Двоє — він і вона — у тому віці, що його однозначно прийнято називати найпродуктивнішим. Але вся продуктивність їхня топиться в горілці. З ранку до ночі і день у день...
Петро БОЯРЧУК
ДЛЯ ПОЧАТКУ – ТРИ «КАРТИНКИ» з нинішніх реалій. Двоє — він і вона — у тому віці, що його однозначно прийнято називати найпродуктивнішим. Але вся продуктивність їхня топиться в горілці. З ранку до ночі і день у день. На городі — лише бур’яни, у хліві — пустка, в хаті — півпорожньо. Хвора мати не дає ради підтримувати навіть видимість якогось ладу. Враження таке, ніби по всьому дика грабіжна зграя пройшлася. Через недугу (чи, щоби в очі людям не дивитись?) і на двір не виходить. А в сина й невістки — одне на умі: де б випити. Обійстя тримаються, доки материної пенсії не стратять. А здебільшого — бо скільки ж тої пенсії?— темна ніч їх сюди приводить. Не побачили, коли й мати померла. Хтось сказав, що ніяка то не хвороба зі світу її звела, а звичайнісіньке виснаження. Від недоїдання, від голоду. Село на те лише скрушно зітхнуло. Нема винних... Жінка, котрій остогидло дивитися на завжди п’яного чоловіка, який і тепер ось дихнув їй в обличчя горілчаним перегаром, відтурила його геть. А позаяк на ногах ледве тримався, то і впав навзнак, наче підкошений. До лікарні не довезли. Надто важкою виявилася черепно-мозкова травма, що її одержав, ударившись у щось на підлозі. У хаті ж — і малий, і мала, і ще менший. Через п’яницю жінці тепер дітей покинути і в тюрму сісти? Сказала слідчому: “Упав з драбини”. Слідчий мугикнув щось сам до себе і записав, як сказала... В одному з волинських сіл заїжджий журналіст поцікавився, чому дітей там так мало, на вулиці не побачиш. Невже нема кому родити? “Є кому родити,— почув,— та нема кому робити. Через горілку наші чоловіки на квачі звелися”... Чому ж спивається село, яке завжди було осереддям працьовитості, сумління і чесності? Із цим запитанням я почергово звернувся до депутатів обласної ради керівників відомих крупнотоварних підприємств, що в Угринові та Мирному Горохівського району, Андрія Турака і Романа Притулюка, до начальника Горохівського райвідділу внутрішніх справ підполковника міліції Анатолія Трофімова, до сільських голів у Перемилі та Холоневі Горохівського ж району Надії Маселко і Ніни Брикайло, до головних лікарів районної лікарні у Берестечку Павла Звонара та центральної районної в Горохові Валерія Коби, до кількох знайомих мені загалом успішних сільських господарів, як і до кількох тих сільських мешканців, що, так би мовити, не висихають. І першочергова відповідь кожного зводилася до одного: люди п’ють від незайнятості. Усе отже — простіше простого. Та щойно котрийсь із моїх співбесідників починав розвивати думку, як зразу ж і натикались ми з ним на гострий кут. Бо коли від незайнятості через безробіття, то чому, скажіть, зовсім не озираючись на те, що може втратити роботу, високооплачуваний механізатор напивається серед будня-полудня і, сівши за кермо силосного комбайна, в’їжджає ним на дерево? І чому в іншому сільгосппідприємстві доводиться терміново скликати всіх водіїв на збори, щоб “дати накачку, бо якщо далі терпіти, то на жнива без прав позостаються”? Та й яка, скажіть, незайнятість може бути в селі, де — аби тільки хтів робити — робота дивиться з усіх кутків? І ще одна випливала обставина. При теперішньому соціальному захисті селянин може прожити і без тої роботи. Через це землю віддає в оренду, а сам стає на біржу і отримує допомогу по безробіттю. А ще — допомога на дітей і пенсія на батьків... Та сякий-такий власний город. Звичайно, це коли вибрав для себе занадто низькі життєві стандарти. А так воно, на жаль, в багатьох випадках є. Та ще й весь уклад нашого життя не дає можливості людині по-справжньому самореалізуватись. Ось і виходить замкнуте коло. Надія Маселко пригадала брежнєвські часи, коли всі були на роботах, а “керівна та спрямовуюча” мусила і раз, і вдруге вдаватися до широкомасштабних антиалкогольних акцій з неабияким підвищенням цін на спиртне, на що народ дружно відповів: “Пєрєдайтє Іллічу,— нам і ето по-плєчу!”. Потім були андроповський етап боротьби з пияцтвом та алкоголізмом, лігачовський... Від свого батька я колись чув: уперше (було йому тоді сімнадцять літ) він побачив, як “залпом” випивають склянку горілки, у 1939 році, коли совєти, щойно прийшовши на доти підпольську Західну Україну, відзначали наше “визволення”. Доти він вважав: аби весело провести святковий день, кільком молодим здоровим чоловікам чи хлопцям “для настрою” достатньо на гурт “чвертки”. Ще й тому, що більшої ганьби, ніж бути п’яним, сільський господар собі не уявляв. Через шість років, повернувшись з Другої світової війни, так само хвацько, як ті “визволителі”, пили вже горілку і декотрі з тих колишніх господарів. Щоденні “фронтові наркомівські сто грамів” зробили своє. А на зв’язок тодішнього з теперішнім якось несамохіть вказала усе та ж Надія Маселко. Мовляв, жили у селі чоловік з жінкою. Спиртним зловживали обоє. П’яницею став їхній син, а зараз уже троє їхніх онуків — “закінчені алкоголіки”. І не лише тому, що зіграв свою роль приклад батьків. Саме він, приклад, міг би й застерегти нащадків від згубної пристрасті, аби не обставина, що на неї звернув мою увагу гінеколог за фахом Валерій Коба: діти, зачаті в стані алкогольного сп’яніння, а надто виношені матір’ю, котра ще в утробі привчила доньку свою чи сина до спиртного, отримують успадковану схильність до алкоголю, змагатися з яким доводиться їм значно важче, ніж їхнім батькам, у яких ця схильність була набутою. Гірким, трагічним застереженням усім — і тим, хто мало, і хто багато п’є, є дикий випадок, про який я почув від Павла Звонара. До лікарні у Берестечко її привезли в пологове відділення після півночі геть п’яною. Тут протверезили, відмили, відчистили і поклали, передбачаючи, що ось-ось почнуться перейми. Та через годину вона втекла і ще через годину її знайшли знову “удрузки” п’яною. Втім, непроста обставина, пов’язана із спадковою пристрастю до спиртного, не є безвихідною, якщо людина, збираючи в собі сили з нею змагатися, знаходить для цього точку опори в суспільстві. Іншими словами, якщо вона бачить перед собою не безнадію, а привабливу якусь перспективу. І якщо суспільство цю перспективу підтримує, розвиває, наповнює іще більш привабливим змістом, а не нищить, не давши навіть розвинутись. Не випадково ж один із російських класиків ХІХ століття, розмірковуючи про причини традиційного на Московщині пияцтва, вказував: чим нижчий рівень соціального розвитку суспільства, тим більше і частіше шукають люди, в такому суспільстві живучи, забуття в алкоголі. Замість соціально розвинутися і в цілому піднятись у цьому розвиткові на вищий якийсь щабель, ми упродовж останніх п’ятнадцяти літ лише різко розшарувались, внаслідок чого одні опинилися в безодні бідності чи вічного нидіння, інші — у захмарних висотах доти нечуваних багатств. І кравчуківська казочка про те, що багаті поділяться своїми статками з бідними, наче морфін для хворої на рак людини: не виліковує, але більш-менш безболісно умерти помагає. Горілка в нинішніх умовах стала для обдуреного і обділеного селянства тим знеболюючим, з допомогою якого і знаходить собі полегкість. Особливо ж у тих ситуаціях, коли б’є гіркотою в серце байдужість держави і до праці його, і до життя. — Ти мені скажи,— почув я від одного із тих сільських мешканців, що “не висихають”,— якщо не буду пити і пропивати, що заробив, то мені життя мого, щоб насправжки вийти в люди, хватить? Ну, от... Не знаєш... А тамтой “комсомолець”, що тепер вроді спасає село та красиві слова з телевізора про свою партію нам городить, на руйнації нашій вже мільйонером, мабуть, став. То хто більше державі потрібен? Селяни зі своїм молоком, хлібом та м’ясом чи оті “комсомольці”? А якщо я з наробком своїм державі не потрібен, то яке кому діло, чого п’ю і що пропиваю? У Холоневі, у Перемилі, в інших селах волинських “філософів” таких — через кожну, вважати, хату. І тих, що п’ють та впиваються вже з самого ранку,— теж більшає з кожним днем. Втім, як стверджує в цьому зв’язку невеселий жарт, вони вже не п’ють. Вони — лише похмеляються. От тільки похмілля те для держави може бути аж надто тяжким. Не випадково ж Павло Звонар відповів на моє запитання запитанням: “Хіба тільки село спивається? Україна усенька спивається, а її ще й заохочують до цього рекламою з “ящика”: “Тобі, справжньому”.
