Лучанин Олег Мушкевич у 3-ому турі виборів голосував у США, бачив масові протести під час інавгурації Буша, побував на зустрічі українців Америки з Президентом Ющенком. Усі ці події, стверджує він, супроводжував помаранчевий колір...
Олександр ПИРОЖИК
Лучанин Олег Мушкевич у 3-ому турі виборів голосував у США, бачив масові протести під час інавгурації Буша, побував на зустрічі українців Америки з Президентом Ющенком. Усі ці події, стверджує він, супроводжував помаранчевий колір.
ЗА ОКЕАН —ЧЕРЕЗ МАЙДАН Візу до США Олег отримав завдяки дружині Мирославі, яка потрапила у Вашингтон за міжнародною програмою обміну молодими викладачами. Програма дає можливість запросити на декілька місяців до США свою родину. Віза була відкрита ще на початку листопада, однак з поїздкою Олег зволікав: залишалися лічені дні до другого туру виборів, було бажання попрацювати спостерігачем. Далі почалася “помаранчева революція”, і замість США разом із побратимами з Всеукраїнського об’єднання “Свобода” Олег Мушкевич подався на Майдан, обживати Український Дім на Хрещатику. Лише коли зрозумів, що 3-й тур виборів сфальшувати вже не вдасться, в середині грудня разом із сином Валентином вирушили за океан. У Вашингтоні передусім зголосився до списків виборців. У посольстві навперебій розпитували: як там на Майдані? Тема України на той час була у США чи не наймоднішою. Помаранчева символіка на вулицях американських міст сприймалась як буденність. У день третього туру виборів українці перебували в надзвичайному піднесенні. Дільниці потопали в тонах української революції — кожен йшов голосувати в “помаранчі”. Люди наймали автобуси, їхали за сотні кілометрів до тих декількох дільниць, які спромоглося організувати посольство на чолі з Михайлом Рєзніком, котрий якраз у дні масових протестів раптом захворів і ліг до шпиталю. Бракувало дільниць і бюлетенів — далеко не всі охочі змогли проголосувати. Знайомство з українцями діаспори для Олега фактично розпочалося 26 грудня. У день голосування заприятелював зі спостерігачем від Ющенка на вашингтонській дільниці №113, директором української суботньої школи у Вашингтоні Теодором Цариком. Він виявився земляком батька — родом із Долинщини, де щороку поблизу повстанських могил відбувається патріотичний фестиваль “Яворини”. Саме після виступу на “Яворинах” кучмівська влада намагалася перед виборами скомпрометувати лідера “Свободи” Олега Тягнибока, сфальсифікувавши проти нього кримінальну справу, безпідставність якої він довів у суді. З цих же країв — в’язень комуністичних таборів, поет Зенон Красівський, відомий волинянам як герой п’єси Галини Тельнюк “У.Б.Н.” (“В’язень сумління”).
ДО ШКОЛИ — ПОВЗ МЕТАЛОДЕТЕКТОР Життя у США зручне і водночас украй регламентоване законами, стверджує Олег Мушкевич. Рівень зручності залежить від кредиту, який можеш собі дозволити. Величина кредиту залежить від того, наскільки тобі довіряють фінансові і страхові компанії, як ти платиш за рахунками. Акуратність у фінансових справах визначає т.зв. “кредитну історію”. Бути пунктуальним вигідно. “Бережи честь змолоду”, — для американців не етичний, а матеріальний принцип. Фіксується кожен конфлікт із законом, починаючи з юного віку. Головні вимоги при влаштуванні на пристойну роботу — бездоганна кредитна історія, добра освіта, відсутність зв’язків із наркотиками чи конфліктів з поліцією. Більша частина життя американців — життя в кредит. Постійно мусиш оплачувати різні рахунки, без права прострочити оплату, інакше доведеться мати справу з виконавчими службами. Людину чітко спрямовують у колію щоденної рутини. Виб’єшся з неї — вскочити назад дуже важко. Напружений темп життя, постійний брак часу ставить у велику залежність від обставин. Кожен пересічний американець буквально трясеться над своєю роботою, боїться її втратити. Ще дужче боїться Америка тероризму. Посилені заходи безпеки починаються ще зі школи. Вхід до приміщення школи — повз охоронців внутрішньої безпеки, через металодетектор. Якщо пристрій подає сигнал —змушують вивертати торби й кишені. Імена батьків, які відвідують дітей під час занять, вносять до списку і видають перепустки. Не менш дивно спостерігати нашій людині й за тим, що відбувається по закінченні уроків. Декілька поліційних авто стежать, поки старшокласники розійдуться зі шкільного подвір’я. Діти різних народів інколи конфліктують, але рідко звертаються до психологів, які працюють у школах. Непоодинокі сутички між підлітками, іноді трапляється навіть стрілянина. Все це, вочевидь, стосується лише публічних шкіл, навчання в яких безкоштовне. У приватних школах спокійніше. Але навчання у них дуже дороге, тож для більшості американських родин недосяжне.
ЯКА ВОНА, АМЕРИКАНСЬКА РІВНІСТЬ? Чистої води правда те, що американські міста умовно поділенні за “національністю” та “кольором”. Є “китайський”, “мексиканський”, “чорний”, “білий” райони. Чорношкірим, іспаномовним, вихідцям із Азії важче здобути добру освіту, проте легше знайти некваліфіковану роботу. Злиденність і злочинність переважно “кольорові”. Безкомпромісна боротьба з расизмом — майже культ, і це призводить до дивних парадоксів. Скажімо, якщо за оголошенням про прийом на роботу на фірму з’явиться білий і чорний — роботодавець швидше візьме чорного. При інакшому рішенні можлива скарга про расову дискримінацію, фірму засмикають по судах. В Америці — надзвичайний пїїтет перед історією, благоговіння перед національними символами. Будь-який захід, включаючи баскетбольний матч у початковій школі, розпочинається урочистим співом державного гімну. Американські прапори — скрізь, де їх можна вивісити... — У США немає націоналізму в звичному для нас розумінні, — ділиться спостереженням наш земляк. — Любов до своєї нації, до рідної землі підмінена возвеличенням свого обов’язку перед людством, прославлянням досконалості власної державної системи. У мізках кожного ще змалечку є трафарет, що американці — особливий народ, надія людства, політична нація. Американський ідеал — індивідуалізм та рівність усіх людей у прагненні матеріального благополуччя. Але “найрівніші” — власники паспорта з одноголовим орлом на обкладинці. Натомість у кожного, хто в’їхав до США, є певний тип візи, який вказує, на яких підставах відбувся перетин кордону. Відповідно до цього можна мати у цій країні більше чи менше прав. — Існує більше десятка різних типів віз, — говорить Олег. — Мій тип був “миршавенький”. Зайшов якось до чиновника, показав водійську посвідку і паспорт. Запитав, чи можу їздити за кермом. Чиновник зазирнув до “прейскуранту”: “Ваш тип візи не дає права водити автомобілі у США”... Географічні назви і сувеніри іноді нагадують про індіанців — справді “тутешніх” з діда-прадіда. У Вашингтоні автохтонам Америки присвячений чудовий музей, у якому їх нащадки часом танцюють для відвідувачів ритуальні танці, а багатюща експозиція показує історію “запеклої дружби” колонізаторів із аборигенами. Найбільш рівноправна угода цих взаємин — обмін “вогняної води” на тютюн. Національні громадські об’єднання, земляцтва, клуби стають дуже популярними серед американців. Плавильна піч космополітизму не зробила всіх одноликими. Люди цікаві один одному своїми національними традиціями, найбільше цікавляться подіями на землях, які були рідними для їхніх предків, котрі емігрували до США, нехай навіть і дуже давно.
СВОЇ НА ЧУЖИНІ У Вашингтоні нині мешкає декілька тисяч українців. В основному це політичні емігранти “третьої хвилі”, які рятувалися від більшовицького терору в роки Другої світової, та їх нащадки. Вони люди національно свідомі й небайдужі. Спілкуючись із ними, усвідомлюєш, якої шкоди завдали нам червоні московські наїзники, які знищили кращих синів і дочок “воєнного” покоління. Українська громада гуртується довкола рідної, української церкви. В столиці США та її околицях діє три українські церкви, дві греко-католицькі та одна православна. Саме в тутешньому храмі Святої Трійці судилося особисто познайомитися з Кардиналом УГКЦ Любомиром Гузарем, котрий цієї весни приїздив до США на лікування, але знайшов час і сили, аби відправити для української діаспори Святу Літургію. Парох цієї церкви отець Тарас Лончина — справжній взірець українського душпастиря. Великого патріотизму, душі та розуму людина. — Наші люди там тримаються один-одного, — продовжує Олег Мушкевич. — Бережуть традиції, шанують те, що можуть втратити. Тут, на історичній прабатьківщині, відчуваємо це не так гостро, тож часто й не шануємо. А там заходиш в хату українця — потрапляєш в етнографічний музей. Скрізь образи, вишиванки, писанки, живопис національних майстрів. Дуже багато українських книжок. Діти емігрантів вивчають рідну мову, вчаться берегти і поважати традиції української нації в суботній школі. Ще одним центром українського життя у США є Нью-Йорк. На острові Манхеттен, в історичному центрі міста, є площа Тараса Шевченка. Поруч, на розі 7-ого і 4-ого авеню — чудова українська церква Святого Юра, крамниця “Сурма”, Музей українства. Діаспора будувала цей музей декілька років, вклавши в проект понад 9 мільйонів доларів. Щороку українська діаспора організовує свій культурно-мистецький фестиваль, українці проводять книжковий ярмарок, пригощають бажаючих національними стравами. В ці години тут справді панує український дух. Господиня, в якої оселилися, — ірландка Шейла Кіфф — уже на пенсії, жила самотньо, тож у вихідні дні сідали в її авто й подорожували Штатами. Викликає повагу її шанобливе ставлення до історії своєї прабатьківщини, те, що вона зберігає всі світлини своїх предків-переселенців, їхні речі. Такою ж шаною пройнялася жінка й до патріотичних почуттів українців. Під час зустрічі з Віктором Ющенком у Вашингтоні саме ірландка Шейла Кіфф тримала плакат із вимогою визнати ОУН-УПА воюючою стороною...
