На хуторі Підстав’я пахне свіжоскошеною травою, липовим цвітом і кропом. Після знайомства з родиною Корнелюків, секретар Вишнівської сільської ради Світлана Савош каже:
— Живе тут ще Микола Вихрук — старший чоловік. Він багато бачив на своєму віку. Але чи схоче говорити?..
Катерина ЗУБЧУК
На хуторі Підстав’я пахне свіжоскошеною травою, липовим цвітом і кропом. Після знайомства з родиною Корнелюків, секретар Вишнівської сільської ради Світлана Савош каже: — Живе тут ще Микола Вихрук — старший чоловік. Він багато бачив на своєму віку. Але чи схоче говорити?
Микола Сергійович в кінці сорокових років був засуджений і аж на початку 90-х його реабілітували. Не приховував, що мав образу на радянську владу, яка показала йому простори і Казахстану, і Сибіру. Він один з тих волинян, які потрапили у нещадні комуністичні жорна. Ці “жорна” так перетерли його, що можна тільки дивуватись, яким це треба бути жилавим, аби вижити... Під огорожею, що посіріла від дощів, за столом, збитим з дощок, які від часу теж посіріли, сидів чоловік, спершись на костура. А поряд — такий же давній колодязь. По тому, що ланцюг, до якого прив’язане відро, вже заіржавів, можна судити, що не часто господар крутить корбу. Спекотного дня чоловік — в зимовій шапці. Побачивши, що в дворі якісь люди, зняв вушанку і поклав на стіл. Згодом я зрозуміла, для чого у спеку ця шапка — комарі не так допікають. Микола Вихрук вже третій рік сам. Спорожніла хата, як дружину похоронив. Оживає подвір’я, як хтось із синів чи внуків приходить з Вишнева, як приїжджає дочка з Любомля. — Ще з лиця тримаюсь якось, а ноги вже не носять, — каже Микола Сергійович, зауваживши наш погляд на вулики, що стоять під деревами.— Сини пораються біля бджіл, внуки. Сім’я Вихруків жила на сусідньому хуторі Підрів’я. А сюди, в Підстав’я, Микола перебрався, коли женився. Це в сорок шостому році було. А в сорок дев’ятому його запроторили в Казахстан, потім — в Іркутськ. — Взимку сорок першого мене послали на навчання в Ровно — у батальйон пожежників. А ми вважали — на оборону своєї України, — каже чоловік. Я слухаю його і ніби знову читаю повість Василя Гея “Яворник”. Читаю про те, як в одному із сіл Любомльського району староста ходив по хатах, розтлумачував людям, скільки податку треба платити окупаційній власті, тобто німцям, і шукав “справних пацанів” до Рівного вчитися на пожежників. В дійсності ж вербував у поліцейську школу. Ось рядки з повісті: “Морозного січневого досвітку на старий Новий рік Мась (староста — прим.авт.) відвіз Сендика і ще одного “добровільно” завербованого хлопця Петька Ющука у Стару Вижівку на станцію. Зібралося тут хлопців п’ятнадцять. Молоді, майже підлітки. Хто в латаному кожусі, хто в сукмані дірявому. Під поглядом двох поліцаїв у грубих ватниках і кожушаних вушанках вони стояли, зіщулившись, у холодному вокзалі, виходили надвір, стрибали, терли вуха, щоб не відморозити”. Серед цих зіщулених від холоду хлопців міг бути і Микола Вихрук, який, як і багато хто, на початку війни думав, що німці дадуть свободу Україні. Дуже швидко зрозуміли, що це не так... — Сільський староста Михайло Мох, — розповідає сьогодні Микола Сергійович, — був “вась-вась” з німцями. Викликав нас в сєльсовєт. “Отак, хлопці, — сказав, — як хочете мати хліб при німцях, то поїдете в Ровно вчитися на пожарніків”. Зима в сорок першому була добряча, мороз — 32—35 градусів. Нас чоловік тридцять з Вишнева, Радехова, Машева, Підгородного назбирали. Заїхали ми в Ровно. Готували нас в першому полку імені Євгена Коновальця. Приїжджала до нас з Києва Олена Теліга. А як вона поїхала назад, то через два тижні почались арешти. Бачу, хлопці, які ближче жили, розійшлись по домівках. І хлопці з Любомля теж драпонули. Мені ж на ногу впала залізна койка — я не міг ходити. Валявся ще пару неділь. А в лютому сорок другого року мене направили в нічну варту — Коха охороняти, який в українській гімназії жив. По дві години чергували. Останній раз я відчергував і думаю, що робити: документи, з якими всюди пройду, — в руках. Вирішив додому чкурнути. Тиждень добирався на свій хутір. Пішки йшов на Клевань, Луцьк, Ковель. Але ж то з поліцейської школи, від німців втік?! Окупаційна влада такого не прощала. І ось уже зовсім скоро, у березні, той самий староста Михайло Мох включив Миколу у списки тих, кого мали вивезти в Німеччину. Пробував хлопець переховуватись по сусідах, а таки довелось прощатись з рідним хутором. Побачив Освєнцім — найголовнішу душогубку. Вже й у бані був, звідки дорога вела в газову камеру. Але надійшла команда, що групу, в якій був Микола, не треба знищувати. Із Освєнціма потрапив Микола Вихрук в Бреслау, на авіаційний завод. Микола трактористом був до війни, то й його включили в ремонтники. — То був завод, де літаки ремонтували, — пригадує чоловік. — Нам сказали: “Де сподобається, там і приставайте до компанії німців”. Я подивився — троє німців роблять біля одного літака. Я подумав: “Біля такої пташки і мені місця вистачить”. Почалось знайомство. Як почули, що мене звати Микола, то почали вигукувати: “Нікола! Нікола!..Цар!..” — То так давно було, а ви все до дрібничок пам’ятаєте,— дивуюсь. — Аякже. Влізло мені в печінки — як забудеш. Трохи більше року пробув у Німеччині Микола Вихрук. В травні сорок третього вернувся додому. І то, дякуючи тому, що заслаб. Вернувся на хутір, а там німці хазяюють. Спочатку ходив з милицями, потім, як міцніш став на ноги, — з палицею. На Петра й Павла вже до Радехова в гості поїхав, побачився з молоддю. — А під осінь, — розповідає Микола Сергійович, — до мене почали гості навідуватись — хлопці з лісу. Згадали, що я був у Ровно, в поліції. “Підеш з нами”, — сказали якось. І в листопаді сорок третього забрали мене до себе. Був я у школі — в Кукуріках Старовижівського району. Потім — в боївці, тобто в поліції. Багато можна розповідати... А в 1944-ому фронт наближався до Бугу. Красні зайняли Згорани, німці — Запілля. Ми опинились між ними. То одні б’ють, то другі, і нікуди не втечеш. Вже половину наших розстріляли. Попав я з тої м’ясорубки у Любомль, в комендатуру... Незавидна роль посередника між німцями і начальником гарнізону вояків УПА. Відмовишся — сім’ю знищать. Якби я від когось почула розповідь про Миколу Вихрука, то, мабуть, засумнівалася, що стільки одній людині випало пережити. Після поліцейської школи, остарбайтерського хліба та УПА, в сорок четвертому Микола був мобілізований в радянську армію. На Сандормирському плацдармі в 63-ому артдивізіоні воював. Там був поранений, став інвалідом першої групи. Після лікування по різних госпіталях вернувся додому. В сорок шостому році женився — з Підстав’я жінку взяв. Син у них народився — Петька. — До 1949 року,— каже чоловік, — шарпали мене чекісти, допитувались. А в сорок дев’ятому таки арештували. Петькові був рік і два місяці, коли мене засудили — взамін смертної кари дали 25 років. Був Казахстан, потім — Сибір... Додому вернувся Микола Вихрук в п’ятдесят шостому році. Восьмий рік синові йшов. Дружина сама ростила його в своїх батьків. Це вже Микола купив стареньку хату на хуторі Підстав’я і забрав свою сім’ю. Ще один син в них народився і дочка. Діти старались промовчати, коли хтось розпитував про минуле їх батька. Боялися. І ось нарешті в дев’яносто першому році його було реабілітовано.
