Франко і дві Ольги: «Тричі мені являлася любов…» vs* «украдене щастя»

З поваги до поета чоловік погодився на «трикутник»

Підручники з української літератури досить докладно відтворюють драму двох закоханих молодих людей — ​Ольги Рошкевич та Івана Франка, які не змогли побратися через заборону батьків дівчини. Однак історія їхніх стосунків на цьому не завершилася, про що він пише в листі до Агатангела Кримського: «Наша любов тяглася 10 літ. Батьки Ольги зразу були прихильні до мене, надіючись, що я зроблю блискучу кар’єру, але по моїм процесі 1878–1879 років заборонили бувати в своїм домі, а панну присилували вийти заміж за іншого — ​попа Озаркевича, брата писательки Кобринської, чоловіка, зрештою, дуже гарного. Це був для мене важкий удар — ​сліди його знайдете в «На дні», у віршах «Картка любови»».

 Уже заміжня Ольга Озаркевич продовжувала листуватися, інколи бачитися з Франком, який був ще й порадником у її роботі (збирання фольклору, перекладацтво, літературні студії). У цьому «любовному трикутнику» дивовижну шляхетність, делікатність виявив Володимир Озаркевич, з яким Ольга жила на початках як у фіктивному шлюбі, про що й пише в листі до Франка, деталізуючи свій сімейний побут із чоловіком: читають, мовчать, займаються господаркою, бесідують, п’ють каву, сплять у великому покої, розділеному фортеп’яном на два «квартали», у нього своє ліжко, у неї своє… Відомий франкознавець Михайло Возняк прокоментує це так: «Ніхто не знав, чому він, син посла, громадського діяча, згодився одружитися з «підупалою в громадській опінії» бідною дочкою провінційного священика. Тільки потім все стало ясно. Володимир свідомо, нехтуючи своєю кар’єрою, переносячи глузування рідних, протягнув руку колишній Франковій нареченій. Протягнув із пошани і поваги до Франка. Він дав можливість Ользі працювати, займатися корисною роботою, перекладати, писати. З часом Ольга оцінила таку самопожертву чоловіка, хоча щасливою в тому шлюбі так і не була».

Франко натомість не був таким однолюбом і закохувався в різних дівчат, перелік яких склав ще прижиттєвий біограф Василь Щурат і назвав його «Любки Франка»: Юзефа Дзвонковська, Ольга Білінська, Юлія Шнайдер, Анна Павлик, Ольга Кобринська, Целіна Зиґмунтовська…

«Одружився без почуттів, а з доктрини, що треба оженитися з українкою…»

Франко натомість не був таким однолюбом і закохувався в різних дівчат, перелік яких склав ще прижиттєвий біограф Василь Щурат і назвав його «Любки Франка»: Юзефа Дзвонковська, Ольга Білінська, Юлія Шнайдер, Анна Павлик, Ольга Кобринська, Целіна Зиґмунтовська… Це неповний список жінок, які давали розраду поетові, ставали його музами, надихали на шедеври інтимної лірики. Зокрема, поезії збірки «Зів’яле листя» значною мірою пов’язані з нерозділеним коханням до Целіни Зиґмунтовської, польки, яка працювала на пошті, не симпатизувала поетові, ігнорувала всіляко, не читала його творів, навіть тих, які їй присвячені. І лише після його смерті таки скористалася причетністю до великого письменника, випросила для себе в радянської влади в передмісті Львова будиночок, відвідувала публічні заходи, купаючись у промінні Франкової слави. Сліпа платонічна любов до жінки-міщанки, яка казала, що їй не подобається Франко, бо рудий… А він, окрім «Зів’ялого листя», присвятив їй ще повісті «Маніпулянтка», «Лель і Полель». Що це? «Нерівня душ» чи трагікомічна містична відплата за нелюбов-неповагу-неувагу до вінчаної дружини Ольги Хоружинської?

Про Ольгу Хоружинську критики незаслужено писали мало, адже не муза, не поетичне натхнення (поет присвятив їй лише один вірш). Що ми знаємо про неї?! Це освічена заможна шляхтянка, випускниця Харківського інституту шляхетних дівчат, Вищих курсів у Києві, вільно володіла 4 європейськими мовами ще й мала великий посаг. Саме з прагматичних міркувань оженився 30-річний Франко, в листі їй пишучи про свій намір поєднати Захід і Схід. У листі до Агатангела Кримського Франко звіряється: «З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою (себто наддніпрянкою), і то більш освіченою курсисткою… Но то дарма. Судженої і конем не об’їдеш».

…Франко помирав самотнім, обидві нещасливі Ольги пережили поета.

Некохана дружина Ольга народила четверо дітей, стала секретарем і помічником для чоловіка, змусила його здобути вищу освіту в Чернівецькому університеті, захистити докторат у Відні. Весь свій посаг — 500 тисяч золотих рублів — витратила на Франка, сімейні потреби: видання журналу «Житє і слово», збірки «З вершин і низин», книгу «В поті чола»… Виховання дітей, зведення будинку, господарка, складні стосунки з галичанами, які так і не визнали її своєю, смерть сина, злидні, байдужість чоловіка — ​багато лягло на плечі цієї тендітної жінки. Можливо, все це спричинило нервові зриви, психічну хворобу, тривале лікування.

… Франко помирав самотнім, обидві нещасливі Ольги пережили поета. Кохання без взаємності проросло в шедеврах Франкової інтимної лірики, але стало драмою життя, бо ж непізнане щастя — ​«украдене щастя».

* — ​VS — ​скорочення від латинського слова Versus, що означає «проти».

Ірина КОНСТАНКЕВИЧ, народний депутат України від партії УКРОП

 

Читаємо класику

«Тричі мені являлася любов…»

Тричі мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга — ​гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

«Мені не жить, тож най умру одна!»

І мовчки щезла там, де вічно темно.

Явилась третя — ​женщина чи звір?

Глядиш на неї — ​і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне

І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне –

Та враз мов бухло полум’я червоне

За саме серце вхопила мене,

Мов сфінкс у душу кігтями вп’ялилась

І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!

Вона мене й на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтями не покида стискати;

То знов прокинесь, звільна підійма

Півсонні вії, мов боїться втрати,

І око в око зазира мені.

І дивні іскри починають грати

В її очах — ​такі яркі, страшні,

Жагою повні, що аж серце стине.

І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,

Що забуваю рани, біль і страх,

В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

Іван ФРАНКО