У 28 РОКІВ – ДРУГА НАВКОЛОСВІТНЯ ПОДОРОЖ

МАНДРІВНИК ПЕТРО МАЄР З ЧЕХІЇ, ШЛЯХ ЯКОГО ПРОЛІГ ЧЕРЕЗ ВОЛИНЬ, МУЖНЬО ЗУСТРІЧАЄ НАВІТЬ ЗГРАЮ ВОВКІВ.

Алла ЛІСОВА

Ніколи б не могла подумати, що віч-на-віч зустрінусь із справжнім мандрівником, схожим на Фернана Магеллана. Герой однієї із моїх публікацій – фермер із села Поромів Іваничівського району Віктор Ліпейко вечірнім дзвінком повідомляв:
— Щойно до нас прийшов подорожуючий чех. Дуже неординарний хлопець – мандрує з 2000 року. Якщо зацікавить – приїжджай, він у нас заночує.
... Наступного ранку о 9-ій годині розмовляю з привітним незнайомцем. Ззовні схожий на старшокласника, скромно вдягнений, спортивної статури, в рисах обличчя вловлюється ледь помітний аскетизм. Петро Маєр родом з Чехії, з містечка Фрідек-Містек, за 350 кілометрів на північний схід від Праги. За професією – столяр-мебельник, спеціальну освіту здобував у технікумі. Після того – ще дворічне навчання на економічному відділенні, що мало дати підставу займатися власною справою. Не скористався, бо призвали в армію, яку проходив у хімічних військах. На службі ще більше захопився ідеєю мандрівок, яку виношував ще в шкільні роки. Саме тоді й здобув ґрунтовні знання з географії, історії. Після армії зайнявся велоспортом, згодом – марафонами. Брав участь у чемпіонатах світу з цього виду спорту.
... 1 квітня 1998 року Петро вирушає у першу навколосвітню мандрівку велосипедом. Вона тривала сім місяців. Чехія, Польща, Білорусь, Росія, Казахстан, Сибір, Магадан – а звідти у США, де обійшов чимало штатів. Тоді його маршрут пролягав через Північну півкулю. Подовгу жив у тайзі з геологами, видобував золото на копальнях...
— Петре, а що спонукало тебе до таких складних і тривалих подорожей? – запитую.
— Насамперед, сильне внутрішнє бажання багато побачити, адже людське життя таке короткочасне, пізнати світ, наскільки це можливо, — відповідає чіткою російською мовою з незначним акцентом мій співрозмовник. Юний “магеллан” вільно володіє чотирма мовами. Не втримуюсь, аби не запитати: а як же батьки, як тривала розлука з рідними, друзями?
— Усі з тим вже змирились, — розважливо говорить хлопець. —Періодично, якщо є можливість, надзвонюю до них. Але більше заглиблений у те, що доводиться бачити на шляху – все занотовую у вигляді філософських трактатів.
... Другу навколосвітню подорож Петро Маєр розпочав 23 липня 2000 року – у цей день йому виповнилося 24 роки. Пішки відправився з Казані (Республіка Татарстан) – саме звідти вибрав початок маршруту. Найтривалішими і найважчими були походи у тайзі. Республіки Поволжя, Ханти-Мансійський і Ненецький автономний округи, Архангельськ, Мурманськ, Норвегія, Швеція, Фінляндія, де, до речі, працював тривалий час на фермі, Санкт-Петербург, Прибалтика, Калінінградська область, Польща, Білорусь – ось головні пункти його шляху. І, нарешті, село Пулемець Любомльського району. У деяких місцях через різні обставини зупинявся на різний період. То з цікавості до якогось заняття, аби краще придивитись і вивчити, то вимушено, коли доводилось чекати відкриття візи.
— Та що тут, — говорить мандрівник. — От на Уралі доводилось іти два тижні: гори і ліс – і ні душі. Отам було стільки гостросюжетних, непередбачуваних і моторошних пригод!
Прямує, а навпроти зграя вовків. Недовго роздумуючи, вистрибує на високий камінь, прихопивши перед тим величезну палицю, яка попалась під руки, і цілиться, ніби з гвинтівки, на хижаків, видаючи при тому відчайдушний крик. Так вчили оленярі. Звірі на мить зупиняються, розділяються на дві групи – і врозтіч. Порівняно мирно вели себе ведмедиці з ведмежатами. Зустрічався з ними двічі. У волинських лісах бачив лося, диких кабанів. Причаївсь – перечекав – і продовжив свою мандрівку.
— А як зі звірами у людській подобі? – жартома запитую Петра.
На щастя, каже, більше зустрічалося на шляху доброзичливих, щирих людей. На їхні пожертви, фактично, і здійснює мандрівку, щоденно долаючи по 30 кілометрів. Взимку – вдвічі менше. Також матеріально допомагають митники і прикордонники, які спочатку, як правило, з підозрою ставляться до незнайомця. Але пересвідчившись, що і візи, і подорожній листок, і карта мандрівок та інше – все в порядку, розчулюються і пропонують усіляку підтримку.
Попереду у Петра – дорога вздовж кордону до Ужгорода, потім – загляне додому і — Словаччина, де має зустрітись з другом. З ним піднімуться на найвищу вершину гір Татрів – Черлаховський щит висотою 2655 метрів. Але це не страшить, бо заняття в альпіністському гуртку не пройшли дарма. Любить читати, особливо філософські речі, впевнений, що книги приносять велику користь – заставляють думати, порівнювати, вчитися.
Поромівські ґазди, які дали прихисток незнайомцю, — нічліг, їжу, продукти і все необхідне в дорогу, і їхні родичі, слухаючи свого несподіваного гостя, захоплюються тим, що він розказує, раз по раз демонструючи свій маршрут на карті. Показує вирізку публікації з однієї фінської газети, яка вмістила розповідь про Петра Маєра, його фото і подорожню карту.
— Це ж фактично треба віддати у жертву і нинішнє, і майбутнє, та й взагалі – все особисте життя, — дивуються поромівчани.
— Я зовсім так не вважаю. Сенс мого життя – у нових відкриттях. Якщо дозволить здоров’я – в мандрівках мрію провести все своє життя. А особисте? Якщо зустріну дівчину, яка розділятиме мої погляди і погодиться приєднатися до мене, буду щасливий.
Двогодинна розмова підходила до кінця. Петро поглядав на компас, де вмонтований і годинник, вкладав нехитрі особисті речі у невеликий рюкзак, збирався у дорогу. Ми обмінялися адресами. Залишила в його записнику і координати редакції.
Дивилась я на цього одержимого великою ідеєю хлопчину і в якусь мить мені по-материнськи стало його шкода, бо в погляді юнака час від часу вловлювалось щось наївно-дитяче, далеке від фанатизму. Цей незвичайний турист викликав і подив, і велике захоплення. А ще – впродовж усієї розмови не полишала думка: якою все ж таки до кінця нерозгаданою є людська душа, яка кожна по-своєму має незбагненні прагнення.