"Як це так - ми, красиві, здорові дівчата, і не можемо вийти заміж, а ти - неходяча - знайшла собі чоловіка!?", - від таких слів не раз краялось серце хворій на дитячий церебральний параліч Тані Дмитрук...
„Як це так — ми, красиві, здорові дівчата, і не можемо вийти заміж, а ти — неходяча — знайшла собі чоловіка!?”, — від таких слів не раз краялось серце хворій на дитячий церебральний параліч Тані Дмитрук...
Василь УЛІЦЬКИЙ,Олександр ЗГОРАНЕЦЬ
УСЕ ЖИТТЯ БУЛА СІРОЮ МИШКОЮ Маленька, старезна хатинка у Шменьках Ратнівського району, яку треба підпирати, щоб не завалилась. Дах протікає, але латати його небезпечно, бо може остаточно впасти. І влітку, і взимку, буває, під ногами на підлозі хлюпає вода. Але у самому цьому нехитро облаштованому будиночку чисто. А квіти на підвіконнях роблять його навіть по-своєму затишним. У цій хаті живе подружжя Дмитруків: Таня — прикута хворобою до інвалідного візка, і Саша, чиї руки та ноги водночас мусять бути і Таніними руками та ногами. Уже більше року вони — чоловік і дружина. В один голос кажуть, що кохають, одне за одним повторюють, що щасливі. А Таня й далі присвячує Саші свої вірші. Як квітки ранішня роса, Моя любов до тебе чиста. Твоя лиш усмішка одна Завжди до мене буде близька. Молода жінка читає вірш — і на її очі набігають сльози. — Я все життя була сірою мишкою, — каже вона. — Намагалась, щоб мене не помічали. За стільки років я змирилась, що не можу ходити і що нікому не потрібна. І тільки з Сашею в моє життя прийшло щастя... Надто багато випало їм страждань. Може тому вони так трепетно бережуть у пам’яті всі радісні події у їхніх стосунках — з точністю до дня тижня пам’ятають, коли познайомились, коли вперше поцілувались, коли Саша запропонував руку і серце... НА ЇХНЬОМУ ВЕСІЛЛІ ПЛАКАЛИ НАВІТЬ ЧОЛОВІКИ 19 листопада 1998 року Саша приїхав у Шменьки з Криму в гості до своєї тітки. А коли через тиждень повертався у Крим — пора було іти в армію — Таня ридала. Їй не раз доводилось плакати за своє життя. Але цього разу це були інші сльози. В них вперше, крім смутку, була і надія. За той тиждень довгих зустрічей і розмов вони зрозуміли, що — споріднені душі. Хоч тоді, певно, і в найдальших куточках душі не було думки про те, що усе може закінчитись весіллям. Їм просто було затишно удвох. Таня стала жити від листа до листа. З неї насміхались: „От взяла собі щось в голову дівка”. А для неї кожен лист від Саші був як нове народження. Вивчала його ледь не напам’ять, а у відповідь виливала душу у віршах. Але за деякий час Саша... перестав писати. Таня зізнається, що тоді від „співчутливих” — „От бачиш...” — хотілось вити. „Одружився, має дітей”, — переказували з Криму нібито знаючі люди. Нехай, думала, вона ж ні на що не претендує, але хіба шкода кількох слів? Вони ж так розуміли одне одного... — Я не витримала і попросила свого дядька, який живе у Криму, щоб він з’їздив у Сашине село і все вияснив. Виявилось, що Саша ніякий не одружений, і ще не повернувся з армії. — А я не став писати тому, що нічого не міг їй запропонувати. Була у мене в житті чорна смуга. Померла мама, не мав професії, мусив податись у Москву на заробітки... Але він повернувся. Несподівано і без попередження — 11 вересня, в середу. А вона, коли побачились, не змогла навіть привітатись — забило дух. Так і розминулись мовчки. Картала себе і плакала цілу ніч. Це тепер про це вони згадують із посмішкою. А тоді... Як не дивно, але тоді їхніх стосунків не зміг прийняти і сприйняти багато хто. Та й тепер. В тому числі і з родини. Надто вже усе було незвично. — Мені казали, що він мене покине, що я йому не потрібна, що він зі мною лише заради вигоди. Людоньки, яка ж зі мною вигода, коли Саші треба робити і за мене, і за себе? — Я був і „наркоманом”, і „уголовніком”, навіть міліцією погрожували.., — продовжує Саша. — А мені не раз говорили в очі: „Як це так — ми, красиві, здорові дівчата, і не можемо вийти заміж, а ти — неходяча — знайшла собі чоловіка!?”... Витримали все. Та все одно те, що сталось 19 січня 2004 року, зізнається Таня, було для неї несподіванкою. Вона просто тішилась від того, що Саша — поряд, і на більше розраховувати не наважувалась. А він — взяв і запросив її заміж! Без якихось особливих приготувань ошелешив простою фразою: „Знаєш, давай розпишемось...”. „Я серйозно”, — лиш додав після того, як у Тані зволожились очі... 24 квітня 2004 року. „Вона дочекалась того щасливого дня і щастя усміхнулось їй вперше в житті”, — так записано у Таніному щоденнику про день їхнього весілля. Готували його ледь не цілим районом — на свято, крім рідних і односельчан, прибула навіть делегація з райдержадміністрації. Але весільного плаття так і не мала — не назбирали грошей. Це було свято зі сльозами на очах. Коли Саша підхопив Таню на руки з інвалідного візка і поніс у сільську раду, ридали навіть чоловіки. — А я все не могла повірити, що це відбувається зі мною, — згадує Таня. „САША У МЕНЕ — ЗОЛОТИЙ” ...А потім прийшли будні у напіврозваленій хаті. Вся робота — на Саші. Таня, яку погано слухаються руки, може хіба що почистити картоплю чи помити посуд. Та і за нею самою треба доглядати — сама Таня не може ні встати, ні лягти. — Я влаштувався на роботу у колгосп газозварювальником. Але пропрацював лише день. Та й його ледь добув до кінця, не знаходив собі місця, все переживав, як там Таня, — згадує Саша. — Якщо чоловік працюватиме, то хто буде доглядати за мною? — витирає сльозу молода жінка. — А Саша у мене — золотий. Він, повірте, так за мною доглядає, як навіть рідна мати цього не робила. Виходить замкнений круг. От і доводиться виживати лише на одну Таніну пенсію. Плюс город і сяке-таке хазяйство. — Мені важко дивитись, коли він щось робить, а я не можу. Саша пече хліб, а мені це нестерпно бачити, бо я знаю, що то — моя робота. Але що ж я зроблю? — клубок у горлі не дає Тані договорити. Їм намагається допомогти місцева влада. За словами Дмитруків, райдержадміністрація домовилась із банком про те, що їм дадуть кредит на купівлю житла. — Але за ті чотири тисячі гривень, які нам готові дати на два роки, ми можемо купити хіба що таку саму стару хатинку, як ця, — зітхає Саша. — Будиночок, який ми собі пригледіли, дорогий — півтори тисячі доларів. — Ми не хочемо, щоб нам давали гроші просто так, — каже Таня. — У мене ж зараз буде велика пенсія — більше п’ятисот гривень!.. Просто не хочеться вірити, що не знайдеться установи, яка б могла дати за великим рахунком не такий вже й великий кредит на прийнятних для Саші і Тані умовах. Дати без глузливих і вбивчих слів: „А що ж це ти оженився на лежачій?”, які Саші уже не раз доводилось чути. Навіть, до речі, від лікарів. Одного разу після чергових таких „повчань” у Луцьку вони зібрались і поїхали додому. Навздогін хворій Тані, якій вкрай потрібна підтримуюча терапія, прийшов лист: „Ми з розумінням і повагою ставимось до того, що ви відмовились від госпіталізації”... — А Саша у мене дуже романтичний, — переводить Таня розмову на веселішу тему. — Ми часто ходимо разом гуляти. Раніше трохи соромились виходити в село, а зараз ні. Знаєте, як гарно на природі удвох біля вогнища? ...Маленька, старезна хатинка, яку треба підпирати, щоб не завалилась. У цій хаті уже більше року живе подружжя Дмитруків: Таня — прикута хворобою до інвалідного візка, і Саша, чиї руки та ноги водночас мусять бути і Таніними руками та ногами. — Запитуєте, чи є кохання? — посміхається Таня. — Може, хтось і не вірить, що є. А я знаю!
