ТАБІРНА ПОЕЗІЯ ЗНАЙШЛА СВОЮ АВТОРКУ ЧЕРЕЗ ДЕСЯТИЛІТТЯ

Відлуння трагічної купальської ночі в норильській тундрі року 1953-го.

Петро БОЯРЧУК

Уперше я почув про неї в 1993 році. Тоді ж, друкуючи серію публікацій на “Сибір і додому”, вперше розповів про неї читачам “Волині” в нарисі “Каторжанка № Я-582”. Власне, йшлося у ньому про нині покійну Марію Карпунь (Остапчук — у заміжжі, Квітка — в національно-визвольному русі сорокових-п’ятдесятих років минулого століття), котра мешкала в Горохові. Це з її спогадів і окреслився в моїй уяві романтичний образ дівчини, чиє ім’я та прізвище — Стефанія Чабан — чомусь більше нагадували літературний псевдонім. І все ж то були справжні ім’я та прізвище. Належали вони активній учасниці повстання політв’язнів комуно-більшовицького ГУЛАГу, що відбулося влітку 1953 року в каторжанському Норильську. А правильніше сказати — поетесі норильського повстання в шостому каторжанському та виправно-трудовому жіночих таборах, в’язні яких, підтримуючи повстання у чоловічих зонах, збурилися на супротив владі.
Повстання у жіночих таборах було придушене 7-го липня. Оповита в українському народному епосі любовною лірикою та легендами про різні дива, ніч на Івана Купала стала для непокірних бранок комуно-більшовицького режиму розправною. У цьому зв’язку і запам’яталася Марії Карпунь пісня, слова із якої мені цитувала, несумнівно вважаючи, що написала їх Стефанія Чабан.
В ту купальську ніч дивувався світ
Ненажерності допотопних літ,
І безпам’ятно, де сягав лиш зір,
Нісся лемент наш в далечінь до гір.
Чом же в пропасті не звалився світ,
Коли з жахом ріс той жіночий крик?
Не соромивсь кат безборонних бить,
Кров недобитків чобітьми місить...
Ця пісня пролунала вперше у виконанні зорганізованого політкаторжанкою Ліною Петрощук, дочкою священика з Почаєва (за іншими свідченнями — “десь з Волині”), табірного жіночого хору. Пролунала там же, в Норильську, перед судовою розправою над бунтівницями. А, власне, тоді, коли за активну участь у повстанні ГУЛАГівське свавілля прирікало на ще жорстокішу кару і саму Ліну Петрощук.
Розповідаючи такі от подробиці, і віддала мені в 1993 році пані Марія табірний поетичний нотатник, який належав Стефанії Чабан. Вірніше, віддала те, у що перетворився колишній блокнот, — купку ламких, від часу пожовклих листочків та клаптиків паперу, замережених не стертими упродовж десятків літ анонімними римованими рядками. Вона отримала записника від когось із подруг по каторжанських поневіряннях. Виходячи вже “на волю”, мала вивезти його в Україну, бо написане за колючими дротами українське слово, вважали дівчата, не повинне зникнути без сліду і згадки. Всупереч усім заборонам режиму, переступаючи через які, ризикувала знову бути ув’язненою, доручення це виконала.
Однак “на волі” після нетривкої хрущовської відлиги знову повіяло вітрами Сибіру. Сковували свідомість страхом достоту так, як вічні мерзлоти тундру. Тому крилася із блокнотом, де тільки могла. Минали роки. У якійсь схованці шашіль завівся, в іншу увібралася миша. Але й тоді, коли місцями поточений та потрублений записник почав розвалюватися на шматки, не викинула його і не знищила. Можливо, через те, що, пов’язуючи з легендою, на яку перетворилася Стефа Чабан у спогадах Марії Карпунь, нагадував і про її, Маріїну, в тій легенді роль.
Про долю Стефи Чабан Марія не знала нічого. За блокнотом до неї ніхто так і не прийшов. Але той факт, що з очікуванням на це прожила колишня каторжанка сорок літ, спонукав до спроби знайти авторку. Бо чомусь здається — позаздрити їй може не один маститий поет чи прозаїк. Адже далеко не кожен має підстави сказати, що хтось десятками років зберігав його твори з неабияким ризиком для себе. Тим часом пошукова робота, хоч долучилась до неї і київська журналістка, а нині науковець Леся Бондарук, лишалася безуспішною. Окрім того, що з-за колючих дротів Стефа вийшла живою, довідатися нічого не вдалось. Щодалі більше складалось на те, що сліди табірної поетеси загубились. Аж через десять літ після першої нашої з Марією Карпунь розмови, коли вже й Марії серед живих не стало, знайти Стефанію допоміг випадок.
Весною 2003 року розговорився я при якійсь нагоді з постійним читачем “Волині” і пристрасним книгоманом Петром Бриняком із Підбереззя Горохівського району. Пригадавши публікацію “Каторжанка № Я-582”, він повідомив, що зовсім недавно читав у одному з періодичних видань про якусь Стефанію Чабан, котра живе у Гребінках Київської області, маючи по чоловікові прізвище Гаваль. Перегодом з’ясувалося, що і в записаних мною спогадах Марії Карпунь, і в згаданій Петром Бриняком статті йдеться про одну і ту ж особу.
Уродженка села Стара Сіль Старосамбірського району на Львівщині Стефанія Чабан під час гітлерівської окупації була районовою юначкою ОУН на псевдо Мавка. Енкаведисти схопили вісімнадцятилітню дівчину в 1944 році. І хоч із совєцькою владою, котра прийшла услід за німецькою, позмагатись вона, по суті, не встигла, засудили на 20 літ каторжних робіт. Так опинилася в Норильську. На зоні справді писала вірші. Але, вийшовши “на волю”, талант свій закопала в собі назавжди під тиском тих же сибірних вітрів.
“Сьогодні отримала вашого листа,— написала мені пані Стефанія, — коли для остаточної ясності надіслав їй ксерокопії окремих фрагментів табірного блокнота, — тремтячими від хвилювання руками розклеїла конверт і... побачила свій почерк! Не цей, що у мене зараз, а той, що був колись, в юності.Так! Це все моє! Скільки ж болю в цих скупих рядках, понівечених часом!.. Як дякувати вам за те, що ці рядки я знову побачила? Як дякувати покійній Марії, котра, наражаючись на небезпеку, зберегла ці клаптики? Нехай Господь на тому світі їй винагородить за такий великий і незвичайний вчинок!”.
В іншому листі вдалась і до критики: “Приділяєте так багато уваги цим уривочкам... Вони без початку і кінця... здається мені, що не становлять тепер жодної цінності (маю на увазі їхній зміст), крім того, де і коли були писані та який пройшли шлях, перш ніж потрапили у ваші руки... Хтось міг би посміятись над ними, хтось... Лише ви як журналіст вельми поважної, мабуть, у вашім краю газети, змогли оцінити біль, вилитий в цих обірваних і недосконалих рядках, та завзялися мене знайти... Ще раз, вже вкотре, шукаю в пам’яті образ людини, яка, наражаючись на небезпеку, зберегла їх, і не можу пригадати, лише прошу Бога за упокій її душі”.
Думається, якими б не були вірші Стефанії Чабан, зокрема і з погляду літературної критики, та Марія Карпунь не випадково жила з ними упродовж усеньких, вважати, післятабірних літ. Тисячам таких, як вона, допомагали ці вірші залишатися у неволі самими собою. А в помислах про Україну, за котру змагались, і віри кожній додавали, і надії та щирої любові.