої людської катастрофи. У селі хоронили земляків, яких розстріляли перед відступом більшовики. Німці, на перших порах досить лояльні до місцевого населення, дозволили насипати над жертвами енкаведистів могилу. Похорони були велелюдними - співали хори, звучали вірші. Одинадцятирічна Катруся читала поезію Шевченка. Дуже швидко німці дали зрозуміти, що український патріотизм їм ні до чого - як і будь-яким завойовникам, гітлерівцям потрібні були покірні раби. Але волинські селяни рабами бути не хотіли. Прихопивши з собою дітей, Зиновія та Панас, як і багато інших односельців, переховувалися у лісах, за болотами.
Прийшовши вдруге, “червоні визволителі” забрали у Стожуків батька, коней і корову. Панаса Стожука відправили на фронт, коней “мобілізували” в обоз, а корову, яка рятувала сім’ю від голодної смерті, зарізали на м’ясо для солдатів. Після війни у селі організували колгосп. Оскільки мама тяжко захворіла, працювати у ньому змушена була донька. Про навчання нічого було й мріяти. І тільки вірші, навіть після тяжкої цілоденної виснажливої праці, не полишали юне серце, вечорами спалахували на папері, як зірки на небі.
У п’ятнадцятирічному віці Катерина Стожук стала учасницею національно-визвольних змагань. Чи спадало на думку комусь із енкаведистів, що ця тендітна білявка із замріяними синіми очима належить до ОУН-УПА? Напевно. Бо чи ж випадково якось у неділю прямо перед Катериною, яка записувала у зошит щойно створені вірші, наче з-під землі виріс начальник оперативної групи Рогозін. Вихопив у дівчини рукопис, прихопив книжки, які були при ній, і поніс. Вона зрозуміла: це кінець, адже вірші скажуть енкаведистам все те, що могла б не сказати вона сама, а заборонені книжки - це вже прямі свідчення проти неї. Змушена була втікати з дому і переходити на нелегальне становище. Якраз загинула дівчина-друкарка, і Катерина замінила її. Передруковувала і розмножувала заборонену літературу, твори розстріляних письменників, готувала звіти про події в Україні.
Її схопили 1952-ого року. Весною, коли починала буяти розкішна волинська природа. До листопада - тюрми, тортури. Тоді - суд. І страшний вирок: 25 років позбавлення волі. Опинилася за колючим дротом табору суворого режиму в Інті (Комі АРСР). В жіночому відділенні 388/14 було дві бригади, які споруджували залізницю. В одну з них і потрапила Катерина. На морозі, під пронизливим північним вітром носила на тендітних плечах рейки і шпали, прибивала їх важкенним молотом, засипала битим камінням... Після каторжної праці невільниці, які працювали на прокладанні залізниці, з’ївши по черпаку баланди, безсило падали на нари. А Катерина бралася за зошит і олівець. Всі дивувалися: звідки у цього тендітного маленького “білого котика” з Волині беруться сили?
“Білим котиком” Катерину у таборі називали за її розкішне біляве волосся і якусь особливу ніжність, яку не могли пригасити навіть люті морози Заполяр’я. Може, ще й за те, що не раз розповідала подругам про вербові котики на свячених вербах, якими була обсаджена її садиба на рідному хуторі, і ті срібні весняні котики асоціювалися з нею самою. Вона була наймолодшою в бригаді. І найулюбленішою. Як згадує Олена Северин-Хобзей, любили Катрусю з Волині всі - за лагідну вдачу, за пісні і вірші, які вона писала вечорами, а потім читала подругам. Найчастіше у вірші Катерини приходила Волинь. “Молюсь тобі від всіх своїх розлук...”, — зізнавалася дівчина їй, далекій і незабутній. І та щира молитва додавала сил і самій поетесі в арештантській робі.
В Інті зустріла Катерина Стожук свого майбутнього чоловіка — Феодосія Андрощука. Також волинянина, забраного енкаведистами прямо з Луцького педагогічного училища. Разом вони повернулися в Україну. В документах було записано: “Без права поселення у Волинській області”. Такого права подружжю не дали не тільки на Волині, але й на Рівненщині, на Тернопільщині, в Черкасах, та навіть на Кіровоградщині. Змогли оселитися тільки на Донеччині. Там, у селі Кленівка Амвросіївського району, і живе Катерина Андрощук. На жаль, уже майже тридцять літ без чоловіка, який передчасно пішов з життя. Працювала сільською кравчинею. Ростила двох синів. Часто перебивалася з води на хліб. Душі було холодно, так, наче грудочка інтинського льоду, залетівши до грудей, ніяк не могла розтанути.
Муза повернулася до Катерини Андрощук тільки тоді, коли в суспільстві почалися демократичні переміни. А трохи пізніше доля звела жінку з чудовою вчителькою, Зінаїдою Гіленко, яка на уроках з вивчення літератури рідного краю ознайомила юних донеччан з творчістю уродженки Волині. Вона ж надіслала вірші Катерини Андрощук до журналу “Дніпро”. Добірка, видрукувана у цьому часописі, 1998 року склала основу першої поетичної збірки Катерини Андрощук “А я в долонях шепіт грію...”, яка побачила світ у Харкові.
Завдяки Зінаїді Гіленко поезія та ім’я Катерини Андрощук повернулися і на рідну Волинь. Напевно, за законом спорідненості душ. Коли в Благодатному на Донеччині - рідному селі патріарха Київського і всієї Руси -України УПЦ Київського патріархату Філарета - збудували церкву Вознесіння Христового, в пресі було опубліковане звернення з проханням допомогти з облаштуванням цього українського храму. На Донеччині цю акцію проводила Зінаїда Гіленко, на Волині її започаткувала Ганна Петрик, також вчителька, парафіянка Луцької Святофеодосіївської церкви. За сприяння настоятеля Святофеодосіївського храму отця Богдана, для церкви у Благодатному було зібрано 12 вишиваних рушників, два з яких дала зі своєї безцінної колекції народна майстриня Надія Горлицька. Рушники відправили з Луцька на Донеччину. По тій стежечці, прокладеній рушниками, і повернулася на Волинь Катерина Андрощук. Зінаїда Гіленко надіслала її вірші Ганні Петрик, завдяки їй з’явилася публікація в альманасі “Світязь”. Так волиняни дізналися про свою землячку і її поезію. А нещодавно у серії “Комі-ГУЛАГіана”, під редакцією Ярослава Гелетія побачила світ друга книжка Катерини Андрощук - “Запізнілий монолог”.
Презентація збірки, організована крайовою організацією Всеукраїнського товариства “Просвіта” разом з обласною бібліотекою для юнацтва, пройшла, на жаль, без присутності авторки - Катерина Андрощук тяжко хворіє і приїхати не змогла. Але зал книгозбірні зібрав широке коло однодумців поетеси. Зі Львова прибув Кузьма Хобзей, колишній в’язень радянських таборів, чоловік Олени Северин-Хобзей, яка була на каторзі в одній бригаді з Катериною Андрощук. Пан Кузьма зі своєї скромної пенсії постійно виділяє кошти на підтримку колишніх політв’язнів, зробив він свій внесок і у видання “Запізнілого монологу”. Хвилюючим і вражаючим був виступ письменниці Тетяни Байди (Барбелюк), доля якої дуже нагадує долю Катерини Андрощук. Адже пані Тетяні було всього п’ятнадцять літ, коли її, ще школярку, яка також писала вірші, арештували і відправили на каторгу. Слово про авторку і її книжку, про минуле і сучасне України мовили Ганна Петрик, брат Катерини Андрощук Богдан Стожук, голова Волинської організації Національної Спілки письменників України Василь Гей. Презентацію вела директор бібліотеки, заслужений працівник культури України Марія Мах, вірші Катерини Андрощук у виконанні працівників бібліотеки перемежовували пісні тріо “Віра. Надія. Любов” товариства “Холмщина”. На Волинь назавжди повернулося слово Катерини Андрощук.