«Із «Колосом» ми беремо творчість із народних глибин, пропускаємо її крізь серце й повертаємо народові…», – казав світлої пам’яті Олександр Огороднік.
Незабутній волинянин Олександр Огороднік: «В українському мистецтві стільки тепла і правди, що від них нас, людей, здається, сонцем переймає!»
Цьогоріч 27 жовтня минає п’ять років, як відійшов у засвіти Олександр Огороднік (1947 – 2020) – народний артист України, почесний громадянин Волині, багаторічний директор-художній керівник Заслуженого народного ансамблю пісні і танцю «Колос» із селища Торчин. Після смерті Маестро взяла колектив на свій баланс Підгайцівська сільська громада Луцького району
Якби жив, то 7 вересня не лише Поліський край та Україна привітали б Олександра Володимировича з 78-річчям. Цей воістину легендарний митець приймав би віншування на свою честь із більш як 50-ти країн світу, де завдяки йому гастролював «Колос». На кожному континенті легендарний Олександр Огороднік став комусь незабутнім другом, а його унікальний колектив залишився в спогаді кожного глядача образом незрівнянної духовної краси України та її перлини – Волині.
«В українському мистецтві стільки тепла і правди, що від них нас, людей, здається, сонцем переймає!», «Якщо згине те, що створювалося віками, то згине нація», «Ми повинні стояти твердо на своєму національному грунті. Тільки це вбереже нас, українців, від духовної деформації», «Із «Колосом» ми беремо творчість із народних глибин, пропускаємо її крізь серце й повертаємо народові», «Кожну справу я звик починати та робити, як слід, і цього стараюся найперше навчати всіх, хто приходить у «Колос», – ці та інші думки-перли Олександра Володимировича пам’ятаю з багатьох його концертів, відео колег-журналістів та газетних публікацій уже багато років поспіль. Під них завжди думалося: цей неймовірний чоловік однаково щедро обдарований Богом талантом музиканта та душевним світлом, ймення якому мудрість, терпимість, шляхетність. Коли ж ставав перед «Колосом» диригентом чи баяністом в оркестровій групі – з першої ноти, звуку та руху «колосків» хотілося слухати, бачити та аплодувати їм нескінченно. Тоді, як і мільйони шанувальників творчості цього колективу, я розуміла, що люблю «Колос» до сліз захоплення.
«…Дуже полюбляю поїхати в поле та послухати жайвора, подивитися, як хліб росте, чи просто побути із землею на самоті», – якось освідчився краю в синівській любові вже сивий маестро. Коли ж відійшов її останньою дорогою в засвіти на 74-му році життя, впіймала себе на думці, що й після його смерті не перестаю чекати незрівнянного «Колосового» співу.
Я з людьми завжди по-людськи – то це і з неба видно», – казав Олександр Огороднік.
Щоб привернути погляд усіх, хто усвідомлює непомірний внесок Олександра Огородніка в скарбницю української культури, хто цікавиться творчою спадщиною цього непересічного митця та долею улюбленого ансамблю, як мовиться, з перших вуст його нинішнього художнього керівника – декана факультету культури та мистецтв Волинського національного університету імені Лесі Українки, заслуженого діяча мистецтв України, професора, кандидата мистецтвознавства Віталія Охманюка, який 21 рік поспіль був баяністом поруч пана Огородніка, переповідаю: після багатьох пережитих проблем, пов’язаних із необхідністю зберегти колектив, хорова група «Колосу» вже така ж досконала звучанням та майже настільки ж чисельна, «як і була при Олександрові Володимировичу». Віталій Федорович поставив собі за мету взірцево зберегти артистичну самобутність хорової, танцювальної та оркестрової груп, їхній багатющий репертуар, заснований на піснях та традиціях Олександра Огородніка та Анатолія Шапова, й творчо працює над вшануванням в наступному році 75-річчя колективу.
Війна, звісно, і морально, і матеріально обмежує потенціал «Колосу», багатющого мистецьким досвідом та визнанням, але в цьому випадку чиновникам, котрі заправляють фінансами, доречно нагадати слова, які приписують легендарному британцю Вінстону Черчиллю: «Якщо ми економимо на культурі, то за що ми воюємо?».
– За життя всі ми пам’ятаємо й не забудемо Олександра Володимировича лідером порядно жорстким (не жорстоким), та коли треба було «попустити» – робив це доброзичливо та з розумінням («Я з людьми завжди по-людськи – то це і з неба видно», – казав Олександр Володимирович. – Ред.). Його поважали за педантичність, обожнювали за порядок усюди та всьому: від костюмів – до інструментів. Для нього не було неможливого, якщо йшлося про «Колос», і коли мовилося про проблему людини, – поділився Віталій Охманюк теплим спогадом про свого неперевершеного вчителя між цьогорічними датами його народження та смерті.
…27 жовтня «Колос» поїде на поклін до Олександра Володимировича на його могилу в селище Торчин. До пам’ятника кластимуть квіти, а Небесний Рай заслухається вдячною пісенною молитвою для незабутнього митця, слова якого – «Не можна забувати: наша Україна вимріяна, виборена, вистраждана і виспівана!» – мають слугувати заповітом.
Леся Влашинець.
