По-луцьки – без пояснень. По-людськи – з болем

…тим, що Ігор Поліщук пішов з посади по-луцьки, – без пояснення причин

Це справді було несподівано. Міський голова Луцька Ігор Поліщук написав заяву про звільнення з посади і 25 березня міська рада оперативно і спокійно проголосувала за його зняття. Також було звільнено секретаря Юрія Безпятка.

«Обезголовлення» громад під час війни – не велика новина. Зараз у 24 зі 100 найбільших міст України обов’язки голови виконує інша людина, в тому числі у таких обласних центрах, як Рівне, Чернігів, Житомир, Суми, Кропивницький, Запоріжжя, Полтава, Одеса. І десь у понад половині випадків залишення мерами своїх крісел пов’язане із правопорушеннями.

Так, якщо Чернігівського міського голову Владислава Атрошенка усунули «лише» за те, що він наказав водієві міськради вивезти автомобіль дружини за кордон, а очільника Рівного Олександра Третяка – за занадто великі премії «своїй» людині, то ексочільника Полтави Олександра Мамая суд визнав винним одразу за кількома статтями Кримінального кодексу.

Якраз у такий день особливо ясно розумієш, – вони, родичі-воїни, там, щоб більше не валились українські хрести.    

У грудні 2025 року НАБУ теж провело обшуки вдома та на робочому місці в Ігоря Поліщука, але у своєму подячному слові громаді після залишення посади він заявив, що його відхід не пов’язаний ані з обшуками (нема жодних звинувачень), ані з аудитом міської ради, який триває. Не було також і натяку на якісь особисті причини. Пішов просто так, «по-«луцьки», не вважаючи за потрібне щось пояснити рідній громаді. Унікально, словом.

Керувати обласним центром Волині тепер буде Катерина Шкльода, за яку проголосували міські депутати. Як і Ігор Поліщук, вона теж представляє команду олігарха Ігоря Палиці із «За майбутнє», – можливо, саме з процесами всередині цієї групи пов’язані кадрові перетасовки. Сам Палиця, живучи за кордоном, досі залишається чинним народним депутатом України, але на роботу не ходить і є одним з найбільших прогульників. Проте це не заважає йому й далі залишатись «хазяїном» Волині та впливати на політичні процеси в області.

…як у селі чекають лелек, які врятували місцевий храм

Спогад дитинства – коли навесні, у наше село Радванці, що на Львівщині, повертаються лелеки і знову обживають гніздо на церкві – якраз у тому місці, де на куполі мав стояти хрест. Колись буревій повалив його і у будові утворилась діра. Для 300-річної, закритої «совєтами» дерев’яної церкви це могло стати вироком. Попри табличку «Пам’ятка архітектури» біля дверей церкви, радянська влада насправді була зацікавлена у її швидшому руйнуванні. А громаді до храму було зась – мою бабусю не раз викликали «на килим» за те, що разом з іншими найактивнішими жителями села просто збиралися біля стін церкви, щоб помолитись.

Але втрутились «божі» птахи – прилетіли бузьки і зробили в дірі гніздо. Такий «цемент» не дав храму зруйнуватись. А коли повернулась релігійна свобода, то громада швидко довела все до ладу.

Але Великдень і досі асоціюється не тільки з весною, паскою-ковбаскою, а й із лелеками, які знову прилетять і стоятимуть на сторожі храму.

І це здається дуже знаковим. Церква із гніздом замість хреста була символом того, що українці жили «на своїй, але чужій» землі. Що не були справжніми, повноцінними хазяями, бо те, як жити, нам диктували з іншого місця...

Завжди, коли наша родина збирається на Великдень за столом перед освяченою паскою, найстарший у сім’ї говорить: «Дай, Боже, щасливо дочекати наступного року і Пасхи». В останні роки додають: «І щасливо дочекатись усіх з війни». Бо скільки то родин зустрічають найбільше християнське свято не у повному складі, лише у нашій – п’ятеро чоловіків на фронті.

І якраз у такий день особливо ясно розумієш, – вони, родичі-воїни, там, щоб більше не валились українські хрести.

…збільшенням виплат військовим, які… ніяк не настануть

Вважаю нинішні зарплати тим, хто перебуває в лавах Сил оборони, ганебними. А слова про те, що тиловикам-військовим не на лінії фронту вистачить і нинішньої «двадцяточки», – звучать просто дико. Людина вирвана із сім’ї, вона не на роботі з 9 до 18, як всі решта. Уявіть навантаження – і фізичне, і моральне, і фінансове, на жінку, яка сама залишилась з дітьми, бо чоловік на фронті. І які потрібні витрати. Це при тому, що часто чоловік-військовий свій порівняно невеликий заробіток мусить витрачати на військові потреби, а не на родину.

Здається, це очевидні речі. Здається, мали б економити на усьому, але дати гідну зарплату воїну. Але чутки про збільшення як ходили рік назад, так і продовжують собі ходити. А віз і нині там. Це реальна проблема, але вона якась «тиха», ніби її за замовчування не можна вирішити.

А точно не можна?!

А хіба важко вже наперед заявити: після отримання 90 мільярдів кредиту від ЄС гроші насамперед підуть на підвищення виплат захисникам, а потім усім решта? Або зупинити постійну роздачу грошей всім на все і спрямувати куди справді треба.

Не можна без болю читати допис журналіста і військовослужбовця Павла Казаріна, який перебуває на фронті з початку повномасштабного вторгнення. Даруйте за довгу цитату, але він дуже точно описав наше марнотратство: «Щоразу, коли військовим відмовляють в індексації зарплат – ми стежимо за черговим тиловим атракціоном щедрості. Тепер влада має намір роздавати гроші автомобілістам. Поки інші країни закликають своїх автолюбителів економити, наша влада вирішила не економити.

Зимова Єпідтримка коштувала країні 14,4 мільярда. Національний кешбек – 4 мільярди. Національний чекап – 10 мільярдів. Безкоштовне харчування в школах (не для вразливих верств, а для всіх) – 14 мільярдів. Поки наша армія намагається наробити дір у російському бюджеті, український Кабмін займається тим самим із нашим власним бюджетом», – написав Казарін.

...Кажуть, що з приходом нового міністра оборони Михайла Федорова питання збільшення виплат таки зрушилось з місця. Чутки і надії знову зарясніли.

Якби ж то нарешті були не чутки.