ТЕЛЕВІЗОР З ІТАЛІЇ — ДЛЯ АНДРІЙКА

Його подарував юнакові-інвалідові з Торчина український заробітчанин

Євгенія СОМОВА

Торік наша газета розповідала про нелегку долю 20-річного Андрія Ляцковського з Торчина, якого тяжка хвороба прикувала до ліжка. З того часу двері хати на вулиці Боратинській не зачинялися. Про Ляцковських згадали представники медицини, соціальних служб, церков. Завітала і львівська журналістка, яка розповіла про Андрія читачам газети «Експрес». Публікація зачепила, як то кажуть, за живе її земляка-заробітчанина, котрий приїхав з Італії провідати рідних. Молодий чоловік вирішив подарувати хлопцеві телевізор. І невдовзі новенький «Amstrad» прибув з Італії на Волинь, до Луцька. Тут живе родич добродійника Ярослав Мураль.
Ярослав Миколайович вирішив і собі зробити посильний вклад у добру справу. Тож прикупив трохи одягу, солодощів, взяв ковбаси власного виробництва (він — керівник приватної фірми «Галичанка»), і разом з добрим другом Владиславом Богданом повіз подарунки до Торчина.
Вдома був лише Андрій. Батько, як сказав хлопець, десь вийшов до сусідів, а бабуся, Ольга Василівна, померла ще в лютому. З трьох років йому була за маму (рідна, розлучившись з Андрієвим батьком, за двадцять років до сина й разу не навідалась), і за медсестру. Бабуся до виходу на пенсію працювала санітаркою в лікарні, тож навчилася робити уколи.
Бабуся пішла в потойбічний світ, а потім зник і кіт Іван, донедавна щирий друг хлопця. Смугастик, який ходив за життя господині за нею, як то кажуть, по п’ятах, засумував. Не їв, не пив, а потім зник. Де не шукали — ніде нема, наче крізь землю провалився.
Поки розмовляли з Андрієм, Ярослав Миколайович і Владислав Іванович викладали пакунки. Андрій спостерігав за цим байдуже. Та коли з великої коробки витягли телевізор — обличчя засвітилось від радості. Гості вирішили довести справу до кінця — з’їздили за місцевим телемайстром, аби він встановив телевізор. І коли на екрані з’явилася чітка кольорова картинка, Ярослав Миколайович простягнув хлопцеві пульт.
— Візьми, Андрію, спробуй увімкнути. Навчишся, не треба буде батька просити.
Після кількох невдалих спроб неслухняні кволі пальці усе ж підкорилися волі хлопця і він ввімкнув телевізор. Треба було бачити його радість.
— А на «ICTV» можна переключити? Цей канал тягне? — допитувався.
— Тягне, все тягне, — заспокоював Ярослав Миколайович. — Тут маєш усі 16 каналів. Буде що дивитися.
З’ясувалося, що хлопець недаремно допитувався, чи тягне «ICTV». Це його улюблений канал, бо показує бойовики, фільми на історичну тематику. Їх Андрій може дивитися хоч весь день. А ось футбол — не любить. Може, тому, що йому ніколи не доводилося ганяти м’яча з хлопцями, бо з семи років він неходячий. А ще я дізналася, що Андрій із задоволенням слухає радіо — новини, передачі на релігійні теми. Про Бога йому розповідала покійна бабуся, і жінки з церкви «Царство Боже».
Андрій і сам хотів би щось почитати із журналів, які вони приносили. Але, на жаль, не навчився — з першого класу школи-інтернату його довелося забрати через погіршення здоров’я. Та охоче переглядає літературу, роздивляється малюнки. Тож коли Ярослав Миколайович вручив йому дитячу Біблію, Андрій попросив мене: «Полистайте мені». Відчувши себе в центрі уваги, хлопець ожив. Це вже був не той Андрій, безмовний і байдужий до всього і всіх, якого ми бачили півроку тому. Хоча, як каже батько, здоров’я його не поліпшилося. Якщо торік він сам їв, спираючи руку об стіл, і пив через пластмасову трубочку, то нині не може. Батькові доводиться годувати його, поїти. Хвороба прогресує. Потрібне лікування. Бажано санаторне. Але батько не ризикує везти Андрія у санаторій. Пригадує, як колись лікував його у «Дачному». Доводилося тяжкенького хлопця носити на руках з другого поверху на перший на процедури. Ліфта тоді ж не було.
— Вночі Андрієві найтяжче. Болять суглоби, — бідкається Валерій Юрійович.— Я, як заєць, сплю чутливо, плаче — прокидаюся, розтираю маззю.
Звісно, нелегко 47-річному чоловікові доглядати неходячого сина, виконувати жіночі обов’язки — варити їсти, прати. Тож коли погодилася підставити своє плече жінка з Рожища, зрадів, переїхав до неї і перевіз сина. Думав, будуть жити разом, та не склалося. Повернувся додому, несе свій хрест сам. Сподівається на допомогу молодшого брата, який перебрався до батьківської хати, його дружини. Тішиться, що Андрієві збільшили пенсію — тепер він отримує 332 гривні. Тож вже може купити синові його улюбленого соку, а вряди-годи й шматочок м’яса. Правда, зберігати його ніде — холодильника в хаті нема. Отож, навіть ковбасу, привезену Ярославом Миколайовичем, довелося прилаштовувати у сусідському холодильнику. Тим часом, знаю, у багатьох заможніших волинян є інша проблема: де подіти старий, але ще справний холодильник. Якщо він зайвий вам, зголосіться. Батько з сином будуть вдячні.