Вишнівські старожили ніколи не забували тих хуторів, де хазяйнували колись діди-прадіди, звідки вони почали свій життєвий шлях. Бувало, як зійдуться на чийсь поважний ювілей, то за чаркою згадають і про Березину, і Бабаці, Підстав’я, Осичетия, Жадінь...
Катерина ЗУБЧУК
Вишнівські старожили ніколи не забували тих хуторів, де хазяйнували колись діди-прадіди, звідки вони почали свій життєвий шлях. Бувало, як зійдуться на чийсь поважний ювілей, то за чаркою згадають і про Березину, і Бабаці, Підстав’я, Осичетия, Жадінь.
Але хутірська тема особливо «ожила», як дійшло до розпаювання землі, що колись враз стала колгоспною. Не забули люди, скільки десятин мали батьки, скільки коней і реманенту «крутилось» в хазяйстві. І в кабінеті сільського голови, буває, проривається оте затаєне в душі бажання повернути втрачене: «Віддайте мою землю, що колись забрали». Вже літа додолу гнуть, вже сили нема біля тої землі ходити, а все одно хочеться добитись свого — «нехай не собі, то дітям, внукам буде». Іван Антонюк зростав і жив на хуторі Березина. Він давно в селі. Побудував спочатку невеличку хатину, потім більшу. — А на хуторі своєму деколи буваєте? — запитую чоловіка. — Та я там, як весна настане, то майже щодня. — А чого? — Як то чого? — дивується Іван Мартинович. — Кортить своє місце побачити — кращого в світі нема, як той хутір. А ще ж сестра города там тримає — вона не так давно перебралась в село, сінокіс там є. Накошу сіна для своєї корови, то і їй молока дам. За Польщі у мого діда по материній лінії 17 гектарів землі було в Березині. І внуки (їх троє в Івана Мартиновича) добре знають той хутір, де прадід, до речі, «тримався до останку» — вже як зовсім занеміг, то забрав його один із синів у село. — Рано мати або батько будили,— згадує Антонюк, — «Вставай, сину, коровки вже треба гнати пасти». Тоді кожен худобу на своїй землі випасав. Дощ не дощ — встаєш. Ноги завжди потріскані, бо по воді ходиш. Ввечері плачеш, як мати їх маже, щоб заживали. А на ранок знову те саме: «Вставай, сину...» До хутора Березина ми проїхали редакційною «Нивою» польовою дорогою. Побачили те місце, до якого душею приріс Іван Антонюк. Правда, берези в око не впали — все кущі верболозу, вільха... А кажуть, колись і дуби тут стояли такі, що двоє мужчин не могли обхопити. У книжці «Адміністративно-територіальний поділ» Волинської області я знайшла хутір Березина, який на кінець 60-их років належав до Штунської сільради Любомльського району. Він був у розділі населених пунктів, що виключені з облікових даних у зв’язку з переселенням жителів. Хоч, як я довідалась від Івана Антонюка, його сестра Надя зовсім недавно перебралась у Вишнів. Так само був виключений з обліку, якщо вірити цій же книзі-документу, і хутір Підстав’я. Тоді була дана команда: переселити людей з хуторів — ось і відзвітував хтось, що робота зроблена... Бо й сьогодні в Підстав’ї, у чудовому місці під ліском, ще стоїть шість хат, які повняться життям. Ми приїхали в Підстав’я за два дні до Трійці. Сидячи на східцях веранди, вродлива дівчина (внучка господарки, як з’ясується згодом) терла в макітрі мак. — Так багато буде пирогів? — запитую її. — А в нас родина велика, — чую у відповідь. Отож, знайомство з хутором почалося із зустрічі з родиною Галини Іванівни Корнелюк. Тут колись, виявляється, жили лише Корнелюки. У прадіда було троє синів, у діда — так само. Це вже як дівчата народились, то «знищили фамілію». І з’явились на хуторі прізвища Демидови, Кузнецови, Кричетнікови, бо виходили дівчата заміж за солдатів, які служили у військових частинах неподалік. Галина Іванівна Корнелюк — корінна хуторянка. — Жила я десь за кілометр звідси, — розповідає вона, — за дорогою, на хуторі Толокимосток. Наш сусід був Дорохтей Сачук (той самий Дорохтей, син якого зараз — головний редактор «Волині» — прим. авт.). Після війни, як колгосп зорганізували, то багато хто перебрався до села. Але це ті, хто заможніший був. А ми бідні були, в нас мати слабіла, то з чим мали вибиратись. За Костянтина Корнелюка вона вийшла заміж в п’ятдесят другому. Поряд з добротною хатою, яка сьогодні обкладена білою цеглою, стоїть дерев’яна хатина, де й жили молоді. Всього там було три сім’ї — «одинадцять душ, але ладили». Порівнювати баба Галя не має з чим, бо все життя на хуторі. — Тяжко дочкам було до школи добиратись, — каже вона, — особливо, як зимою завіє. А чоловік мій помер в 1971-ому. І косу треба було тягнути, і плужка, бо ж четверо дочок, і всіх мусила підняти на ноги. Одне слово, бідова жінка. І як в нагороду за непросте життя — турбота дочок, які знають, як нелегко було матері з ними. Має баба Галя вже п’ятеро внуків, четверо правнуків. Двоє внуків, «по Любі» — наймолодшій дочці, яка залишилась на хуторі з матір’ю, ми побачили. Це Іра, яку застали за приготуванням маку на пироги, і Валерій. Тішиться бабуся, що внучок такий працьовитий. Сіно косить з восьми літ. Нині йому тринадцять, то вже косар заправський. — Був у Люби чоловік, — каже Галина Корнелюк,— але йому тільки пити. Кінчилось тим, що Люба залишилась сама з дітьми. — Не відчувається, що у вашому хазяйстві нема чоловічих рук,— дивуюсь, оглядаючи подвір’я, де все до ладу. — А в мене зяті золоті, — каже моя співбесідниця.— Я посадила виноград, поставила жердки — вже як то —по-бабськи. Був якось чоловік найстаршої дочки Валі, то зробив ось таку арку — залюбуєшся, як зазеленіє. Того дня була на хуторі і дочка Валя, чоловік якої «золотий зять». Ось такий приємний збіг обставин, адже в особі цієї жінки я зустріла хуторянку, яка все своє свідоме життя прожила вдалині — в Ризі, та не відірвалась від рідного коріння. Скоро вона повернеться на Волинь жити — вже й хату з чоловіком купили в Любомлі. Поїхала вона в Ригу зовсім юною. Довелось їй в сільській раді випрошувати довідку, щоб рік приписали, бо брали на роботу лише тих, хто мав вже сімнадцять літ. — У Любомль на «Маяк», де робили програвачі, — розповідає жінка, — приїхали вербувальники з Риги — агітували на завод такого ж профілю. І я поїхала. Вибиралась з дому на два місяці, а тим часом прожила в Прибалтиці 35 літ. — Робила на совість, — каже Валентина, —то й запропонували мені залишитись. А потім вийшла заміж, народила сина. На жаль, сина вже похоронила: в тридцять років помер раптово — серце схопило. Я дуже кликала колись до себе своїх сестер, щоб їм легше жилось, бо ж на хуторі нема просвітку за безкінечними клопотами. Але вони маму не хотіли покидати. А про те, чим був, є і буде для неї хутір Підстав’я, промовляє такий спогад: — Нелегке було тут дитинство, але незабутнє. Я на рік разів п’ять приїжджала додому. На свята ми всі збираємося в мами. Особливо на Великдень. І зараз я тішусь, що переїдемо з чоловіком в Любомль. Буду неподалік. Зможу бувати на хуторі, бачити рідних людей, чути їх голоси. Валентині завжди дуже хотілось, щоб у матері на хуторі було не гірш, як у людей. Уявіть: коли треба було залити льоха смолою, то з Риги на волинський хутір пішло 28 посилок з бітумом! І пилка «Дружба» тут з’явилась ще тоді, як такого інструменту не було не те що на хуторі, а, може, і у селі Вишнів. Як і тачка з дутими колесами. Дочка старалась, щоб і тюль у маминій хаті була гарна на вікнах, і сестри мали трикотажні речі, якими славиться Прибалтика. ... Мені все кортіло спитати внучку баби Галі Іру, чи не збирається вона покидати хутір. А коли про це зайшла мова, то дівчина сказала: — Я звідси нікуди не поїду. — А як заміж вийдеш? — То нехай чоловік на хутір приходить. Хіба у Вишневі погодилася б жити. Чудова місцева природа, мабуть, визначила і вибір професії — Іра навчалася у Шацькому лісному технікумі. Хотілось, щоб і робота була пов’язана з лісом, бо ніде нема такого цілющого повітря, такої краси. Колись цю красу відкрили їй бабуся з мамою — брали з собою по гриби, ягоди.
