Після участі в АТО Олександр Квач по-особливому цінує життя

За майже рік  пекла доріг  зони АТО, під обстрілами  мінометів, «градів» та гармат, Олександр Романович лишився неушкодженим. Саме тоді, коли щоденно був у небезпеці, він зрозумів, наскільки дорогим є кожен прожитий день.

Олександр Квач належить до тих звичайних сільських чоловіків, яких нині можна сміливо назвати Героями сучасної України. 46-річним він за власним бажанням пішов боронити рідну землю від загарбників – несила було з байдужістю переглядати по телевізору новини при криваві події в своїй країні. А після загибелі в зоні АТО в серпні 2014 року родича Володимира Приходька зі станції Новий Чорторийськ, чоловік вже твердо вирішив: «Маю бути там! Маю щось робити!» Не була проти рішення сина і мама пана Олександра Ольга Трохимівна:

– Я не відмовляла, якщо вже він так вирішив, тільки в Бога просила, аби з ним було все добре, – зауважує літня жінка, мати-героїня, яка, окрім Олександра, виростила ще четверо синів, і благословляє нині на схід України і наймолодшого Василя – помічника капелана.

– Разів п'ять їздив у районний військкомат з проханням узяти мене служити, – згадує події чотирирічної давнини атовець, – та щоразу мені відмовляли: то за станом здоров'я був непридатним, то за віком, то ще знаходились якісь причини.

 Та, врешті-решт, на початку 2015-го він таки пішов служити.

– В армії я був зв’язківцем, тож мене направили на підготовку у  Полтавський об’єднаний навчально-тренувальний центр військ зв’язку. Коли ж звідти перевели у 55-ту Запорізьку окрему артилерійську бригаду, виявилось, що там зв'язківці є, а не вистачає водіїв. Я за спеціальністю, яку отримав у Колківському ВПУ, водій-тракторист, тож відразу і доручили мені машину, якою потрібно було розвозити по блокпостах боєприпаси та тягати гармати, – розповідає Олександр Квач, якому довелося проїхати в зоні АТО  тисячі кілометрів.

– Я у відпустку додому поїхав, а моя машина підірвалась... – розповідає Олександр Квач. – Потім хлопці мої все жартували: «А що це ти у нас такий везучий!?» 

Зазвичай одна поїздка, під час якої треба було забезпечити боєприпасами ряд блокпостів, тривала по кілька тижнів.

– Ночували в машині, окопах. Найчастіше потерпали від «градів»: коли вони починали сипатись, мчали до лісосмуг. Крім того, що снаряди могли підірвати  машину чи пошкодити її, була й небезпека детонування боєприпасів, – ділиться пекучими спогадами пан Олександр. – Все було: і розтрощена попалена техніка, і смерті... Стараюся про це не згадувати....

Військовики базувались на Донеччині поблизу міста Курахове, а пекельні воєнні дороги пролягали через населені пункти, назви яких поліські селяни до гіркого 2014-го ніколи й не чули: Дебальцеве, Піщане, Горлівка, Єнакієве...

– Я у відпустку додому поїхав, а моя машина підірвалась... – розповідає Олександр Квач. – Потім хлопці мої все жартували: «А що це ти у нас такий везучий!?»

– Не хочу згадувати про АТО, але що пішов туди - не шкодую... – каже пан Олександр, який після повернення в рідне село, як ніколи, почав цінувати кожен прожитий день. – Найперше,  перестав зловживати алкоголем. Знайшов постійну роботу – вже півтора року працюю водієм швидкої допомоги у Цмінівській амбулаторії загальної практики сімейної медицини.

«А ще в мене з'явилася дружина Ліда» – додає зніяковілий від моїх розпитувань учасник АТО, який нещодавно зустрів свій вже сорок дев'ятий вересень.

 Хай  якнайкраще все складаться в Олександра Романовича. Нехай лиш  радість дарує йому кожен день життя!

Юлія МУЗИКА