За день до Нового 2004 року рівненчанин Олександр Голофаєв повертався із Києва, де перебував на заробітках. Купивши подарунки для коханої дружини Тетяни і її сина Володі, він планував, як у колі сім’ї зустрічатиме Новий рік...
Вікторія ЛЕВЧУК
За день до Нового 2004 року рівненчанин Олександр Голофаєв повертався із Києва, де перебував на заробітках. Купивши подарунки для коханої дружини Тетяни і її сина Володі, він планував, як у колі сім’ї зустрічатиме Новий рік.
Двадцятидев’ятирічний чоловік тоді навіть не міг уявити, що останні дні старого року стануть для нього найжахливішими у житті. Їдучи електропоїздом сполученням «Київ—Рівне», Саша вийшов у тамбур покурити. Там до нього підійшли три молодики і почали вимагати гроші. Почувши відмову, вони стали силою відбирати гроші, після чого, відчинивши двері, викинули Сашу із поїзда. А на зустрічній колії із швидкістю мчав товарний поїзд. Від нестерпного болю Саша втратив свідомість… Рятували чоловіка у Шепетівській лікарні. Прийшовши до тями, Саша усвідомив, що він вже ніколи не буде таким, як раніше: у нього не було обох ніг і лівої руки. Були сльози і нестерпний відчай. Саша дуже переживав за те, як поставиться до трагедії кохана Тетяна. Адже на той час молоді люди жили в громадянському шлюбі. Саша готував себе до того, що молода і красива Таня в будь-який момент може покинути його. Тому, як тільки Тетяна зайшла до лікарняної палати, він запитав: — Ти залишаєшся зі мною? Відповідь коханої була ствердною: — Як тільки мені повідомили про нещастя, ми з сином відразу вирушили в дорогу, — пригадує Тетяна. — Якраз був перший день Нового року, скрізь лунала музика, феєрверки. А ми йшли удвох по засніженій дорозі кілька кілометрів до лікарні. Дорогою я думала, чи вистачить у мене сил і мужності перенести таке випробування… А потім я побачила Сашу. Такого рідного, близького і розгубленого. І я в той момент зрозуміла, що ніколи його не залишу… — Мої близькі постійно чергували біля мене, — розповідає Саша, — Таня майже весь час була поруч, її змінювала моя мама, бабуся. Зрозумівши, що він потрібен сім’ї, потрібен дружині і сину, мамі і брату, Саша не дозволяв собі впадати у депресію. Він знав одне: йому потрібно жити. Незважаючи ні на що. Таня познайомилася із Сашею у Києві, куди приїхала на заробітки із Донецької області. — Нас познайомили друзі, — розповідає Таня, — я дуже добре пам’ятаю той курйозний випадок. Ми були в одній компанії. Зібравшись йти додому, я сказала своїй подружці: «Аню, пішли зі мною». Слідом за нами вирушив Саша. На запитання, чому він йде з нами, він простодушно відповів: « Ти ж сказала: «Саню, пішли зі мною». Після того випадку Саша з Танею почали зустрічатися. Певний час вони знімали квартиру в Києві, а згодом переїхали до Рівного, на батьківщину Олександра. Забрали до себе Володю — Тетяниного сина від першого шлюбу. З першого дня знайомства Вова став кликати Сашу татом. — Ми віримо, що наш Саня буде ще бігати, лише б вирішити проблему протезування, — оптимістично говорить Тетяна. — У нашому домі слово «інвалід» не звучить. Ми все сприймаємо, як тимчасову невдачу, яку потрібно пережити. Ну немає у нього ніг, але ж душа все-таки Сашкова. Голофаєвим боляче від того, що правоохоронці винних в трагедіїї так і не знайшли. — Про яке оперативне розслідування може йти мова, коли правоохоронці з’явилися до Саші лише на шостий день після трагедії, — з гіркотою продовжує Тетяна, — певно чекали, виживе чи ні… Голофаєви дуже любили сімейні прогулянки до рівненського гідропарку, де живуть лебеді. Нині такі прогулянки стали проблемою для сім’ї, адже на інвалідному візку досить нелегко подолати немалу відстань. Але вони вірять: якщо будуть разом, Бог допоможе їм подолати всі невдачі і негаразди. І щоб довести, що кохання сильніше від горя, Голофаєви офіційно зареєстрували свій шлюб.
