Герой з Волині Володимир Остапчук як механік не мав би йти на «нуль», але замінив хворого побратима…

Але сталося так, що хтось захворів, і Володя сам зголосився до складу групи, котра вирушала на позицію. Був вибух, одного з побратимів засипало – він поспішив до нього, щоб звільнити з пастки. В якусь мить встав на повний зріст, і раптом міна – прямо під ноги... Життя Володимира Остапчука обірвалося
21 жовтня 2022-го під час виконання бойового завдання в районі Іванівки Куп’янського району Харківської області.

«Володя був неземним романтиком!»

Галина – родом із Рівненщини, Володимир – із Любешова. У другій половині 1980-х років доля звела їх у Луцьку. Вона навчалася у ВНУ імені Лесі України (на той час це був педагогічний інститут), він – у ЛНТУ (тоді ще – філіал Львівського політехнічного інституту). Із Галиною в одній кімнаті гуртожитку жила дівчина з Любешова, з котрою зустрічався друг її майбутнього чоловіка.

– От той друг і сказав Володі про мене. Мовляв, може б ти познайомився з нею? – пригадує жінка. – Так і сталося. Побачилися ми, почали зустрічатися, зав’язалася наша любов. Ми тоді бідно жили – це ж кінець 1980-х – початок 1990-х. Але завжди, коли в нас було побачення, то ходили в популярне тоді в Луцьку кафе «Буратіно». Володя знав, що мені до смаку заварне тістечко, отож, воно завжди було в мене до чаю. І згодом, як ми вже, одружившись, жили в Любешеві, то, буваючи в Луцьку, чоловік обов’язково привозив мені те, облюбоване мною, заварне тістечко. Він був неземним романтиком! Хотів, щоб ми мандрували. Якось взяв із дому мотоцикл «Мінськ» і приїхав ним до Луцька, щоб завезти мене в Жабку, що на Ківерцівщині, на... весняні квіточки. Майже кожного тижня ми їздили в Жабку з друзями – такими ж романтиками, влаштовували пікнічок. Хлопці брали гітари – весело було. Шашлики для студентів – дороге задоволення, то ми купували ковбаску й смажили її.

Приміська Жабка – то лише початок. Возив Володимир свою майбутню дружину в знані в Україні місця – наприклад у печери на Тернопільщині і в москву.

– Студентський бюджет бідненький, – розповідає Галина Остапчук, – а проживання в столиці – дороге. Ось тоді у Володі-романтика проявилася підприємливість – він ще в студентські роки вчився заробляти гроші. Тож ми з ним возили горілку в Прибалтику, а в москву ковбасу брали, каву. На Київському вокзалі, прямо з землі, продавали, щоб на виручені гроші і прожити, й щось побачити.

Чотири роки вони зустрічалися. Коли мова зайшла про те, як же дійшло до весілля, жінка каже:

– Мій майбутній чоловік дуже боявся втратити свободу. Говорю так, бо з таким коханням, як наше, можна було й через місяць після першої зустрічі одружуватися. Володя не поспішав. Все ж у 1992 році ми побралися. Освідчувався просто – це зараз треба, як мовиться, білого коня й море квітів. а тоді приїхали ми до моїх батьків – він попросив руки й серця їхньої доньки. А потім були і традиційні заручини, і весілля – на триста гостей. Свекор із допомогою рідні зводив шалаш на своєму обійсті в Любешові. Вся родина та ще й сусіди готували – варили, смажили, пекли.

«Я не бачила, щоб чоловік серед дня лежав на дивані»

Молоде подружжя починало своє сімейне життя в Любешові, в хаті батьків Володимира. Власне, на той час старші Остапчуки перебралися в новий будинок, а вони залишилися в старішій, разом із бабусею чоловіка. І так було літ шість.

– Хоч уже через три роки, – пригадує той час Галина, – Володя почав будувати наш дім – ось цей, де ми з вами й зустрілися. За два роки після весілля в нас народився син, якого назвали Ігорем (доцю Яну Бог дасть, коли первістку буде вже дев’ять літ. – Авт.). Я пішла в декретну відпустку. По-своєму теж допомагала з будівництвом. Це зараз наймають бригади спеціалістів, а тоді була толока – збиралися родичі й виручали. Треба було обіди для них готувати. Тому й затрималася у відпустці, хоч можна було й раніше вийти на роботу в дитячий садок, де працювала, одержавши диплом педінституту. А чоловік заробляв, як міг, на сім’ю, на цей, наш, дім. Коли зараз оглядаюся на минулі роки, то ловлю себе на думці, що не бачила, аби він серед дня лежав на дивані.

Спочатку Володимир Остапчук працював трохи головним інженером на льонозаводі. А потім, маючи уже на той час статус ФОПа, був посередником між місцевою фабрикою, яка виробляла, зокрема, прищіпки, й покупцями. Але це – не все: за словами пані Галини, чоловік і журавлину заготовляв, гриби, і шкури телячі возив у білорусь. А про те, яким хазяйновитим він був, то сьогодні розкаже затишне обійстя Остапчуків – ошатний будинок, високі туї, інші дерева на подвір’ї, саджанці яких він привіз звідусіль. А ще ж господарські будівлі, які Володимир звів для свого бізнесу. Їзда на мотоциклі, хобі байкера переросли в підприємницьку діяльність у сфері мототехніки.

Боляче жінці згадувати про все те, що доля дарувала їм прожити, побачити, пропустити через серце, у минулому часі.

«Я собі не пробачу, якщо не поїду на Майдан»

Був спогад про Революцію Гідності. Він не випадковий. Саме ті хлопці, які  в 2013–2014 роках стояли на Майдані, в числі перших ішли в 2014 році в АТО, а згодом, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, – на передову великої війни. Володимир Остапчук – якраз один із них.

 – Батько Володі – справжній патріот. Таким був і він, – каже Галина. – Чоловік декілька разів їздив на Майдан – загалом був з місяць. Пригадую день, коли протестантів холодною водою обливали. Володя був якраз вдома. Побачив по телевізору, що робиться в Києві, й, бачу, почав збиратися – то кофту теплу в рюкзак покладе, то ще якісь речі. «Ти куди?», – питаю, хоч і так вже зрозуміло було. Й чую і відповідь: «Я собі не пробачу, якщо не поїду на Майдан». І пішов – тоді з Любешова автобус їздив до Києва. Був би чоловік там і тоді, як Небесну сотню розстрілювали, але його врятувало те, що він якраз захворів і повернувся додому.

Тоді Бог зберіг його й дарував ще майже дев’ять літ життя. І ось лютий 2022-го. Володимир з дітьми поїхав у Карпати (обставини склалися так, що дружина залишалася вдома).

 – Коли вони повернулися, – розповідає жінка, – то невдовзі почалася  повномасштабна війна. Перш дні – ще якась невизначеність, а 27 лютого чоловік узяв військовий квиток (свого часу, ще в СРСР, він проходив строкову службу) й пішов у військкомат. Разом із іншими хлопцями його записали в територіальну оборону, а потім усіх прирівняли до Збройних Сил України. 9 травня, мабуть, 62 чоловіків були вже в складі 14-ої ОМБр. Трохи навчалися у Володимирі, і невдовзі їх відправили на Схід України.

Володя загинув у п’ятницю, а в четвер уночі мені наснилося, що чоловік стоїть у військовій формі. Раптом – вибух, і Володі розірвало живіт. Так і сталося.

Безпосередньо на війні Володимир Остапчук був недовго – місяців три. А ось якими вони були, як пригадується дружині, то про це сьогодні пані Галина ось що говорить:

– По правді, була спокійна за нього. Володя ж – механік. Я знала (сподівалася в усякому разі), що він не сидітиме в окопах, не ходитиме на «нуль», не братиме безпосередньої участі в бойових діях. Але сталося так, що хтось захворів, і Володя, навіть бойового досвіду не маючи, сам зголосився до складу групи, котра вирушала на позицію. Був вибух, одного з побратимів засипало – він поспішив до нього, щоб звільнити з пастки. В якусь мить піднявся на повний зріст, і раптом прилетіла міна – прямо під ноги...

Усім любешівцям пам’ятний той чорний вересневий день 2022-го, коли на площі селища стояли п’ять домовин – п’ятеро захисників-Героїв проводжали тоді в останній земний путь. У цьому зв’язку жінка каже:

– Тоді загинули наші Бурдаки. І Володя з ними ж служив, але в пекло бою не потрапив, бо ж, як механік, знаходився збоку, за техніку відповідав. Трохи більше місяця ще був він на війні. Як телефонував, то все про дітей розпитував, переживав за них. 

«Передай їм, що я їх люблю»

За словами дружини, Володимир свято вірив у Перемогу України. І був упевнений, що це зовсім скоро буде:

 – Ми ж тоді всі думали, що війна швидко закінчиться. Це ж була осінь 2022 року – переможні визвольні бої на Харківщині, Миколаївщині. Чоловік казав: «Ну ще трошечки – місяць чи три – повоюємо і я буду вдома, в січні всією  сім’єю поїдемо в Карпати». Його відвідав брат, коли переганяв машину на Схід України. Повернувшись, розказував, що Володя зрадів зустрічі, настрій у нього був піднесений. І останніми на прощання були такі слова: «Передай їм, що я їх люблю».

Адресувалися вони батькам, дружині, дітям. Жінка пригадує, що перед поїздкою брата на передову, вона передачку, як зазвичай, підготувала для чоловіка, його побратимів. По телефону розпитувала, чи робити тушонку. Він заспокоював, що їжі вистачає, що все добре.

 – Я справді була за нього спокійна, – каже пані Галина. – І те, як він говорив, не насторожувало. Але сон віщий таки був. Володя загинув у п’ятницю, а в четвер уночі мені наснилося, що чоловік стоїть у військовій формі. Раптом – вибух, і Володі розірвало живіт. Так і сталося. Поки з військкомату принесли офіційне сповіщення про загибель чоловіка, то в Любешові вже було відомо, що Володі нема, бо ж чоловіки-любешівці з ним служили. Син прийшов якогось дня додому й до мене з такими словами: «Щось недобре про тата говорять». Не забуду, як чоловік, коли йшов на війну, сказав синові: «Поки я повернуся, ти маєш дівчину знайти!». Як і кожен батько, він хотів, щоб у нас була невістка, мріяв про онуків. Не судилося...

Про те, як пережила (переживає!) непоправну втрату, пані Галина каже:

 – Мій стан після загибелі Володі – це якась порожнеча в душі. Ні вдень, ні вночі думки не відпускають, різні версії, припущення, навіть каяття припущення: «А що, якби?..». Каяття в тому, що, може, я щось не так зробила? Може, треба було якось-таки не пустити його на війну? Бо ж дехто якраз у тому і звинувачує мене, що не втримала чоловіка. На це я можу лише повторити слова Володі: «Я йду на війну свідомо». Він хотів бачити Україну вільною, розбудованою, де б щасливо жилося його дітям.

«Дружини, мами загиблих Героїв ставали одною родиною»

Уже четвертий рік, як нема Володимира Остапчука, а відчуття непоправної втрати, як каже пані Галина, не полишає. Хоч минав час і треба було повертатися до життя. Яким було це повернення? З цього приводу дружина захисника-Героя говорить:

 – Кожен день  починався з того, що йшла на кладовище. Звідти – до Стели Героїв. Разом із мамою загиб-
лого з Любешова, Оленою Бубало, носили квіточки хлопцям. Потім священник капличку зробив біля української церкви, то там за порядком дивилися. І по можливості – волонтерили. Долучилися Оксана Бедарева, Надія Бурдак, інші дружини, мами тих, кого забрала війна. Ми вже почали передзвонюватися, спілкуватися – ставали одною родиною. І з часом вирішили створити свою громадську організацію «Родини Героїв Любешівщини», відкрили рахунок для збору благодійних коштів.

 Ініціатором була Людмила Бурдак із села Седлище, син якої поліг на війні. А от очільницею обрали Галину Остапчук. Пані Галина показує прапор із промовистим логотипом (в його основі колоски – символ життя) й розповідає, про подальшу працю, про те, як їхнє волонтерство набирало потужності.

– Спочатку ми співпрацювали з обласним госпіталем ветеранів війни, із «Турійськими ґаздинями» – кот-
рі готують для захисників перші та другі страви у спеціальних упаковках. Власне, привозили їм продукти, до збору яких долучилися і любешівці, й мешканці довколишніх сіл, а брали взамін готові, наприклад, борщі, щоб передати на передову воїнам-землякам. А потім Надія Бурдак, котра втратила на війні чоловіка й сина, запропонувала, щоб ми самі спробувати готувати. І перша кухня запрацювала в Седлищі, де живе пані Надія, – там знайшлося для цього приміщення. А торік восени, я сказала синові: «А, може б, ми спробували тут, у себе, зробити волонтерську кухню?» – все-таки вся організаційна робота на мені, тож це й зручніше буде.

І з жовтня 2025 року така кухня працює на обійсті Остапчуків. Добрій справі послужили ті приміщення, які Володимир колись збудував для свого бізнесу. І це теж символічно – він із Небес підтримав волонтерок, а через їхні руки й серця – тих, хто вже п’ятий рік тримає оборону на передовій. Жінки (всього їх – дванадцять, хоч не всім випадає приходити сюди щодня), з якими й того дня ми зустрілися на цій кухні, з теплотою відгукуються про Галину Остапчук, («то на ній все тримається»), розповідають про зворушливі до сліз відео, які надсилають хлопці з передової, одержавши допомогу.

А пані Галина уточняє:

–  Все по совісті – хто забезпечений, той не бере нашу продукцію, – звертаються морські піхотинці, штурмовики. Буває, із дрона скидають запаяний пакет з борщем чи голубцями на «нуль», де нема можливості щось приготувати, й куди не доїде польова кухня.

Катерина ЗУБЧУК.