ХУТОРЯНИ

Закінчення. Початок
у «Волині» за 11 вересня.

2. ТУТ НАВІТЬ ПОВІТРЯ ОСОБЛИВЕ
По сусідству з хутором Малиш були й інші — Набиниче, Розпутя... Поселялись тут люди, очевидно, і через те, що поряд пролягала вузькоколійка. Не поїзд — поїздок ходив, а все ж ним можна було добратись до Каменя-Каширського, Любешова, до Іваново сусідньої Білорусі. Хоч і давно розібрали колію, все ж серед лісу ще видно підвищений рельєф — там було залізничне полотно. А на місцях самих хуторів ще ростуть подекуди старі фруктові дерева — груші, яблуні. Залишається пошкодувати, що не живуть тут люди, і ніхто не розкаже, як то було колись.
Та мій попутник дід Платон підказує, що в селі Деревок є Марія Нікітчук. Вона лише в кінці 80-их перебралась в село. Її і називають останньою хуторянкою, бо вже інші, хто переселився в Деревок чи то відразу після війни, чи пізніше, відійшли в небуття. Я зустрілась з Марією Михайлівною.
— Набиничі, Розпутя — то все земля одного пана була, — розповідає жінка.— Купляли люди землю і перебирались в ліс. Сосни величезні корчували, щоб звільнити землю під поле. Добре, якщо мав хто синів — робочу силу. А як ні, то доводилось або самому тягнути останні жили, або на поміч кликати.
Марія Михайлівна народилась в Деревку. І заміж тут вийшла в тридцять п’ятому році. Та через два роки свекор купив ліс і поставили вони там хату, в яку перебрались всією сім’єю.
— Добре на хуторі було — ніяких тобі сварок за межу, за курку чи гуску, — пригадує моя співбесідниця. —Тільки від шуляків не можна було відігнатись — птицю видушували. Я вже говорила: «Хіба шуляків нагодувати, то дадуть спокій курам». В лісі я, як вдома почувалась. Бувало, погубляться корови, то ми з дочкою зо три дні їх шукаємо, поки знайдемо. Кожну хвоїночку знали — де яка росте. А от Настя, невістка, прийшла з Деревка (дружина сина Михайла — прим.авт.), то вже ніяк не могла втриматись в лісі. Її тягнуло в село. Я з роботи її мусила зустрічати. Щось шугне в хащах — вже злякається.
Пам’ятає Марія Михайлівна, або баба Мар’я, як її в селі називають, як приходив на хутір бригадир і стріху здирав. А чоловік Архип на другий день знову хату накривав. Але пізніше Нікітчуки все-таки перебрались у село Деревок. Так молоді захотіли — син Михайло з дружиною. Троє його дітей вже не хутірські.
У свої 85 років баба Мар’я ще раду собі дає — і попере, і борщ зварить. В день нашої зустрічі я застала її на городі — як і всі цієї пори, вона копала картоплю. Коли згадує про хутірське життя (а то — півстоліття!), то очі по-особливому всміхаються.
— Набиниче, Розпутя... Волочок ще був — це ближче до Бихова. О, Волочок — то центр хуторянський. Там музики грали, там людно було. Як у Москві! — каже баба Мар’я.
Вона тої Москви ніколи й не бачила, але ж знає з розповідей, що це велике місто. Ось і асоціюється в неї Москва з місцем, де весело, людно. Що ж, у кожного — своя Москва, свій центр Всесвіту, де жив, де пізнав життєві радості.
За вісімнадцять літ баба Мар’я звикла до села. І вже її не дивує, що чути, як сусідка через дорогу з хазяїном своїм розмовляє.
— Вже б на хутір, певно, не пішли? — питаю.
— А куди йти — там все поросло лісом,— каже старенька. І в цій дипломатичній відповіді я все-таки вловлюю смуток за життям серед лісу. Ніби на підтвердження цього баба Мар’я розповідає:
— Он Ганя, дочка, пише з Італії: «Мамо, у мене така мрія: коли приїду додому, то піду на хутір, де стояла колись наша хата. Хоч посиджу на тому місці».
Ганна, як виявилось, колись подалась, як багато поліщуків, за вербуванням — працювала на Південно-Українській атомній електростанції. А як спіткало її безробіття, то знову ж таки, як багато українських жінок в наші дні, поїхала на заробітки в Італію. Баба Мар’я показала мені листи дочки, яка на чужині навіть вірші почала писати. Є в одному з листів ось такі віршовані рядки:
Напевно, проліски цвітуть у нас,
До сонця тягнуться крізь холод.
Мені б пучечок, хоч маленький, —
Зігріти б душу, вгамувати «голод»...
Це про ті проліски з рідного хутора Розпутя залишився спогад на все життя. Я, до речі, була дуже здивована, читаючи з дозволу баби Мар’ї листи від дочки. Здавалось, що вже сьогодні — у вік телефонізації, електронної пошти — епістолярний стиль не в пошані. Баба Мар’я, вловивши моє здивування, каже:
— І я дочці пишу. Буває, цілий тиждень пишу й дописую — щось згадаю, то додам... Ганна просить про все розповідати...
І напише баба Мар’я, що вже в Деревку копають картоплю, що брат Михайло, як тільки пішли гриби, вибравши вільний час, їде велосипедом на рідний хутір. До своїх грибних місць.
— Як я жила на хуторі, — каже баба Мар’я, — то не раз чула: «Ой, яке у вас повітря хороше!». Думала собі тоді: «Повітря, як повітря...» А зараз згадую, що справді навесні там пахло молодою зеленню, влітку — сіном, а восени — грибами...
Хоч було на хуторі не просто жити — баба Мар’я довго не хотіла зачіпати цієї болючої теми, а все-таки згадала, як чоловіка на двадцять п’ять літ запроторили в тюрму. Прийшов він з фронту поранений, а посадили за те, що хлопцям з лісу шинелю дав. Бульбашів, як звинуватили, одягав.
— Як сьогодні пам’ятаю, — пригадує старенька, — що прийшли ввечері до нас до хати якісь незнайомці. «Давайте вдягално». «Хлопці, ми самі голі», — кажу їм. А мене чоловік штурхає: «Мовчи, хай беруть і йдуть».
У тому, що хуторяни — особлива «порода» людей, і стають хуторянами по-різному, я переконалась того дня ще раз. Редакційний автомобіль їхав вже з Деревка на Любешів. І ось за кілометрів чотири від села — ще одна спокуса: ще один хутір — декілька хатин, що зупинились, відбігши трохи від дороги. Це — Полісся, як дізналась я згодом у розмові з хуторянами.
По моріжку, що взявся вже осінньою позолотою, йшла старенька бабуся. Коли вона порівнялась зі мною, то я була вражена її голубими очима — таких, здається, ніколи не бачила, тим більше — у літньої людини. А Ганні Диковицькій — скоро дев’яносто.
— Вже сліпа, глуха, коб вмерти скорше, — каже вона.
А мені не хочеться вірити, що такі гарні очі — і не бачать.
Старенька першою зустрілась мені на хуторі Полісся.
— Ви що, самі тут живете?
— Та ні, дитино... Двоє синів — у світі, дві дочки теж подались з дому. А найстарший син Степан — зі мною.
Скоро нагодився і син Степан з дружиною Раєю (вони сіно неподалік від хати складали). Виявилось, Степан, який народився і виріс на хуторі Полісся, в молодості «вкусив» міського життя. Працював у Луцьку в будівельному управлінні № 72. Там і свою Раю зустрів, що була родом з Рівненської області. Одружились, і привіз він дружину на рідний хутір. Але життя склалось так, що років через десять вони розлучились. У Раї, а тепер це вже Раїси Іванівни, в Луцьку була друга сім’я, вона виростила двох дочок. Степан теж вдруге женився.
А три роки тому Раїса Іванівна стала хуторянкою, як кажуть, за другим заходом. Приїхала вона якось в село Деревок до подруги погостювати. А та розповіла їй, що Степан вже вдівець. Піди, мовляв, провідай свою колишню свекруху, колишнього чоловіка. На цей час Раїса Іванівна теж була вдовою. Послухалась поради подруги (а, може, й сама шукала цієї зустрічі?) і пішла на хутір.
— Степан мене вже звідси не відпустив, — каже жінка.
І ось хазяює подружжя на хуторі, де вранці гарно будь-якої пори року, де будить спів пташок, де зозуля кує на довгі літа.
Катерина ЗУБЧУК.