«Бери мене, як скелю. А затим...»

Бери мене, як скелю. А затим

Зведи свій монастир на видноколі.

Тобі нестиме вітер дрібку солі,

Розчинену у сяйві висоти.

Ту висоту долатимеш щораз,

Бо спраглий будеш знов, і знов, і всоте.

Ту висоту долатимеш щораз, Бо спраглий будеш знов, і знов, і всоте...

Бо я – не скеля.

Я м’яка на дотик,

Терпка на смак і молода на час.

Бо там, у тім твоїм монастирі,

Ранкове сонце обігріє вежі.

Бери ж зі мною неземне безмежжя

Й земну утому кам’яних доріг,

Все те, що світ в подоли заховав,

Стрімке, як вітер, і густе, як проліс.

Бери мене, немов єдину долю,

Окрім якої іншої нема.

Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА.