На дні спогадів мого раннього дитинства назавжди збереглася в пам’яті одна фотографія — у верхньому кутку загальної рамки сімейних фотографій, що висіла на стіні. На ній було зафіксовано двох чоловіків, один з яких стояв у військовій формі, з шаблею. Бабуся розповідала, що то її рідний брат Іван...
Ананій ТКАЧУК
На дні спогадів мого раннього дитинства назавжди збереглася в пам’яті одна фотографія — у верхньому кутку загальної рамки сімейних фотографій, що висіла на стіні. На ній було зафіксовано двох чоловіків, один з яких стояв у військовій формі, з шаблею. Бабуся розповідала, що то її рідний брат Іван.
Це був прапорщик 2-ого Запорозького Українського полку. І ось, зовсім недавно, серед скупих пам’яток, що лишилися від батьківської хати, я знову натрапив на цю фотографію і зрозумів, яка це історична документальна реліквія з далекого 1917 року. На звороті красивим почерком написано: «На память милой дорогой сестре Марии в воспоминания проведенных дней отпуска с 10 по 20 ноября 1917 года. с. Городище, Иван Наумович Борисов, прапорщик 2-ого Запорожского Украинского полка». Офіцер армії УНР, яка тоді тільки формувалася, перебуваючи у відпустці, через два тижні після Жовтневого перевороту, вирвався на 10 днів до родини у рідне село Городище і сфотографувався на пам’ять у Луцьку. Хто ж він був, цей І.Н.Борисов? Як виявилось, ніхто інший, як Іван Наумович Каращук, вчитель із Городища. Не відомо, з яких причин не написав справжнє своє прізвище, але він недалеко відійшов від істини, бо його родину на селі прозивали «Борисами». Народився Іван в 1892 році. Його батько Наум, мій прадід, походив із селян середнього достатку, мав коло 10 гектарів землі. Був добрим господарем, користувався повагою громади, деякий час був її керівником, отримав посаду волосного старшини. Як розповів один із старожилів села, який мешкав з ним по-сусідськи і добре його пам’ятає, це був привітний і доброзичливий господар, котрий ніколи не сказав односельчанам грубого слова. — Пам’ятаю, — пригадав цей чоловік, Олександр, — ми виганяли корів на пашу мимо його обійстя. При дорозі росли яблуні та груші. Хлопці збирали садовину, а він навіть запрошував: «Збирайте, хлопчики». Але іноді, коли пастухи починали збивати яблука киями, він міг лише сказати: «Ах, лихо вашій матері». Син Іван після закінчення Житомирської учительської семінарії став учителем у рідному селі і вчителював до початку Першої світової війни. У 1914 році його мобілізували на фронт. Згадують, що вчителем він був добрим, вимогливим, але справедливим. Про його фронтову долю нічого не відомо, але знаємо, що з початком революції він, як свідомий патріот, залишився в Києві і будував Збройні сили нової України. Другий Запорозький полк на початку вісімнадцятого року, один з небагатьох, що збереглися, відзначився в боях з більшовиками. Далі сліди нашого земляка губляться у вирі громадянської війни. Пам’ятаю ще одну сімейну реліквію на дні бабусиної скрині. Це була тємнича офіцерська шапка з гарного сірого смушку. Завершувалась вона блакитним верхом з жовтим перехрестям посередині. Про історію шапки нам, дітям, нічого не було відомо. Щоліта, коли просушували сімейне добро із скрині, ми, хлопці, таємно милувались тією шапкою. А коли старший брат став підлітком, прийшла черга і до шапки. Це було в перші повоєнні роки. Якби хто надумав одягнути ту шапку, то міг би за те одержати 25 років в’язниці, а сім’я могла бути вивезена в Сибір. Адже мала на собі «крамольні» кольори. Шкода було її викидати, тож довелося поміняти забарвлення шапки. Тканину нашили темно-синю, а на ній червоний хрестик. Така випала доля цій реліквії, яка, як переказують, належала моєму двоюрідному діду Івану. Не можу не згадати ще одного мого предка, вже по батьківській лінії. Це — вчитель із села Лаврів, брат моєї бабусі Кузьма Агафонович Тимощук. Він також був учителем. Але тільки-но закінчив учительську семінарію, як почалась революція. Працював в урядовій установі, що відала освітою, будував незалежну Україну, за що голова Директорії УНР Симон Петлюра нагородив його орденом «За заслуги». Цей орден зберігався в сім’ї аж до 1940 року. Як прийшли «перші совєти», заховав його Кузьма на віки вічні. Про орден знала тільки дружина, і вже перед смертю розповіла рідним по секрету ту таємницю — нагороду від головного отамана. Кузьма Агафонович віддав своє серце дітям. Якось вдалося уникнути репресій. Він навчав мого батька, а згодом і мене аж до 1952 року. Отакі вони були мої предки у третьому коліні, що боролися за самостійну Україну. с.Гірка Полонка Луцького району.
