Олександр Андріанов, котрий завтра відзначає своє 50-річчя, керує приватною фірмою “КамАЗ-агро”, що у Млинівському районі сусідньої Рівненської області. Він один з тих, хто всіляко підтримував помаранчеву революцію, тому й нині переконаний, що ми здатні самі навести лад у власній хаті, жити за цивілізованими ринковими законами...
Олександр Андріанов, котрий завтра відзначає своє 50-річчя, керує приватною фірмою “КамАЗ-агро”, що у Млинівському районі сусідньої Рівненської області. Він один з тих, хто всіляко підтримував помаранчеву революцію, тому й нині переконаний, що ми здатні самі навести лад у власній хаті, жити за цивілізованими ринковими законами.
Олександр НАГОРНИЙ
— Олександре Сергійовичу, чому ви, лучанин, зайнялися сільським господарством на теренах сусідньої області? Невже у нас мало землі, що потребує капітальних вкладень? — Ще далекого 1996 року я узяв в оренду землю в Одеській області. Але перед черговими виборами тодішнім прем’єр-міністром Валерієм Пустовойтенком було запроваджено такі драконівські порядки, що чесному господареві не залишалося ніякого прибутку. У 1998 році я звертався до керівництва Луцької районної держадміністрації з проханням виділити землю для господарювання, але марно. — І що втратила Волинь, відмовившись від ваших пропозицій? — Сьогодні ми займаємося рослинництвом і тваринництвом. Загалом хазяйнуємо на 2600 гектарах землі. Якщо порівнювати з передовими волинськими сільгосппідприємствами, то по валу поступаємося хіба що господарствам Валерія Діброви і Андрія Турака. Наша фірма — найбільший платник податків у районі. Торік ми здали 23 тисячі тонн буряків (зверніть увагу!) на Горохівський цукрозавод, зібрали понад 10 тисяч тонн зернових, за врожайності 465 центнерів цукристих коренів та по 60 центнерів зерна з гектара. Третій рік поспіль хазяйнуємо з прибутками. — Чому ви обрали сільськогосподарське виробництво, воно ж бо пов’язане із величезним ризиком? — Я сам виріс у селі, середню школу закінчив у Старій Романівці Житомирської області. До речі, тоді ж у ній навчався і теперішній спікер українського парламенту Володимир Литвин. — Жодним чином не скористалися з такого знайомства? — Жодного разу. Не люблю від когось бути залежним, принижуватися, ходити із простягнутою рукою. — І як же ви прийшли у великий бізнес, не принижуючись? — Закінчив Київський технікум електрозв’язку. Працював за направленням у Житомирі, потім переїхав до Луцька, де, за словами міністра, тоді був “завал” на електротранспорті. Деякий час навіть виконував обов’язки начальника тролейбусного депо (без партквитка і вищої освіти!). А в 1993 році створив власну комерційну фірму. — Люди завжди у таких випадках питають, де взято стартовий капітал... — Заробив у Росії. Займався бартером. Туди — запчастини, комплектуючі, назад — автомобілі. Знаєте, як тоді вирішувалися справи? Сиджу, наприклад, у кабінеті директора автомобільного заводу, котрий телефонує до Харкова і просить поставити підшипники, а йому відповідають: “Ти нічого не отримаєш, допоки я не побачу під власними вікнами автомобілі для моїх працівників”. Подумав директор і каже: “Тут у мене сидить твій земляк — Андріанов — він владнає всі проблеми!”. — Тоді автомобільний бізнес був аж надто криміналізований... — Так. Бандити аби встигли побачити транзитні номери — відразу тут-як тут! “Давай ділитися”... — Тим не менше ви успішно пережили цей період. Мали “крутий дах”? — Як на духу: не було у мене “заступників”. Хоча по-всякому бувало. Підходили якісь хлопці, казали: “Я від такого-то”, на що я завжди відповідав: “Нехай сам прийде”. Чому я їх не боявся? Бо завжди працював чесно, по перерахунку, через банк, ніколи не вдаючись до незаконних оборудок. — До речі, керівники на селі нерідко скаржаться на крадіжки, пияцтво, нестачу кваліфікованих кадрів. Як ви з цим справляєтесь? — У мене склалися добрі стосунки із населенням Острожця, Новосілок, Залав’я... У нас на фірмі понад 250 працівників, котрі з першого дня роботи вчасно отримують зарплату, і, що важливо, “живими” грішми. Але, на жаль, село спивається. А там, де пиятика,— крадіжки, негаразди у родинах. От і доводиться запрошувати фахівців з інших районів і навіть областей, наприклад, із Житомирщини. А приватної охорони, яка наводить жах на мешканців у сусідніх селах, у мене, на відміну від інших керівників, на підприємстві немає. — Олександре Сергійовичу, ви особисто брали участь у помаранчевій революції, чи змінилось після неї ставлення чиновників до бізнесменів, представників середнього класу, які її найбільше підтримували? — На жаль, змінилося не у кращий бік. Наприклад, раніше ми не подавали документів на відшкодування ПДВ, а нині вирішили спробувати — влада ж бо тепер наша, народна. І що ви думаєте? Після подачі документів буквально наступного дня — настирливі дзвінки податківців: мовляв, не треба цього робити. Тож не даремно мої колеги кажуть, що, мовляв, зберемо врожай — і нехай горить усе синім полум’ям. Я їх розумію. Бо ж іще кілька років тому за дві тонни зерна можна було придбати тонну дизпалива, а зараз пропорція 8:1. Та кидати напризволяще своїх селян не стану, як би тяжко не було. — А як ви ставитесь до продажу землі? — Негативно. Це може призвести до майнової нерівності, а відтак, й до чергового соціального вибуху, я за стабільність в Україні. — Повернімося до справ ювілейних. Чи досягли ви всього, до чого прагнули? — Дім збудував, садок посадив, виховав трьох синів. Тепер тішуся ще й шестирічною донечкою Даринкою. Як кажуть, я є трудоголіком, робота дає радість, натхнення, задоволення. — Бажаємо вам, Олександре Сергійовичу, здоров’я, успіхів на сільськогосподарській ниві, бо саме там потрібні такі ініціативні, мудрі господарі.
