Дружини Героїв з Волині: «Я пам’ятаю, я сумую. Не забувай – приходь у мої сни»

«Ми хочемо, щоб втрати не були даремними»

За словами модератора заходу – завідуючої кафедрою, доцента, кандидата психологічних наук Людмили Магдисюк, уже не один рік налагоджена співпраця з Волинським осередком «Об’єднання матерів і дружин захисників України». Тож такі зустрічі відбуваються часто. Вони є цінними як для жінок, котрим після непоправної втрати треба навчитися жити далі зі своїм горем, так і для майбутніх психологів, які, ще будучи студентами, набувають практики. На жаль, у час війни і, звичайно, коли вона закінчиться, психологічна допомога буде потрібна багатьом.

Людмила Магдисюк передала слово Євгенії Харків, яка й була ведучою першої частини зустрічі «Біль серце стискає. Гірко плаче душа берегинь». Про Євгенію Іванівну і села Скригове, що на Горохівщині, газета «Волинь» розповідала не раз. Вона – дружина учасника АТО Михайла Харківа, який помер, мама сина, котрий вже шість років воює. Якщо коротко, то це – мужня жінка, котра, овдовівши, не лише сама не впала духом, а й іншим взялася допомагати пережити непоправну втрату і йти далі. Два роки тому вона зініціювала й була упорядником книги «Пам’ятаємо своїх Героїв», де увічнено пам’ять загиблих на війні мешканців Мар’янівської громади. А торік підготувала книжку «Долі волинянок, обпалені війною».

– Завдяки народному депутату Ірині Констанкевич, яка була присутня на презентації книжки в Луцьку (в стінах обласної бібліотеки для юнацтва), вона була презентована у Верховній Раді України, – розповіла Євгенія Іванівна. – І навіть поїхала в Нідерланди – виданням, біографіями жінок зацікавилися місіонери, з якими випало зустрітися під час відпочинку в Новому Роздолі на Львівщині, тож очікуємо відгуків з-за кордону. Багато життів забирає війна. Ми хочемо, щоб втрати не були даремними, і нехай ця книжка залишиться назавжди як свідчення історії, говорить те, про що ми мовчимо, тамуючи біль. У ній – пам’ять про наших Героїв...

А число їх, на жаль, збільшується. Тож і на зустрічі були не лише ті, з ким знайомить книжка «Долі волинянок, обпалені війною». До них доєдналися й інші мами, дружини захисників, котрі сьогодні вже в Небесному легіоні.

Більше як за чотири роки повномасштабної війни довелося зустрічатися з багатьма жінками, які втратили синів, чоловіків. Непросто з ними спілкуватися, бо ж у кожної в душі – такий невимовний біль, який не передати словами (розумію, чому не всі погоджуються на розмову для газетної публікації). А якщо в залі – понад два десятки мам, удів – скільки це трагічних історій! І кожна з них варта того, щоб бути збереженою, щоб майбутні покоління знали, хто виборював свободу України, її майбутнє, й повернувся додому «на щиті».

«І тепер треба жити за двох...»

Ця думка не покидала, коли Євгенія Харків представляла то одну, то другу жінку, надаючи їй слово. Невимовний біль за прожитим і пережитим – у коротких, відповідно до формату зустрічі, спогадах-роздумах.

Надія Олесь із села Миляновичі, що на Турійщині, похоронила сина-Героя. Вона ніколи не забуде, як одного дня хтось подзвонив із невідомого номера. Говорив чоловік. Мова була з російським акцентом:

– Я відразу зрозуміла, що це – військовий. «Мабуть, щось сталося?», – озвучую здогадку. – «Так, ваш син загинув». Про одне просила – щоб забрали тіло Олега з поля бою, але, звичайно, не за рахунок чийогось життя.

А потім було опізнання. Матері не дозволяли заходити. Пообіцяла не плакати. Пустили... Оскільки Надія Олександрівна одного сина ще малим похоронила, і от війна забрала й другого, то в селі люди й не знали, як зізналася жінка, як із нею говорити, як підступитися до неї. Тоді й почала шукати таких, як сама, бо «можна збожеволіти, коли лягаєш і встаєш з одною думкою – про сина...» І знайшла. Тому й була того дня на зустрічі.

 Про одне просила – щоб забрали тіло Олега з поля бою, але, звичайно, не за рахунок чийогось життя.    

А син Алли Климюк із села Гірка Полонка – Ігор – загинув ще в січні 2017 року. Мама захисника-Героя – активна учасниця та заступниця керівника Волинського осередку «Об’єднання матерів і дружин захисників України». Вона займається підтримкою родин полеглих Героїв, виступає за захист їхніх прав та правову підтримку. А перш самій треба було навчитися жити зі своїм болем і з приводу цього каже:

– Спілкуємося зі знайомими, сусідами, колегами... Не завжди почуваєшся комфортно, бо не завжди нас розуміють. Саме завдяки Катерині Свищ, яка втратила сина ще в 2014 році, ми маємо обласний осередок «Об’єднання матерів і дружин захисників України». Вона об’єднала нас у нашому болі. Бо важко прийняти своє горе, а ще важче навчитися жити з ним.

– Дякую за те, що ти був! «Я пам’ятаю, сумую за тобою. Не забувай – приходь у мої сни. Бо в снах все так, як у житті бувало», – ось так, цитуючи рядки вірша, на якого натрапила в інтернет-просторі, зверталася до свого коханого чоловіка Алла Бубало із села Дідичі, що на Ківерцівщині.

У перший день великої війни Андрію Бубалу вручили повістку, й він, не задумуючись, пішов служити. А у квітні боєць, учитель за фахом, був під Бахмутом, водив 17-тонну машину. Свічка його життя згасла в лютому 2023 року.

А ось Богдан Чекеренда загинув буквально у перші дні повномасштабного вторгнення. Він очолював комунальну службу Олицької громади. Міг би мати бронь. А, крім того, був комісований за станом здоров’я – через це свого часу і в АТО не пішов. Та коли 24 лютого 2022-го йому вручили повістку, то сказав дружині, щоб збирала рюкзак, «бо хто, як не я?». Його життя обірвалося 2 березня на блокпосту у Коростені на Житомирщині.

– І тепер треба жити за двох, – говорила дружина бійця Руслана. – Бути і за маму, і за тата.

 І вже її досвід може допомогти мамам, котрі похоронили синів, жінкам, у яких війна забрала коханих чоловіків. Як і досвід (на жаль, такий гіркий!) Світлани Форманюк із Луцька, чоловік якої, Віталій, загинув у перше літо повномасштабного вторгнення.

– Коли він 25 лютого йшов у військкомат, – пригадувала жінка, – я теж була там із ним. Сподівалася, може, передумає. Але коли заговорила про це, то почула: «Ти мене можеш тільки підтримувати – рішення я вже прийняв». Звичайно, після загибелі чоловіка були моменти, коли дозволяла собі закритися в якійсь кімнаті й посидіти на самоті, поплакати. Але верх брала думка, що життя продовжується. Хто дасть майбутнє нашому синові, хто покаже приклад, як жити?

...Для учасниць зустрічі було проведено заняття з арт-терапії. Їм запропонували біосугестивну терапію, що допомагає заспокоїти нервову систему. А від Руслана Теліпського, який очолює волонтерський рух «Віднова МдС» (меценати для солдата), жінки отримали презенти.  

Зараз також читають: У газеті «Волинь» посипали вазони – і вони «ожили»!