Життя в морі. Репортаж з борту єдиного в Україні десантного корабля «Юрій Олефіренко»

Юрій Олефіренко був офіцером від Бога. Ті, хто воював з ним, кажуть: “Він, як то кажуть, зі старої школи – жорсткий і принциповий: ходив на бойові з простими солдатами, не боявся куль і часто розмовляв мовою сили”. Чотири роки тому, 16 січня 2015 року, полковник Олефіренко загинув у районі Гранітного під Маріуполем: під час мінометного обстрілу він закрив собою трьох підлеглих, отримав множинні осколкові поранення і помер дорогою до госпіталю.

Коли на Донбасі почалася війна, Олефіренко вже кілька років був на пенсії. Він закінчив факультет спецназу Рязанського училища ПДВ СРСР, пройшов Афганістан і зробив український спецназ справою усього свого життя. Під час афганських кампаній полковник вивчив фарсі, а в 2007-2009 рр. повернувся до Кабулу в складі литовського контингенту НАТО, де був, зокрема, перекладачем.

Юрій Олефіренко був офіцером від Бога. Ті, хто воював з ним, кажуть: “Він, як то кажуть, зі старої школи – жорсткий і принциповий: ходив на бойові з простими солдатами, не боявся куль і часто розмовляв мовою сили”.

У 2014 р. досвідченому офіцеру, який добровільно прийшов до військкомату, дали керувати 42-м батальйоном територіальної оборони. Юрій Борисович був родом із Кіровоградської області, тож, і бат йому дали місцевий. У 42-му, як і в багатьох інших підрозділах на той час, усе було, м’яко кажучи, не дуже гладко, але Олефіренко щосили намагався навчити підопічних – уже зараз, після його загибелі, солдати кажуть, що не знали кращого командира. Після боїв за Савур-Могилу капітану 1-го рангу доручили керувати 73-м Морським центром спеціального призначення. І це було для нього справжнім щастям, тому що “спецназ – є спецназ”.

На борту приблизно 45 осіб. Більшість із них – моряки, які вимушено покинули Крим. Зараз кораблем командує 30-річний В’ячеслав Стаценко. Капітан народився і виріс у Донецьку, одружився з кримчанкою, тому по собі знає, що таке – втратити все.

2 липня 2016 року єдиний в Україні середній десантний корабель (СДК), який раніше називався “Кіровоград”, назвали на честь Юрія Олефіренка. “Повернись живим” сходили з екіпажем корабля з Одеси до Очакова, і це історія про людей, які віддали свої життя морю.

Назад до Очакова

О п’ятій ранку в районі Вірменського провулка в Одесі ні душі. Тут, за залізничними коліями, розташований порт, де стоять, зокрема, кораблі, вцілілі після анексії Криму. У листопаді 2018 року тут були і захоплені російським спецназом малі броньовані артилерійські катери “Нікополь” і “Бердянськ”, а також рейдовий буксир “Яни Капу”. СДК “Юрій Олефіренко” стоїть біля легендарного фрегата “Гетьман Сагайдачний”. Перебування на причалі моряки називають “бути на якорі”: за добу у відкритому морі вони незалежно від звання отримують по 70 грн надбавки, а за день “на якорі” – просто “капає” зарплата.

“Юрій Олефіренко” був спроектований у Польщі. Навесні 1973 року він називався “СДК-137” і перебував у зоні бойового конфлікту Ізраїлю та Єгипту. Тоді екіпаж збив ізраїльський винищувач F-4 Phantom: це поки єдиний факт участі корабля в бойових діях. З 1996 року десантне судно входить до складу Військово-морських сил ЗСУ. У період незаконної анексії Криму росіяни захопили корабель, але потім дозволили переправити його до Одеси. Зараз пункт постійної дислокації “Юрія Олефіренка” – в Очакові під Миколаєвом. Основне завдання корабля – перевезення морпіхів та їхньої техніки.

Життя в морі

На борту приблизно 45 осіб. Більшість із них – моряки, які вимушено покинули Крим. Зараз кораблем командує 30-річний В’ячеслав Стаценко. Капітан народився і виріс у Донецьку, одружився з кримчанкою, тому по собі знає, що таке – втратити все.

Не такий, як на суші, і 24-річний старший лейтенант Сергій Мізюк. Він згадує, що на флоті служив його тато, який помер, коли Сергієві не було і п’яти років. У 2011 р. майбутній офіцер поїхав з рідного Кропивницького (Кіровограда) до Криму і вступив у Севастополі до Академії військово-морських сил імені П.С. Нахімова. Коли почалася анексія Криму, Мізюк закінчував третій курс.

“Усе почалося з нескінченного патрулювання території академії. Ми, звичайно, й уявити не могли, що РФ піде так далеко”.

Росіяни обіцяли курсантам гідні зарплати і хороші кораблі, які, зокрема, ходитимуть за кордон. За словами Сергія, приблизно половина його однокурсників повірила в це. Частина “нахімовців” переходила на бік росіян просто на плацу.

“Ті, хто не захотів зраджувати Україну, – розповідає старлей, – у цей момент просто виходили зі строю. Я не розумів і не зрозумію тих, хто не пішов за нами”.

Серед курсантів, які, як і Мізюк, виходили зі строю, були командир малого броньованого катера “Нікополь” Богдан Небилиця і тепер уже співробітник СБУ Андрій Драч. 25 листопада минулого року Небилиця, Драч і ще 22 українських моряка були захоплені російським спецназом у полон в Азовському морі. Коли Сергій, Богдан і Андрій навчалися в “нахімовці”, вони показово співали гімн України, спускали триколор і піднімали замість нього синьо-жовтий прапор.

На “Юрії Олефіренку” Мізюк відповідає за “серце корабля”, він – командир електромеханічної бойової частини. Сергій і його хлопці запускають і обслуговують двигуни єдиного в Україні СДК і роблять так, що він ходить і, незважаючи на вік (у 2021 р. судну виповниться 50 років. – Авт.), ходитиме далі.

ОЛЬГА ОМЕЛЬЯНЧУК