Курси НБУ $ 39.22 € 42.37

СЛІДАМИ ОТЦЯ МИХАЙЛА НОСАЛЯ

Мало хто знає, що ім’я батька, Михайла Андрійовича Носаля — священика, педагога, правознавця — тісно пов’язане з Волинню. Його сліди ми й вирішили пошукати у селі Пулемець нині Шацького району, де у 30-х роках минулого століття служив на парафії о. Михайло...

Валентина ШТИНЬКО,
Євгенія КОВАЛЬЧУК


“Згадується... Дід підсадив мене на коня, а звідти ген-ген так далеко видно — бо ж високо! Праворуч від коня — батько, ліворуч — дід. Навкруги луг — широкий, запашний. І трави, і квіти, а над ними метелики, джмелі. Дід вирвав жмут пирію й одкинув убік, а батько, наче між іншим, повів мову про те, що цей пирій — родич, та ще й близький, пшениці, а, крім того, і чудові ліки від багатьох хвороб. Лікує і людей, і тварин. Дід ніяковів, покахикував, а я, вражений, слухав батькову розповідь”.
(Іван Носаль, із передмови до книги “Від рослини до людини”.)


Сьогодні в Україні важко знайти родину, котра б не мала або хоч раз не користувалася цією книгою, яка у 1992 році вийшла у столичному видавництві “Веселка” 200-тисячним накладом. Та мало хто знає, що ім’я батька, Михайла Андрійовича Носаля — священика, педагога, правознавця — тісно пов’язане з Волинню. Його сліди ми й вирішили пошукати у селі Пулемець нині Шацького району, де у 30-х роках минулого століття служив на парафії о. Михайло.

ТАМ, ДЕ НОЧУЄ НЕЧУЙВІТЕР...
Від Луцька до Пулемця шлях неблизький. Доки авто долає останні кілометри, натреноване око вихоплює на узбіччі дороги то одну, то іншу рослину, що є ніби живими ілюстраціями до книги Михайла та Івана Носалів (батька й сина) “Лікарські рослини і способи їх застосування в народі”. Дорогу нам вказують золотаві віхи дивини скіпетровидної, яку в народі величають простіше — коров’як, ваблять око небесною блакиттю квіти цикорію — “петрових батогів”, а ген жовтіє ціле озеречко цмину піскового, знаного в народі як нечуйвітер або безсмертник.
Село й озеро Пулемець, друге за величиною після Світязя, входять нині у Шацький природний національний парк. Тут є понад 200 видів лікарських рослин, а загалом із території Волині до Червоної книги України занесено 72 види рослин. Це сьогодні. За часів же о. Михайла Носаля рослинний світ був значно розмаїтішим і допитливий юнак не міг не звернути на нього уваги.
Народився Михайло 12 квітня 1886 року на Люблінщині у багатодітній родині. У 1903 році закінчив духовне училище у Варшаві, а згодом — православну семінарію у Холмі. Свою першу парафію молодий священик отримав у 1911 році на Холмщині, а з 1922 по 1929 рік о. Михайло був на сільських парафіях Волині.
Саме на цей час і припадає активне зацікавлення цілющими властивостями рослин. Свої дослідження священик занотував у спеціальні зошити, впорядковувати які довелося потім сину Івану, який згадував : «мені вельми пощастило, що своє дитинство, юнацькі роки і пору ранньої зрілості я був під добрим і мудрим батьковим зором. За вдачею він був дослідником природи і душі людської, за фахом — православний священик, збирач і заготівельник лікарських рослин, організатор сільських споживчих кооперативів, автор посібника”.
Як нам вдалося встановити, у 1925 році за свої труди священик Михайло Носаль рішенням Священного синоду православної митрополії в Польщі був нагороджений “Золотим наперсним хрестом”. А в наступному році за участь у ювілейній сільськогосподарській виставці у Познані він був удостоєний бронзової медалі Великопольського сільськогосподарського дому “за пропаганду продукції лікарських рослин”. У 1928 році Михайло Носаль брав участь у промислово-рільничій виставці вже у Володимирі-Волинському і отримав Похвальний лист міністра сільського господарства Польщі.
Не припиняв він занять травознавством і в роки війни. Збереглися архівні документи, які підтверджують це. Зокрема, в листі, датованому 20 березня 1942 року, Михайло Носаль звертається до видавництва “Волинь” із проханням видати книгу про лікарські рослини. Книга видана не була, але в журналі “Сільський хлібороб” у 1942 році друкувалися статті Михайла Носаля під заголовком “Волинські скарби лікарських рослин”.
Унікальні рукописи Михайла Андрійовича, започатковані ним у с. Пулемець, були видані лише у 1948 році. Ця книга стала першим офіційним виданням про лікарські рослини в УРСР і витримала кілька перевидань, останнє — у 1991 році.
На жаль, у Пулемці нам не вдалося розшукати нікого, хто б пам’ятав отця Михайла або хоча б знав про те, що знаменитий на всю Україну травознай мав причетність до їхнього села. Нема вже й тої дерев’яної церкви, як свідчать архівні документи, побудованої 1861 року коштом казни, у якій він служив. На її фундаментах селяни у 1991 році спорудили новий Свято-Михайлівський храм. До нього й повернулися окремі культові речі, які люди зберігали у себе вдома, коли у 80-х роках минулого століття за наказом місцевої влади старий храм зруйнували. Це, зокрема, ікони ХІХ століття святих апостолів і кілька стародруків.

“Я ГІМН ЧУБИНСЬКОГО ХЛОПЧИНОЮ СПІВАВ...”
У пошуках слідів Михайла Носаля завітали ми до оселі пулемецького старожила Олександра Бурдила. І хоч він нічого не оповів нам про відомого травозная, було б гріх сказати, що ми залишилися розчаровані знайомством із цією непересічною людиною, справжнім сільським самородком. І, до речі, активним учасником відбудови сільського храму. Олександр Євтухович детально розповів нам і про те, як руйнували старий і як споруджували на його фундаментах новий.
Про себе ж обмовився, що знає близько сотні повстанських пісень. І тут же почав наспівувати.
Трохи хрипкуватий уже голос ув’язненим птахом бився у вікно, видаючи у господареві неабиякого майстра співу. Тому дуже сподіваємося, що Олександром Євтуховичем зацікавляться збирачі й дослідники фольклору.
На запитання, звідки він знає стільки пісень, чоловік усміхається:
— Від батька і матері. Батько, Євтух Силович, був простим хліборобом, але дуже любив співати. Де, було, ступить, там і насвистує. І мати, Мінадора Андріївна, співуча була. То я в них і вдався. Я гімн Чубинського “Ще не вмерла Україна” малим хлопчиною виспівував.
— Не карали за таку “крамолу” за радянських часів?— дивуємося.
— А хто те чув,— хитро усміхається. — Ми ж на хуторі жили... А вже коли в армії служив, спочатку в Сталінабаді, а потім — у Ташкенті, там інших співали.
Не раз за пісню і подяки від командування отримував, і красуню-дружину привіз собі із армії також, либонь, у пісню закохалася, стала працювати у селі завклубом. А без Олександрового акордеона чи баяна рідко яке весілля в окрузі обходилося. Та от — минулося... Літа й хвороби напосілися, всадовили чоловіка в інвалідний візок.
— Про отця Михайла нічого не скажу, бо не знаю, а от у отця Флєгонта сповідався. Отця Флєгонта Зінкевича в селі старожили добре пам’ятають. Помітний був чоловік, але така його доля спіткала, що не дай, Боже, нікому...

МАТЕРИНСЬКЕ СЕРЦЕ ЧУЛО БІДУ
Землевпорядник сільської ради Марія Василівна Дорош, яка люб’язно погодилася супроводжувати нас по селу, порадила зустрітися з Ольгою Клос, яка три роки служила в домі священика. Ольга Василівна й повідала нам ту страшну історію, про яку згадував Олександр Бурдило.
— У войну то було, а котрого точно року — не припомню... Партизани у хату прийшли, бачать, що ми перелякані. Дайте, кажуть, поїсти, а більш нам нічого від вас не треба. А матушки Марії десь нема, аби вечерю зладити... То ми якось самі нагодували тих партизанів і вони пішли. А тут і матушка на поріг, якась сама не своя.
— Де ти була?— питає батюшка.
А вона каже:
— Ото ходила берегом, так мені чогось неспокійно, що місця собі не знаходжу. Якби мала крила, то через озеро полетіла б до дітей, так хочу їх побачити...
А на ранок, ледве розсвіло, виряджає вона батюшку в Пульмо. Завези, каже, Каті овечок, у них діти, їм більше треба. Дочку їхню Катериною звали, і внуків четверо було: Ростік, Мілка, Лесик і Антошка, два хлопчики і дві дівчинки...
Поїхав батюшка, а матушка знов місця собі не знаходить. Як та пташка поранена з кутка в куток, з кутка в куток... І все їй з рук валиться. А як завиділа батюшку, кинулася до нього:
— Ну, як там наші діти?!
А він обняв її і простогнав:
— Нема вже наших дітей...
Тої ночі усіх їх побили, в яму в дворі повкидали і закопали. Ото материнське серце й чуяло біду.
— Хто побив?— питаєте... А хто ж його знає... Война.
Потім до отця Флєгонта якісь двоє приходили і казали, щоб тримав язик за зубами, бо і йому теє буде. Люди розказували, що один хлопчик був утік, але служанка виказала. А наймолодше дитя, як розкопали, то слідів ніяких не було, мабуть, живцем його...
Батюшка кудись там їздив, просив, щоб дозволили по-християнськи поховати. То в труни дозволили покласти, а на кладовище щоб не несли. Бо то ж здумати собі страшно: шість трун, процесія... То їх там у дворі й поховали. Там і пам’ятник є. Отець Флєгонт у 1953 році помер. Він же мене й засватав за вдівця, якому грім жінку забив. А коли в мене дочка народилася, то я її Катериною назвала...
Ось таку страшну історію повідала нам Ольга Василівна Клос, бабуся 11 внуків і 11 правнуків. І хоч вона начеб і не має безпосереднього стосунку до теми наших пошуків, та не оповісти її ми не могли. Раптом місцевим краєзнавцям ще вдасться дослідити таємницю страшної загибелі цілої родини священика із с. Пульмо, а також зробити те, що не вдалося за коротке відрядження нам: розшукати у Пулемці чи довколишніх селах тих, хто ще пам’ятає отця Михайла Носаля.
Telegram Channel