Двадцять років Ярослав Царук випікав хліб для військових. Тепер протягом шістнадцяти робить не менш потрібну і благородну справу — відкриває невідомі сторінки складної історії наших сіл...
Двадцять років Ярослав Царук випікав хліб для військових. Тепер протягом шістнадцяти робить не менш потрібну і благородну справу — відкриває невідомі сторінки складної історії наших сіл...
Алла ЛІСОВА
НАША ЗАГАЛЬНА ТРАГЕДІЯ Це було справжнє страхіття. Удосвіта 22 червня 41-го небо розривали тривожні громи. Мама міцно притиснула до грудей 11-річного Ярослава і двох меншеньких братика і сестричку. Серце калатало в тривожному очікуванні. Бабуся хрестилась і тихенько схлипувала... Таким закарбувався у пам’яті Ярослава Васильовича початок великої трагедії, яка не обминула і їхню родину. Поклали голови на фронті його два двоюрідні брати. Тато теж не повернувся додому: як з’ясувалось через роки, загинув смертю хоробрих за місто Конське у Польщі. Великі страждання переживали і після війни. Уся чоловіча робота перейшла до малолітнього Ярослава. Жили у бараку в Стенжаричах. Аби прогодуватись, мусили тримати корову, овечки, іншу живність. Пригадує, як сокирою замахнувся, вдарив, а з колодки її довго не міг витягнути. Тягнув – а душа ридала від безпомічності. — Це була трагедія для усього нашого народу, — каже з висоти прожитих і проведених у численних історико-краєзнавчих пошуках років Ярослав Царук. – Тому і досі 9 травня відчуття гіркоти і пригніченості мене не полишає. Лише з одного тоді ще Устилузького району на фронтах загинуло 400 молодих чоловіків! А скількох ще погнали на роботи у Німеччину, на Донбас, скільки – пропало безвісти! На Володимир-Волинщині є кілька сіл, у яких після війни взагалі залишилося всього 2-3 хати... Ярослав Царук – добре відомий своєю сподвижницькою дослідницькою працею. Фактично, у Володимир-Волинському районі немає жодного населеного пункту, в тому числі хутора, де б не ступала його нога. Об’їздив і чимало сіл Іваничівського, Любомльського, Турійського районів, які складали один повіт. Спогади очевидців і їх рідних зібрав і записав у 16 зошитах. Частина з них лягла в основу написання книги “Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр.”. А ще багато матеріалів чекають своєї черги на видання.
ЛЮДИ ПОВИННІ ЗНАТИ ПРАВДУ — Чому я, нефахівець, взявся за цю справу? – примружившись, Ярослав Васильович сам собі ставить запитання і тут же відповідає: — З малих літ привчали нас до книг. Я їх безмірно любив читати, особливо історичні, і вважав, що викладене у них – як істина в останній інстанції. На жаль, коли підріс, — переконався, що це не так. Особливо не завжди відповідало дійсності те, що про нас казали поляки... Коли прочитав про Стенжаричі, де, як і в багатьох селах Волині, склались непрості стосунки між українцями і поляками, обуренню не було меж. Вирішив, наскільки це можливо, відкрити завісу до правди. Устами самих людей... Записи Ярослав Царук почав вести з 8 квітня 1989 року. Вперше у газеті “Слово правди” опублікував факти про різанину у своєму рідному селі Заболоття, під час якої загинуло 29 чоловік. Потім до нього почали звертатись люди з інших сіл, самі викладали спогади, ділилися пережитим, яке відлунюється і понині. — Категорично не згідний з дослідженнями польських істориків Семашка, Пруса, Туровського. Насправді цифри жертв зовсім інші, ніж ті, що вони подають, — заявляє Ярослав Царук. – І це не просто слова: підтвердження тому – архівні документи, з якими довелось працювати не один рік. А тому метою своєї роботи вважав і вважаю – донести людям правду про події тих жахливих років, коли все переплелось: брат різав брата, знайомий рубав знайомого. Гірко ще й тому, що поляки про цю трагічну сторінку написали сотні книг мільйонними тиражами. А ми? Ярославу Царуку вдалось відкрити багато невідомого. Зокрема, і того, що стосується ще й загибелі ув’язнених у Володимир-Волинській тюрмі в 41-ому та 44—45 роках. Встановив прізвища і могили 27 розстріляних там у перший день війни. Як каже Ярослав Васильович, тодішня влада визнавала і рахувала лише тих, хто загинув у Радянській армії на фронті. — Не претендую на стовідсоткову істину. Але стараюсь максимально об’єктивно викладати те, що почув від людей, без власних коментарів і висновків. Останні нехай роблять фахівці. Це потрібно насамперед прийдешнім поколінням.
ЗА П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ З’ЇЗДИВ ТРИ ВЕЛОСИПЕДИ Непростим був шлях до визнання як історика-дослідника Ярослава Царука, колишнього майстра хлібопекарської справи. — До 1977 року, повних 20 років, я прослужив кадровим військовим. Випікали хліб на військовій пекарні для 15 тисяч чоловік. І, напевно, ще довго тим би займався, якби в силу певних причин не ускладнились стосунки з колишнім КДБ, — пригадує Ярослав Васильович. — Звільнився, згодом мав незавидну посаду – кочегаром на птахофабриці. Але разом з тим ніколи не переставав цікавитися історією: читав, збирав, узагальнював. У 1991 році призначили завідуючим архівом. Скільки виїздив до Луцька – важко тепер і пригадати. Але це була його стихія – потрапляв у “святая святих” – архіви КДБ, туди мав офіційний дозвіл і доступ. Занурювався у документи, і, бувало, не помічав, як за вікном наставали сутінки. Багато допоміг професор ВДУ Микола Кучерепа. Перед зустріччю президентів України і Польщі у Павлівці Іваничівського району познайомився з академіком Ярославом Ісаєвичом, директором Інституту українознавства імені Крип’якевича у Львові, за сприяння якого вийшла згадана книга. — Допомагало те, що з розумінням ставились до того, що я роблю, рідні,— каже Ярослав Васильович. — Адже, траплялось, по три-чотири дні не бував вдома. По-різному траплялося. Зовсім недавно був в одному з сіл Турійського району. Так от, коли чоловік почав розповідати, як поляки вбили його батька, у кімнату зі сльозами на очах вбігла його дружина і почала кричати: “Нічого не розказуй! Бо прийдуть і заб’ють...” Ярослав Царук говорить, що остаточно наш народ стане вільним духом, коли перестане вважати себе другосортним. Бо ж, як він мудро зауважує, за великим рахунком, народ у нас був пересіяний. Розумних і освічених або вбивали, або переагітовували. Тому треба, щоб минув час... Слава Богу, нарешті маємо справжню Україну. Ярослава Царука не покидає настійливе прагнення докопатись до дрібничок у з’ясуванні доль земляків, ентузіазм і безкорисливість. За сезон, каже, накручував до трьох з половиною тисяч кілометрів. Три велосипеди з’їздив. Четверту двоколісну машину йому подарував міський голова Петро Саганюк на День незалежності минулого року. Такою людиною, як Ярослав Васильович, гордяться володимир-волинці.
