УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ ДАЛЕКОЇ АВСТРАЛІЇ

В Україні, на Волині зокрема, побував п. Ростислав Теодорович з добродійкою Тамарою Базалицькою. Батько п. Ростислава — відомий священик о. Ананій з давнього священичого волинського роду Теодоровичів з с. Білин, що на Ковельщині. З 1948 року живе в Австралії, бізнесмен. Вперше за 60 років після вимушеної розлуки з рідною землею доторкнувся душею і серцем до неї. З ним мав розмову історик-архівіст Володимир Рожко.
— Пане Ростиславе, вітаємо вас на рідній волинській землі. Розкажіть нам про своє волинське походження.
— Народився в селі Рівне на Любомльщині в родині священика, отця Ананія Теодоровича, про якого ви не раз писали в своїх книгах. Пізніше тата перевели на парафію в селі Бережець над Бугом. Звідти виселили нас червоні «визволителі» в 1940 році. Далі була парафія в селі Забороль біля міста Рівного.
— Знаю з документальних й історичних джерел про перебування отця Ананія на посаді секретаря Рівненського церковного управління УАПЦ в 1942—1943 р.р.
— Ще до приходу на Волинь нових окупантів — нацистів — тато духовно опікав парафіян церкви святої Ольги і Володимира у Рівному. На прохання тодішнього митрополита УАПЦ Полікарпа тато в селі Новоставцях співпрацював з майбутнім єпископом Рівненським і Крем’янецьким нашої церкви. По своїй хіротонії владика Платон (Павло Артем’юк) призначив отця Ананія секретарем Рівненського церковного управління.
— Наскільки мені відомо, німецька окупаційна влада тоді всіляко сприяла промосковській так званій автономній церкві і вороже ставилась до УАПЦ.
— Так, німці разом з поляками в час своїх воєнних перемог на сході розстріляли багато наших священиків, спалили храми з настоятелями і вірними на Луччині, Рівненщині. Знищили через провокації сумнозвісного Ніколая Кузнєцова тисячі наших патріотів в Рівненській тюрмі, серед них і отців Миколу Малюжинського, Володимира Мисечка, Михея Шавронського й інших українських патріотів.
— Чи ви пам’ятаєте ті часи?
— Якийсь час я вчився в українській школі в с. Воротнів, біля Луцька, де настоятелем парафії був рідний мій дядько священик Костянтин Вагатович, пізніше замордований московськими більшовиками. Свої канікули я проводив у Рівному, тому добре пам’ятаю візити до нас паніматок і парафіян. Вони просили отця Ананія допомогти сконтактувати зі своїми рідними в Рівненській в’язниці. Крики і плач з тієї в’язниці ми, діти, могли добре чути, коли гестапівці катували свої жертви, бо наше помешкання було поруч того страшного місця. Але ні владика Платон, ні мій батько нічим не могли допомогти ув’язненим, бо німецька окупаційна влада з думкою українців не рахувалась.
— З чого розпочався ваш австралійський період життя?
— Родина перед приходом червоних окупантів на Волинь виїхала на Захід. Були на тому біженецькому шляху Холм, Варшава, далі Німеччина, а тоді, в 1948 році, через Індійський океан до п’ятого континенту. Отця Ананія Теодоровича митрополит Полікарп призначив адміністратором УАПЦ на Австралію і Нову Зеландію. Тато залишався незмінним помічником владик у цій єпархії, добре прислужився його великий досвід в управлінні церковним життям.
— А як склалось ваше життя на тому далекому континенті?
— На початку в Австралії ми мусили два роки відпрацювати за контрактом обов’язково, а пізніше я перейшов в бізнесову сферу, там працював сорок років. Моя праця у великих торговельних фірмах дала можливість глибоко пізнати австралійське життя.
Брав активну участь в діяльності українських громадських і церковних організацій: Пласт, Український кооперативний рух, співочому товаристві «Боян» І понині я є головою парафіяльної ради церкви святої Покрови Богородиці в Сіднеї. Як і більшість наших земляків, віддавав багато праці і коштів на розбудову українського життя на п’ятому континенті. Ми всі молились і працювали для незалежності України, а в самостійність її ми твердо вірили.
— І як вас зустріла рідна земля?
— Україну незалежну зустрів з відкритими обіймами серцем і душею. Це — моя рідна земля, земля моїх предків. Рідні і друзі нас щиро вітали. Київ, Львів, Луцьк, Рівне — справили на нас дуже гарне враження. Лише в столиці мало рідної мови, послуговуються чужинецькою. Але життєвий рівень в Україні мене вразив. Я, як колишній бізнесмен, хочу наголосити, що економічного зростання не може бути без національного духовного відродження. Судіть самі. Національно свідомий бізнесмен не буде вивозити капітал в чужинецькі банки, а вкладатиме у власну економіку. В Україні бачимо зворотний процес.
— Яка ваша думка про релігійне становище в Україні, на Волині зокрема?
— Ми побували на службі Божій в кафедральному соборі Святої Трійці в Луцьку, слухали чудові піснеспіви хору того храму на рідній мові. Зустрічались з владикою Даниїлом, архієпископом Рівненським і Острозьким, ректором Рівненської духовної семінарії отцем Ігорем Швецем, мали з ними щирі розмови, обмінювались думками з приводу сумної православної дійсності в Україні, при якій Москва штучно розбила нашу церкву на три частини.
Ми хочемо бачити єдину помісну Українську православну церкву з патріаршим престолом в Києві. Але те, що ми побачили в Почаєві, нас вразило. Це — найбільша святиня історичної Волині. В ній повністю відсутній український дух, українська мова, рідне українське чернецтво. Тут скрізь панує іноземне, чуже московське засилля. Українського православного прочанина, який не сприймає чужинецького московського духу в св. Почаївській лаврі, московські ченці — окупанти можуть фізично «причастити», а щодо висловів у їх лексиці, то дивом дивуєшся, як же все можна поєднати з служінням Богу.
— Де ще ви побували в Україні?
— Поклонились пам’яті славетної нашої землячки Лесі Українці в Колодяжному, віддали шану безсмертному пророку Кобзарю України на Чернечій горі в Каневі, поклонились козацькій славі у найбільшому національному пантеоні «Козацькі могили» під Берестечком, відвідали інші славетні місця України.
— Добродійко пані Тамаро, ви вже вдруге в Україні. З чим ви приїхали знову?
— Про мою і моїх друзів працю з Товариства волинян імені Лесі Українки в Австралії для Волині, України ви не раз писали. Лише додам, що та праця наша не припиняється. Цього разу від Союзу українок імені Лесі Українки в Західному Сіднеї привезла допомогу українським школам-інтернатам в Сумах, кошти на будову храму-пам’ятника в Батурині на місці, де московські сатрапи царя Петра І знищили 28 тисяч українців.
Ми в Австралії пам’ятаємо про це і не хочемо, щоб Україна мала новітні Батурини. Привезла я допомогу й іншим нашим церквам, свідомим українським патріотам, а від себе особисто подарувала Євангеліє в храм святого Іллі УПЦ КП в рідному містечку Ратне на Волині. Мої думки завжди з Україною і в Україні.
— Що б ви обоє хотіли побажати своїм землякам на Волині, в Україні?
— Насамперед, щиро дякуємо всім тим, хто нас приймав, — відповіли пан Ростислав і пані Тамара, — пані Ганні Вагатович—Вежбицькій, Галині Домбровській, головному редактору «Волині» Степану Сачуку, нашому земляку з Любомльщини, колективу часопису, який донесе нашу розмову до читача. Україні, нашому народу, рідній церкві з патріаршим престолом у Києві духовного і національного розквіту. Бажаємо, щоб українці не були чужими, бідними наймитами на нашій, але ще не своїй землі.