«Ми живемо в хліві, тільки що з віконцями» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.04 € 27.90
«Ми живемо в хліві, тільки що з віконцями»

Мрія батька, щоб у сина був дім та двір

http://polissia.net

«Ми живемо в хліві, тільки що з віконцями»

Так 66-річний переселенець з Донбасу характеризує умови, в яких тепер скніє разом із малолітнім сином у селі на Камінь-Каширщині

У 2014 році, як тільки бої у Дебальцеве загострилися після Першого Мінського перемир’я, Анатолій Голобородько разом із 5-річним сином (на фото) залишив свою оселю та подався шукати прихистку туди, де не лунають постріли та вибухи, де чути спів пташок, а не свист куль. Доля занесла їх на Камінь-Каширщину. Спочатку оселилися у селі Качин. Почали звикати до людей, обстановки. Втім через деякий час той дім довелося залишити і сім’я із двох чоловік – малого і старого — опинилася у непростій ситуації.

— Тепер ми живемо наче у хліві. Так, Качинський сільський голова підшукав нам нове житло на території сільської ради у селі Олександрія. Але яке ж те житло?! Його і хатою тоді не можна було назвати, — емоційно розповідає чоловік.

Старий будинок, у який заселився 66-річний батько із 9 річним сином, аж ніяк не відповідав їх уявленню про дім. Бур’яни довкола хатини викликали жах, а відсутність будь-яких умов — гіркий розпач.
— За що братися? З чого починати? Голова йшла обертом, бо ж не було ні на чому спати, ні де їсти зварити. Вхідні двері ледве прочинялися. Промінь світла пробивався тільки через віконечко 50Х60 сантиметрів, схоже на амбразуру. А в цій хатині має ж жити 9-річна дитина. Ну спробував я якось все це довести більш менш до ладу. Дякувати, сільський голова допоміг знайти людей, які змурували грубку та плиту. Я в борг замовив цеглу, купив все необхідне, щоб заразом з грубкою зробили плиту. Потім придбав посуд та каструлі. З чого попало змайстрував стіл. Якось з вхідними дверима розібрався: по-чоловічому – дещо замінив, підкрутив… У людей поцікавився, може, в кого є ліжка непотрібні, щоб при можливості дали. Спасибі, знайшлися добрі люди. Одне ліжко ми, правда, ще купили. У стіну позабивали цвяшки, щоб можна було одяг повісити, вікно забили плівкою знадвору та зсередини, щоб тепліше було. Ось так і увійшли в зиму. Дров, правда. заготовив небагато. Бо ж поки ті бур’яни довкола хати повикорчовував, то вже й не було коли. Я ж уже немолодий, рух слабенький. Але, дякувати, сільський голова посприяв у вирішенні проблеми з дровами, — розповідає Анатолій Голобородько.

Чоловік бідкається, що здоров’я підводить, а тому дуже хвилюється за свого малолітнього сина. Так склалося, що залишився хлопчина без мами, потрапив у ось такі умови. І хто його зна, як далі життя складеться. Анатолій Костянтинович каже, що хотів би для нього забезпечити майбутнє хоч трохи, щоб дім у нього був та свій двір. Але бачить — чогось така безвихідь, що витримати просто несила.

Спасибі, знайшлися добрі люди. Одне ліжко ми, правда, ще купили. У стіну позабивали цвяшки, щоб можна було одяг повісити, вікно забили плівкою знадвору та зсередини, щоб тепліше було. Ось так і увійшли в зиму.

— Я отримую пенсію, «переселенські», допомогу на сина по втраті годувальника. Загалом це близько 5 тисяч гривень щомісяця. Але скажіть, як за ці кошти вижити на чужині, коли не маєш ні кола, ні двора? Щодня ідеш в магазин, аби купити харчі, бо ж свого нема нічого: городу нема – не посадив, не виростив; хліва нема – курки не вигодував, яєць не знесла. Все мусиш купити. Щоб цю хатину зробити бодай схожу на оселю, мусив залізти в борги. Винен людям загалом 5 тисяч гривень. А ще ж дитина росте. Про неї та її потреби не треба забувати. Вже не кажу, як, не доведи Господи, я чи він захворіє. Як і що тоді?! Один із високопосадовців району сказав: «Отримуєте всі виплати, що вам гарантує держава, тож вилазьте самі». Та куди ж вже мені лізти, як на мене за порогом вже смерть піджидає?!

Анатолій Костянтинович каже, що, можливо, якби він мав статус батька-одинака, то отримував би ще якість виплати додатково, чи пільги мав би. Проте в управлінні соціального захисту журналістам «Полісся» пояснили: все, що належить, чоловікові призначили і виплачують.

— Переселенці Голобородьки у нас на особливому контролі з листопада 2014 року. Якби можна було їм призначити, наприклад, малозабезпечені чи допомогу як для батька-одинака, ми обов’язково це зробили б, — пояснив начальник управління Максим Демидюк та порадив чоловікові стати на квартирний облік.

Восени 2018 року Верховна Рада прийняла Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про житловий фонд соціального призначення» щодо умов забезпечення соціальним житлом внутрішньо переміщених осіб». І ним встановлено, що правом взяття на соціальний квартирний облік тепер користуються внутрішньо переміщені особи, які не мають іншого житла для проживання на підконтрольній українській владі території або житло яких зруйновано (знищене) або пошкоджене до стану, непридатного для проживання, внаслідок проведення антитерористичної операції. Однак, як кажуть переселенці, що з того закону та тієї черги, коли з житлом реальна проблема.

— Ви знаєте, я хотів би побачити, як посадовці на моєму місці «вилазили» б, якби у них забрали житло, відвезли на чужину і поселили у ось таку хатину-хлів, де нема нічого, дали 5 тисяч гривень в місяць та малу дитину на руки! – емоційно говорить Анатолій Голобородько.

Чоловік каже, що він нічого не хотів би, якби йому вернулося те, що мав: своїх 6 соток землі, де міг посадити городину, обійстя з потрібними господарськими спорудами та оселю з усіма зручностями.
— Мені серце болить дивитися на мого Даньку, який час від часу сідає переглядати старі фото і тужливо все пригадує.

Зараз 9-річний Данилко ходить у 4 клас Качинської школи. Каже, що до науки душа особливо не лежить, але він має друзів, з ними грається після школи. Хлопчик мріє, що колись йому вдасться назбирати грошей на телевізор.

Ви знаєте, я хотів би побачити, як посадовці на моєму місці «вилазили» б, якби у них забрали житло, відвезли на чужину і поселили у ось таку хатину-хлів, де нема нічого, дали 5 тисяч гривень в місяць та малу дитину на руки!

— У нього вже є півтори тисячі. Але ж я, коли не вистачає на прожиття, часом позичаю в нього з тих грошей. Взагалі і з коштів, які щомісяця платить держава по втраті годувальника (бо в нього нема мами), я по суті також не повинен брати, хай би дитині на майбутнє накопичувалися. Втім ситуація примушує. Розумієте, у мене вже край. І мовчати не можу, — говорить Анатолій Голобородько.
Він описує, як тішиться своїм сином, як сильно його любить та хоче, щоб майбутнє хлопця не було таким бідовим. Бо ж теперішні роки дитинства, вважає батько, навряд чи викликатимуть у сина приємні спогади. А все тому, на його думку, що живуть вони наче тимчасово в цьому світі. У будинку не те що пристойних меблів нема, холодильника чи пральної машинки, тут навіть ніде помитися.
— Принесу відро води від сусідів, зачерпну щоб вмитися, а вже й дно видно.

Анатолій Костянтинович запевняє, що десь підробляти, аби назбирати на покращення умов, він уже не має сили. Тому й розраховує лише на підтримку держави та небайдужих людей.
— Я не в тому віці, щоб починати життя з нуля. Але водночас на мені відповідальність за сина, — каже переселенець Голобородько.

Ось вони, гіркі реалії переселенців з Донбасу. Сьогодні по той бік лінії розмежування проживають мільйони українських громадян. Це люди нашої країни, за яких маємо боротися. Про це чи не щодня говорять усі: Президент, Прем’єр, депутати, політики… Наділені владою чиновники запевняють, що кожен житель окупованих Донеччини чи Луганщини, який забажає переселитися на мирну територію України, знайде тут прихисток і підтримку. Та чи захочуть вони їхати жити в таких умовах, у яких животіє Анатолій Голобородько із малолітнім хлопчиком?

Тетяна ПРИХОДЬКО, село Олександрія.