Підполковник Павло Лобуренко більше двадцяти років прослужив інженером-випробувальником космічних систем на космодромі Байконур. Він брав участь у запуску космічної установки „Буран”, зустрічався з багатьма відомими космонавтами, зокрема, з Юрієм Гагаріним, Германом Титовим, Світланою Савицькою...
Підполковник Павло Лобуренко більше двадцяти років прослужив інженером-випробувальником космічних систем на космодромі Байконур. Він брав участь у запуску космічної установки „Буран”, зустрічався з багатьма відомими космонавтами, зокрема, з Юрієм Гагаріним, Германом Титовим, Світланою Савицькою.
Вікторія ЛЕВЧУК
Дитинство Павла Лобуренка пройшло в місті Дубно, тут він закінчив середню школу №8. —Виріс я в простій сім’ї, — пригадує пан Павло, — з шкільних років цікавився радіоконструюванням, неодноразово перемагав у районних та обласних конкурсах радіолюбителів. У 1960 році Павло Лобуренко закінчив авіаційне училище, після чого продовжив навчання у Серпухівському військовому училищі. А в 1964 році доля його занесла на Байконур. , де й прослужив він до 1986 року. Роки, проведені на Байконурі, ветеран вважає найцікавішими у своєму житті. — Як інженер-випробовувач я брав участь у конструюванні та запуску „Бурана”, — розповідає Павло Лобуренко. — Сама назва „Буран” з’явилася вже майже перед запуском, а до того все було під цифровими кодами, хоча між собою ми називали його просто „птичкою”. Висота нашої „пташечки” була до 50 метрів, а палива для неї потрібно було 2800 тонн! Якщо розрахувати, що залізнична цистерна має місткість до 60 тонн, то для „Бурана” потрібно було 46 вагонів палива. До запуску готувалися майже десять років, над ним працювало більше сорока тисяч людей. І ось 15 листопада — довгоочікуваний старт. Із міркувань безпеки перший випробувальний політ був безпілотним, повністю автоматизованим. О шостій годині за московським часом „Буран” стартував. Все відбувалося по плану, та всі переживали, чи зуміє безпілотна машина правильно здійснити посадку. Щоб не допустити аварії, назустріч „Бурану” було направлено два літаки-винищувачі, які у випадку відхилення від курсу мали розстріляти машину. З борту корабля лунав бадьорий звіт: „У мене все нормально. Йду на посадку”. — А ми стояли,– продовжує Павло Лобуренко,— і думали про нього, як про живу істоту, і в кожного в голові була думка: „Ти ж зараз загинеш...” До посадки залишались лічені секунди. І ось о 9 годині 24 хвилини, пройшовши майже вісім тисяч кілометрів у верхніх шарах атмосфери, 80-тонний „Буран” з точністю до секунди приземлився на посадочній смузі. На мить усі застигли і раптом з корабля доносяться слова пісні: „Что же вы меня не встречаете, или я не сын своей страны?” В той момент ми плакали від щастя і обіймали „Буран”, немов свою дитину. На Байконурі було традицією, що після польоту космонавти зустрічалися із місцевими жителями, розповідали про свої враження, відповідали на запитання. Ніхто з космонавтів не зазнавався, вони були прості і приємні в спілкуванні. Особливо тепло відгукується пан Павло про Юрія Гагаріна і Світлану Савицьку. Вперше я зустрівся з Гагаріним ще студентом, і ми з друзями дали йому свої комсомольські квитки, щоб він у них розписався на пам’ять. Та працівники КДБ, дізнавшись про це, негайно у нас вилучили ці квитки і видали нові. Друга зустріч була курйозною. Я працював на стартовому майданчику, де монтували конструкції для запуску ракет. Заходити на територію можна було лише в спеціальних халатах. І от старший чин вичитує мене за те, що на території знаходиться людина без халата. Я дивлюся: справді хтось забрався до ракети і щось там дивиться, мені видно лише його ноги. Розсердившись, я підбігаю і силою витягую цього чоловіка. І виявляється, що це ...Юрій Гагарін. Я розгубився і не знав, що мені далі робити. Та Гагарін був дуже м’якою і простою людиною, так що я навіть догани від свого керівництва не отримав. — Після закінчення служби я привіз із Байконура до Рівного багато експонатів, які передав у тодішній музей наукового атеїзму, що був розміщений у будівлі Свято-Воскресенського собору у Рівному, — розповідає Павло Лобуренко, — Мене часто запрошували на зустрічі, де просили розповісти про Байконур, космічні кораблі. Після зустрічей помітив, що людей найбільше цікавить дві теми: таємниця загибелі Гагаріна і НЛО. Щодо НЛО, то тут я скептик... Пригадую випадок на Байконурі. Я чергував на командному пункті, коли надійшло повідомлення про неопізнаний літаючий об’єкт. Я направив до нього молодого лейтенанта, який, повернувшись, розповідав дивні речі: мовляв, великий сяючий шар стрибав перед його машиною і раптом кудись зник. Коли ми зібрали людей і виїхали на місце пригоди, то таки дійсно знайшли шар. А на ньому було написано: „Академія Наук. Хто знайде — премія 1000 карбованців...” Взагалі НЛО, на мою думку, справа політична. Адже перед кожними серйозними подіями в країні масово починають „з’являтися” літаючі „тарілки”.
