— А я тобі товчу, що хліб глевкий. З нього можна коники виліплювати. Нехай-но напишу у “Волинь” — там тебе навчать, як торгувати і який хліб випікати...
Олександр ХОМЕНЧУК
... Серпень бенкетував надворі, коли я зійшов з автобуса у селищі Шацьк і направив стопи на вулицю, де розміщувався відомий лісний технікум. Тут належало складати вступні іспити на право називатися студентом. Уже минув магазин з вивіскою “Хліб”, як звідти долинув жіночий лемент:
— Я не випікаю, а продаю. Це не моя справа... — Так дивись, протри очі, що подаєш трудящим. — Моє діло подати і гроші узяти... — А я тобі товчу, що хліб глевкий. З нього можна коники виліплювати. Нехай-но напишу у “Волинь” — там тебе навчать, як торгувати і який хліб випікати... Зізнаюсь, мене, мешканця сусідньої Рівненської області, який раніше не чув про газету, що “вчить торгувати і хліб випікати”, ця інформація дуже-е-е зацікавила. Того ж дня, придбавши в кіоску “Радянську Волинь” (це її назва на ту пору), почав ближче знайомитися, вчитуватися у кожен рядок. Словом, захворів читанням всерйоз і назавжди. Й досі цікавлюся змістом і формою найголовнішого видання Волинського краю. І не тільки цікавлюся готовим друкованим продуктом вмілого колективу журналістів, а й сам намагаюся вряди-годи підставити йому плече, підсобити чимось цікавеньким. Це на її шпальтах відбувся мій літературний дебют з власними гуморесками “Резонанс”, “Не гірше, як в людей”. Сталося те в грудні 1968... Газета уже в ті далекі роки вийшла у лідери серед аналогічних видань України. Пригадую, як одну з своїх лекцій з теорії і практики журналістики для нас, студентів факультету газетярів, його декан Дмитро Прилюк почав із запитання: — Підніміть руку, хто з вас прибув із Волині? Дізнавшись, що в групі лише я волинянин, решта — вихідці з столиці, південних і східних областей республіки, продовжив: — Усі зверніть увагу в нашій бібліотеці на волинську обласну газету. Вона помічає в буднях так багато радісного, несподіваного, яке може відкритися кожному, хто його пристрасно шукає. І хоче знайти. Це є те поле, на якому плодоносить поєднана з оперативністю майстерність... Мовлене аж ніяк не означає, що небо над нашою “Волинню” завжди є безхмарним і бездощовим. А у вікна її головного редактора Степана Сачука, журналістів видання все доноситься спів солов’їв: “Тьох, тьох, тьох”, які заблукали у місті. І дощило (буває, досі дощить), і трясло. Хоч і не за шкалою Ріхтера, все ж відчутно. Партійні функціонери, ці “вічно вчорашні”, намагалися затулити газеті рота за критичні публікації. Не до вподоби трубадурам були й матеріали “Кловні”, бачили вони спробу газети “підірвати” авторитет (а чи був він!) у комуністичних вождів і вождиків штибу місцевого. З обласного “білого дому” (мо, сірого!) висовувався вказівний перст, як писати і співати осанну чудовій дійсності... У кількох десятках кроків від того “дому” вона, ця дійсність, “вибухала” здоровенними чергами за кавалком ковбаси, баночками горошку й майонезу, грудочкою масла... Майстри повчати акул пера не перевелися і в наш неповторний час. Новоявлені керманичі численних партій і партійок, відмінності у програмах яких і під мікроскопом не уловиш, витягли з архівів просяклі нафталіном методи спілкування із ЗМІ. І знову начальствующий перст не раз бовванів над “Волинню”: “Закрити! Судити!.. Бо не так... не туди... не тоді... не тим...”. Шкода, що минуле таких нічого не навчило. Забули “будівничі” нової України, що навіть маленька правдонька перемагає найбільшу брехню. А той, хто терпить за правду, набуває слави, бо “Волинь” має читачів-друзів легіони!..
