Ми вже повідомляли, що в Росії, в Тверській області, загинули внаслідок пожежі п’ятеро волинян, які були там на заробітках. Всі вони, як з’ясувалось, з Іваничівського району. Віталій Петрук, Олександр Лозін, Петро Кузьмич — з села Риковичі, Олександр Жук та Сергій Юзефович — з Древинь...
Ми вже повідомляли, що в Росії, в Тверській області, загинули внаслідок пожежі п’ятеро волинян, які були там на заробітках. Всі вони, як з’ясувалось, з Іваничівського району. Віталій Петрук, Олександр Лозін, Петро Кузьмич — з села Риковичі, Олександр Жук та Сергій Юзефович — з Древинь. Це молоді люди: найстаршому — двадцять дев’ять, наймолодшому — двадцять літ. Хлопці повернулися додому із заробітків у цинкових домовинах.
У четвер були похорони у Риковичах. Ці дні в районі оголошені траурними. Це офіційно. А взагалі траур, зокрема в селі Риковичі, де я побувала, — з вівторка. Як тільки сюди прийшла приголомшлива звістка. — Це було на Петра і Павла, — розповідає сільський голова Антоніна Гамота. — Після десятої години ранку подзвонив телефон. Я зняла трубку. Телефонували з Іванич, з паспортного стола. Не хотілося вірити, що почуте — правда: в селі Андрейково Калінінського району Тверської області загинули під час пожежі наші хлопці. Сталася вона, як було повідомлено, внаслідок замикання електропроводки в будинку, де вони жили. Загинуло п’ять чоловік. Спочатку вони всі були приписані до нашого села. Але потім з’ясувалось, що троє — з Рикович, а двоє — з Древинь. Всі хлопці молоді, здорові. У нашому селі живе понад тисячу чоловік. Рук вистачає, тільки нема що робити. Це не перші хлопці, які поїхали на заробітки. І в Італію, і в Польщу їздять односельчани. Але щоб така біда... У Риковичах чорний колір скрізь — в одязі жінок, молодих дівчат, які йшли прощатися з покійними, несучи квіти, віночки. Перша на нашому шляху — домівка Віталія Петрука. Він, до речі, один з усіх загиблих був одружений. Хоч і молодий, а мав уже дружину, синочка. І чекав із своєю Наталочкою поповнення в сім’ї. Ось вона, молода вдова, біля домовини. На руках —дворічний Андрійко, а в лоні — друга дитина, яка зовсім скоро з’явиться на світ. — Тато, тато, — щебече маленький Андрійко і тягнеться до фотознімка, який лежить на домовині серед квітів. Хтось із жінок каже стиха: “Ой, дитино, тато не чує тебе, він вже ніколи не обізветься”. І ці слова, як ту останню краплю, що переповнює чашу печалі, заглушує ридання матері Віталія, дружини і всіх, хто біля них в скорботі. Кімната, де стоїть домовина, невелика. Вона не може вмістити всіх, хто прийшов попрощатися з Віталієм. Одні заходять, другі виходять на подвір’я. Біля гурту чоловіків мимоволі чую, що мова одна — яке то горе випало на долю батьків. Я розумію, що похорон — не місце для розпитувань, і все ж пробую з’ясувати, яким в селі знали Віталія, інших хлопців, що були з ним на заробітках. Чоловік років під п’ятдесят, який назвався Петром (чомусь прізвища не хотів називати), розповідає: — Після дев’яти класів Віталій вчився на шофера в Горохові разом з моїм сином. Удвох вони жили на квартирі. Закінчивши автошколу, відразу були призвані в армію. Після армії Віталій в колгосп не вернувся, оскільки і колгоспу нема. Старшим чоловікам, таким, як я, нема де до пенсії доробити. Слово за словом, і вже знаю, що Віталій працював і в Нововолинську, і в Польщу їздив на заробітки. Але в Польщі — сезонна робота, а сім’ю треба утримувати якось. Оскільки давно односельчани їздять в Росію і не раз розповідали, що непогані заробітки, то й Віталій зібрався туди. Коли я їхала до Рикович, то по обидва боки дороги бачила жнивні кольори: вже жовтіють пшениці, ось-ось підуть комбайни... Віталій теж кожного року сідав на комбайн. Ці жнива будуть вже без нього. Всі, з ким я говорила того дня, відгукувались про покійних, як про хлопців працьовитих. Мовляв, п’яниці не поїдуть на заробітки — вони думають, як пограбувати когось і поживитись. А ще я почула, що цинкові домовини обминули село Риковичі, коли хлопці служили в Афганістані. І ось — водночас аж три труни! Люди побачили, що це таке... Один з чоловіків, що стояли у дворі, — батько Віталія — Микола. Ловлю момент і підходжу до нього. Розумію, що важку розмову починаю, розпитуючи про сина. Не здивувалася б, коли б він не схотів говорити. Але чоловік відгукнувся на мої запитання. Ось його сумна розповідь: — Поїхав Віталій на заробітки у Тверську область на початку літа. Потелефонував, розповідав, що все нормально. Разом з хлопцями він канаву рив і прокладав кабель. Десь через місяць приїхав додому. Наслухався від нього молодший брат Василь, що непогано на заробітках і собі надумав їхати з Віталієм. Два тижні з того часу минуло. Віталій — в домовині. А Василя, який поїздом їхав додому і хотів на похорон встигнути, на білорусько-українському кордоні висадили. Білоруси пропустили, а українці — ні, бо документів при ньому не було. Вони ж згоріли... (Василя до останнього чекали, але він на похорон так і не приїхав. Хлопець добрався додому того дня пізно ввечері — прим. авт.). Запитую в Миколи Петрука про невістку: виявляється, Наталія з Любохин Старовижівського району. А в Риковичі приїжджала на обробіток буряків. Тут і знайшла собі чоловіка. Віталій після армії женився. — У Риковичах такого похорону ще не було, — ці слова я почула від заступника директора місцевої школи Галини Романюк, яку зустріла в будинку другого покійника — Саші Лозіна. — І в арміїі служили хлопці, і на роботу їздили, але додому поверталися. І ось — три цинкові домовини. Всі ми — матері, всі маємо дітей і розуміємо, яка це непоправна втрата. І знову мова про те, чому так сталося, що на чотирнадцятому році незалежності України молодь змушена шукати заробітків на чужині, по суті, наймитувати. — У нас же такі родючі землі, — каже Галина Антонівна.— І трудящі люди. Давно треба вирішувати проблему безробіття. От тільки хто має вирішувати проблему, яка торкнулася не одної сім’ї, не одного села?.. В селі люди кажуть, що рідня вмовляла Сашка Лозіна не їхати з дому. Пригадують, що в день від’їзду він був якийсь незвично невеселий. Видно, тяжко йому було домівку покидати, прощатись з батьками, братами. Петра Кузьмича ростила мати (з чоловіком жінка розлучена), а ще баба Ганна та дід Ліканор. Хлопець — наймолодший з тих, хто загинув,— в червні виповнилось лише двадцять. В той день, на Петра, баба Ганна йшла до церкви. По дорозі люди їй сказали, що така біда сталась. Але ще не йняла віри. Вернулась додому, а вже там зрозуміла, що сталась біда. — Це Петя мене мав хоронити, — каже баба Ганна, — а не я його. — І її слова зриваються на розпачливе: — Ой, що ж то робиться — нема внучка... Від Петрової бабусі дізнаюсь, що його дуже не хотіли відпускати. А він стояв на своєму: “Поїду і все. Зароблю — тракторця куплю”. Рідний дядько Микола — брат матері — і так, і сяк підходив до нього: мовляв, є ж в мене трактор, є комбайн, а в тебе права — будеш працювати. Вже квиток на поїзд був, а Петра все ще переконували, що не треба вириватися з дому. Та він не змінив свого рішення. Все казав: родина їде — як же він залишиться (справді їхала рідня: покійні Сашко Лозін і Віталій Петрук — двоюрідні брати, Петро Кузьмич троюрідний їм брат — прим авт.). Три рази виходив з машини, якою мав їхати на поїзд, щоб попрощатися, ніби відчував, що не побачить вже рідної хати. Для Саші Лозіна і Петра Кузьмича жінки спекли коровай. І хлопці, які б мали бути сватами на весіллі в своїх товаришів, несли ці короваї на кладовище. На рушниках несли односельчани домовини з покійними. Сім’ї Лозіна і Петрука живуть на одному кутку. Отож, похоронна процесія, вийшовши з одного двору, зливається з другою. А в церкві вже чекає третя домовина — Петра Кузьмича. Церковні дзвони, здається, теж плачуть. І знову чую те печальне: “Такого похорону в Риковичах ще не було”. Стоять поряд три домовини. На кожній з них портрет — тільки так можна дізнатись, хто в якій лежить. І одяг, в який мали нарядити покійних, — зверху на цих домовинах. Отець Василь молиться і всіх просить молитися за упокій душ молодих людей, які так рано відійшли від нас. На сільському кладовищі домовини опустили в одну велику яму. Три хрести над могилою і гора квітів, вінків від тих, хто завжди пам’ятатиме про покійних. Коли вже закопували яму, я звернула увагу на жінку, яка обнімала за плечі хлопчика. Це мати Сашка Лозіна тулила до себе наймолодшого сина, якого вона вже, мабуть, нізащо не відпустить ні на які заробітки. А мати Петра Кузьмича, ридаючи, просила людей не на поминальний обід, а на весільну вечерю свого синочка, до якої йому не судилося дожити. На руках в дідуся Миколи, зморившись від спеки, незрозумілого велелюддя і ридань, заснув маленький Андрійко. Він ще не розуміє, що ростиме без батька. ... А в п’ятницю у Древинях все село прощалося з Олександром Жуком і Сергієм Юзефовичем. Районна держадміністрація виділила сім’ям всіх загиблих матеріальну допомогу в розмірі тисячу гривень. Допомогли по можливості сільські ради, вся громада відгукнулась на біду. Акти обстеження матеріального стану родин, які похоронили синів, сільські ради направили в облдержадміністрацію. У великому горі людям потрібна підтримка не лише моральна.
