ХОТІЛИ ЯК КРАЩЕ, А ВИЙШЛО ЯК ЗАВЖДИ

У Цумані так сприяли “афганцеві”, що це спричинило ворожнечу між забудовниками.

Олександр НАГОРНИЙ

У Цумані Ківерцівського району ось уже котрий рік триває конфлікт між двома сім’ями, котрі претендують на одну і ту ж ділянку під забудову. Селищний голова Петро Крикун каже, що протягом тривалого часу усе робив, аби “не було кровопролиття”. Результат невтішний: хоч побоїща, слава Богу, не було, але такої агресивності в стосунках між людьми давно не доводилось бачити. І таке озлоблення спостерігається в селищі, де, як стверджують спеціалісти, є 60 вільних ділянок для індивідуального житлового будівництва, зокрема, у районі вулиць Івана Мазепи та княгині Ольги. Голова навіть каже, що там будуватись зручніше, бо з часом можна буде підвести газ до домівок. Власне, неподалік, за селом Кадище, стільки такої ж піщаної землі заросло бур’янами в ріст людини, що можна розбудувати ще й Цумань-2.
Нелегко перерахувати кількість комісій, котрі намагалися утихомирити пристрасті і знайти шлях до примирення. Неодноразово тут були керівники головного управління земельних ресурсів, управління містобудування та архітектури, а відповідно їх супроводжували спеціалісти районних служб, санітарний лікар району, селищний голова і т. д. Зрештою, місце забудови удостоїли перші особи райдержадміністрації, наче йшлося про вкладення мільйонних інвестицій у Цуманський ДОК. І ладу немає — як заклинило! В чому ж річ?
Мешканка Цумані Ольга Харитонівна Камець пише в редакцію: “Я прочитала публікацію Алли Лісової “Сумний відгомін Афганістану” і від болю защеміло серце. Бо я, як ніхто, відчуваю ту ж біду, адже мій син Василь також “афганець”, якого послала тодішня держава, забрала здоров’я і залишила сам на сам з нашою бідою”.
Справді, як таке може бути, щоб з 2001 року для колишнього механіка — водія бронетранспортера, учасника бойових дій в Афганістані не змогли надати земельну ділянку для забудови, яка б задовольняла сім’ю? Зрештою, жінка звернулася в найвищі державні інстанції. Реакція однозначна: негайно вирішити позитивно питання. А оскільки вказівка надійшла і від такої крутої особи, як Анатолій Француз, то на місцях ладні були лоба розбити, аби тільки справно доповісти про виконання. Тодішній голова Ківерцівської райдержадміністрації Володимир Харчук і його перший заступник Микола Гарасюк фактично, не замислюючись, вказали, де “посадити” хату “афганця”, тобто там, як цього хотіла сім’я Камеців. Залишилася тільки формальність, яку й виконала сесія селищної ради: 26 березня 2004 року було надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,15 га по вулиці Нагоринській, щоправда, із застереженням — “як виняток”.
Заяву молодшого брата Василя — Сергія, який не був в Афганістані, але просив дозволу там же відвести земельну ділянку, не задовольнили “в зв’язку з відсутністю генерального плану забудови даної земельної ділянки”. Що ж це за особлива територія? Усе пояснюється просто: рішення було, що називається, волюнтаристське, бо земельна ділянка знаходиться за межами садибної забудови селища. Інакше кажучи, місцева влада не мала права надавати землю під індивідуальне будівництво, оскільки вона не входить в генеральний план забудови, не вивчена компетентними службами (кажуть, тут може бути навіть давнє кладовище).
Можливо, зробили виняток для сім’ї ще й тому, що Ольга Камець вважала себе скривдженою, про що писала в скаргах. Неподалік від того місця, але в межах забудови, ще в 1992 році, як вона стверджує, було рішення сесії селищної ради про надання дозволу на розроблення проекту відведеної земельної ділянки. Але згодом все “переграли” і її віддали іншому забудовнику, за висловом Ольги Камець, “пропили”. Тепер там стоїть справний будинок.
Якби селищний голова та депутати добре вивчили ситуацію з тією ділянкою землі, то сьогоднішньої тяганини і ворожнечі не було б. Адже на відміну від районного керівництва місцевій владі розібратися було не складно. Річ у тім, що на те місце для забудови з’явився ще один претендент — Віктор Арендарчук. Спеціаліст селищної ради Наталія Понепаляк розповіла, що цей куточок землі під сосниною, де викидали сміття, давно облюбувала сім’я Арендарчуків, тобто самовільно захопила. А в квітні 2002 року сесія селищної ради надала Оксані Арендарчук, дружині Віктора, сім соток цієї землі під городництво, що не було порушенням.
Відповідно до Земельного кодексу України, щоб її вилучити, необхідна згода власника, який справно платить податки. Однак найшла коса на камінь. Надійшла зустрічна заява про намір будуватися на цьому клаптику городу. Ось так селищна рада стала заложником свого ж рішення. Тож зробили (не гласно) виняток і для Арендарчуків. Сесія внесла зміни в рішення: ділить ділянку зі сходу на захід між двома претендентами, що теж їх не влаштувало. Зрештою, 29 березня 2005 року надає дозвіл на виготовлення проекту землеустрою на ділянки 0,15 гектара, що тягнуться поруч уже із півдня на північ і Камцю, і Арендарчуку. Однак Ольгу Камець це не влаштовує, бо спірна ділянка потрапляє у володіння Арендарчуків: “Мені її там вказала комісія”. І сміх, і гріх.
З обласної прокуратури Ользі Камець надійшло роз’яснення про те, що не має підстав для прокурорського реагування — можна звертатися в суд, якщо не влаштовує чергове рішення сесії. Жінка хоче ще кудись “вище” звертатись, щоб була справедливість. Якщо послухати Оксану Арендарчук, а особливо її свекра і свекруху, то справді пригадуються слова селищного голови “про кровопролиття”. Люди знавісніли: мовляв, тут поляжемо, а город не віддамо і готові суперників розтерзати. Як тут не згадати літературних героїв — бабу Параску, яка хотіла пересунути хату баби Палажки на інший куток села. До таких сусідів, якщо вони тут побудуються, топтатимуть стежку комісії, а то й міліціонери.
А може прислухатись до слів керівника апарату райдержадміністрації (юриста за фахом) Миколи Косинського? Він звертається до здорового глузду депутатів:
— Вважаю, що треба відмінити попередні рішення сесії, привести їх у відповідність з чинним законодавством. Для виготовлення проектів надати земельні ділянки в межах генерального плану забудови селища як одному претенденту, так й іншому — за їхнім вибором.
Місцеві депутати здивували своїм ставленням до своїх же місцевих проблем. На чергову сесію, на якій мали розглянути питання благоустрою, земельні та побутові справи, з’явилося менше половини обранців (з району прибуло куди більше запрошених!).
Ця проста історія є повчальною для органів місцевого самоврядування, бо наочно видно, що буває, коли вирішується проблема не згідно із законом, а за вказівкою зверху, без вивчення всіх обставин. Це особливо важливо — діяти в рамках закону — в наступні роки, коли родюча земля стане товаром. Непродумані рішення можуть призвести до кривавих конфліктів на селі, які ще в ХІХ столітті описували українські письменники.