Чому на кращу книгу року “Світ, по частинах розглянутий” не звернули увагу організатори місцевого конкурсу?..
Чому на кращу книгу року “Світ, по частинах розглянутий” не звернули увагу організатори місцевого конкурсу?
Андрій БОНДАРЧУК, організатор проекту видання книги, голова Братства
Одразу зауважу: автор цієї книги не я. Збірку віршів-фрашок написав наш земляк, волинянин, український шляхтич, патріот, братчик Луцького Хрестовоздвиженського братства (попередника Волинського крайового братства св. ап. Андрія Первозваного) Данило Братковський і видав її в 1697 році у Кракові на старопольській мові. І хоч книга присвячувалась тодішньому королеві Августу ІІ, мовою Езопа і гротеску викривала політику окупаційної влади на Правобережжі України, що його Росія після зрадницького Андрусівського договору віддала на поталу Польщі. Це були часи Руїни. Українська шляхта спольщувалась, православ’я було на межі зникнення. Соціальний, правовий і духовний гніт найбільш вражав незахищені маси селянства. Данило Братковський як високоосвічений шляхтич, продавши віру і національну гідність, міг, як й інші, безбідно жити, сягнути високих владних щаблів. Така перспектива для нього й справді відкривалась. Та він обрав стежку, встелену терном, став на захист знедоленого бідного хлопа, православної віри. Численні звернення до короля, відчайдушні спроби об’єднати жалюгідні рештки неспольщеної шляхти мали мізерний вплив. Марно було сподіватись, що верхи Речі Посполитої, прочитавши його книгу, змінять політику. Цим Братковський добився одного: серед тогочасної шляхти він став білою вороною, небезпечною людиною. Мазепа не пристає на його намови підняти повстання, це означало б виступити проти Росії і Польщі. То ж Братковський, вичерпавши легальні методи боротьби, приєднується до фастівського полковника Семена Палія, який готував повстання. На військовій раді йому, як найбільш освіченій людині, доручають скласти відозву до православної людності. З нею він, перевдягнувшись, вирушає підіймати Волинь. Повстання набирало силу. Та по дорозі польські чатівники впізнають Данила, арештовують, заточують в каземат Луцького замку, віддають до військового суду. У нього була можливість зберегти собі життя ціною зречення віри, переконань. На зраду він не пішов. Вирок суду — страта. Його привселюдно й виконав кат-сокирник з особливою жорстокістю на луцькому майдані Ринок 26 листопада 1702 року. В тестаменті (заповіті) патріот заповів поховати його у крипті братської Хрестовоздвиженської церкви, а дітям — “триматися тої віри, за яку я вмираю”. Ось про яку непересічну постать в історії України йдеться. Це ім’я довго було в забутті, хоч про нього писали М. Максимович, В. Антонович, В. Липинський та інші видатні особистості. М. Драгоманов назвав його героєм українського народу, на прикладі якого треба виховувати молодь. Повного видання творів поета не існувало ні в Польщі, ні в Україні. Тому, вшановуючи свого братчика, до 300-річчя від дня його страти, Братство взялося за нелегку справу — видати окремою книгою мовою оригіналу — старопольською — всі вірші Д. Братковського з паралельним перекладом на українську мову, додавши до цього наукові дослідження на цю тему. Сформувався колектив видавців: Національна бібліотека імені В. І. Вернадського (де зберігається оригінал книги), Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Волинський краєзнавчий музей, наше Братство. У кожній з цих установ, організацій були свої фанати, завдяки яким ім’я Братковського й було повернуто історії. Згадаю бодай трьох: Олену Бірюліну — завідувачку відділом музею, її чоловіка-дизайнера Миколу Слатова з Луцька та знаного в Україні і за її межами літератора, історика, дослідника, перекладача і публіциста, теж нашого братчика, Валерія Шевчука з Києва. А починали з нуля. У Братства не було ні копійки. Левову частину коштів склали добровільні пожертви установ, організацій, окремих осіб, прихожан кількох церков. Відгукнулися й народні депутати України, серед них і нинішні перші особи держави Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, чого не скажеш про депутатів обласної, міської рад. Вінцем старань була відмінна робота фахівців обласної друкарні. Вийшла всенародна книга шани — данина пам’яті українсько-польському поету, нашому землякові. Дві презентації — в Києві і в Луцьку — дали високу оцінку дворічній роботі ініціаторів. Мабуть, в історії книгодрукування Волині не було випадку, щоб Національна бібліотека України, яка надсилає кращі зразки літератури в найбільші бібліотеки України і світу, замовляла одразу 300 екземплярів волинської книги. Книга користується попитом. Є помітною подією в культурному житті двох народів. Але ось відбувся обласний конкурс “Краща книга року” в кількох номінаціях. І що ж? Даремно хоча б у переліку представлених 96 книг 50 авторів шукати зазначену книгу. Як же пояснюють це люди, причетні до цієї справи? Дмитро Головенко, директор обласної друкарні: — Що тут говорити? Звичайно, це краща книга року... Це прокол управління по пресі... Василь Гей, голова обласної організації НСПУ: — Безперечно, вона заслуговує визнання. Якби вона на той час була у мене, я б запропонував її... Володимир Денисюк, голова журі конкурсу, тодішній начальник управління в справах преси та інформації облдержадміністрації: — На конкурс книги представляють автори або видавництва. Книги ніхто не представляв. Та й номінації у нас такої нема, до того ж це фототипічне видання. Мабуть, журі, як і п. Денисюку, які знали і бачили цю книгу, додало б поваги в очах громадськості, якби хоч через 302 роки, посмертно, вони віддали данину шани і поваги видатному землякові, мужній і талановитій людині. Злукавив п. Денисюк про відсутність номінацій для цієї книги у конкурсі. Є вони. Це не тільки “Поезія”, а й “Історико-краєзнавча література”, “Наукова література”, “Художнє оформлення”, “Упорядкування-редагування”. Зрештою, можна було б відзначити й переклад з старопольської, здійснений Валерієм Шевчуком вперше. Свідомо не називаю прізвищ заслужених людей — учасників і переможців конкурсу. Їх багато. І всі при житті хочуть одержати за свою працю крихітку слави і похвали. Ця корпоративність зрозуміла. Але хто буде пам’ятати і достойно оцінювати тих, хто вже не може сказати про себе, написати подання чиновнику? Дехто може звинуватити мене як причетного до організації видання в намаганні добитись якогось визнання чи нагороди. Але, здається, і славолюбством не хворію, а визнання книга одержала на солідних презентаціях від справжніх метрів літератури, науковців, читачів. А згаданий конкурс — рядова подія місцевого значення. Та в тому то й заковика, що на такому рівні лишилась непоміченою не рядова подія. І це швидше всього не прикрий недогляд.
