Якось до редакції зайшла наша постійна дописувачка, учителька української мови й літератури із с.Лище Луцького району Євгенія Назарук і показала вже пожовклі від часу, але вельми цікаві любительські знімки. На них зафіксовані події 45-літньої давності: робочі моменти зйомки студією «Мосфільм» епізодів художнього фільму «Сліпий музикант» за повістю Володимира Короленка...
Валентина ШТИНЬКО Євгенія КОВАЛЬЧУК,
Якось до редакції зайшла наша постійна дописувачка, учителька української мови й літератури із с.Лище Луцького району Євгенія Назарук і показала вже пожовклі від часу, але вельми цікаві любительські знімки. На них зафіксовані події 45-літньої давності: робочі моменти зйомки студією «Мосфільм» епізодів художнього фільму «Сліпий музикант» за повістю Володимира Короленка. У них брали участь не лише відомі професійні актори, а й мешканці волинського села Воротнів, які грали другорядні ролі та в масовках. А ще — «дійовою особою» фільму був древній храм, який, власне, і «впав» в око кіношникам як такий, що найбільше відповідає сценарному прототипу. Тож захотілося побувати на місці подій, подивитися, що ж так привабило столичних естетів? А ще — перечитати цей твір Володимира Короленка, уродженця Житомира, українця, який вважається російським письменником, бо писав російською, проте так проникливо відчував українську душу, українську історію.
1. З ПОБОЖНІСТЮ ЗАЙДІМО В ХРАМ Його видно здалеку. На високому пагорбі, у гарному місці на околиці Воротнева, ошатний, доглянутий, кольорами стін зливається з барвами неба... Сільський Різдво-Богородичний храм є пам’яткою архітектури національного значення і включений уже до нового Державного реєстру пам’яток України, укладеного у 1999 році, хоч на його стіні висить табличка з інформацією, що храм охороняється законами УРСР. Воротнівська Різдво-Богородична церква побудована турботами місцевої поміщиці Магдалини Кучинської, кам’яна, з такою ж трьох’ярусною дзвіницею. Церква будувалася за латинським зразком як уніатська, греко-католицька, і лише за третім поділом Польщі 1795 року стала православною. Вона і справді є цікавим пам’ятником архітектури раннього класицизму на Волині: однонавна, хрестова у плані, торцеві фасади трансепту й апсиди прорізані великими напівциркульними класицистичними вікнами. У 1869 році церква була капітально відремонтована зі зміною екстер’єру: зведені дерев’яні главки у псевдоросійському стилі каркасної конструкції. На південь від храму розташована цегляна, трьох’ярусна дзвіниця, завершена шатром, споруджена 1869 року. Тоді ж церква була оточена цегляним муром з воротами. Досліджуючи історію цього храму, учень Лищенської ЗОШ Роман Гаврилюк записав від місцевих мешканців переказ про те, чому Магдалина Кучинська подарувала його селянам. Нібито страшна негода застала її у дорозі, насувалася буря. Карета, якою їхала пані, зупинилася саме на пагорбі. Магдалина палко молилася і раптом помітила, що внизу вирувала буря, стогнали од вітру дерева, а тут, на пагорбі, було тихо й спокійно. От і вирішила вона на благодатному місці закласти храм. Переступивши поріг храму, не можна не помітити ікони Ченстоховської Божої Матері, копії відомого чудотворного образа, виконаної на полотні олійними фарбами західно-європейського письма. Ікона явно привозна і її поява у храмі стосується часу його будівництва. Правдоподібно, вона була пожертвою фундаторів. Варто зауважити, що на Волині збереглися лиш поодинокі зразки богородичних ікон на полотні, виконаних європейськими майстрами. У рубриці «Храми і люди» ми вже розповідали про Бучинську Божу Матір ХVIII століття, ще древніші Піддубецьку і Доротищенську спускні богородичні ікони. За переказами, й ікона Ченстоховської Божої Матері у Воротневі первісно була спускною. Нині вона розміщена ліворуч перед вівтарем у добротному кіоті, образи Богородиці й Христа облачені в гарну металеву золочену ризу (оклад), на століття пізнішу, ніж сам живопис. На окладі є дата й імена офірувальників: 15 березня 1848 року, Розалія, Юрій, Микита Мікуловські.
2.СПАДКОЄМЦІ СЛАВИ НЕСКОРЕНОГО «ВАРЯГА» Виявили ми тут ще одну цікаву пам’ятку — запрестольний образ Спаса початку ХХ століття. Дарчий напис засвідчує, що образ подарований Воротнівській церкві групою односельчан-солдатів «В память войны России с Японией 1904—1905 и возврата с поля брани, матросы Цусимской битвы Карп Давидюк, Макар Шебенюк, Андрей Посполитин, Косьма Бидюк, Петр Кальчук, Герасим Власюк, Николай Хомич, Вакула и Охрим Северенюки, Матвей Борисюк, Иосиф Галан»... Пам’ять обпекло незабутнім спогадом. У юності довелося зачитуватися двотомним романом «Цусіма» російського письменника Олексія Новикова-Прибоя. Але тоді ці події здавалися дуже віддаленими, майже нереальними. А за словами популярної пісні про гордого «Варяга», який не здається ворогові, якось не уявлялося живих людей. І раптом — ця сільська церква, прості імена, волинські прізвища: Давидюк... Шебенюк... Свого часу французький військовий коментатор капітан І рангу маркіз де Баленкур писав: «Пройде менше століття, і вчителі історії будуть розповідати нашим онукам, що 28 травня 1905 року росіяни були розбиті наголову при Цусімі... Розбиті наголову — безперечно, але ганебно — ні, ніколи! Бо хіба можна вважати ганебною загибель двадцяти двох суден із піднятими прапорами і втрату шести тисяч чоловік екіпажів? Ах скільки беззавітної мужності було у цих росіян!». Сміємо поправити вельмишановного маркіза: і українців — також! Адже з початком війни на Далекому Сході між Росією і Японією, що велася за поділ Кореї й Китаю, по всій тодішній Російській імперії розпочалася мобілізація до війська. Зачепила вона й далеку Волинь, і маленьке село Воротнів. Про цей період історії краю розповідають матеріали, представлені в експозиції Волинського краєзнавчого музею. Це японські листівки із жахливими картинами війни, фотографії «Мобілізація на російсько-японську війну», «Мобілізація на селі», особисті речі й фотографії воїнів, зокрема, матроса крейсера «Варяг» Мазурця родом із Теремного під Луцьком, матроса з крейсера «Аврора» Ковальчука з Ковеля та інших. І ось історія відкриває нові імена волинян. Їх спадкоємці й нині живуть у Воротневі й ходять, як і їх діди, до того ж храму. Можливо, у сімейних архівах ще зберігаються родинні реліквії, які могли б поповнити фонди музею?
