Ліс, що подарував… любов. Історія на вечір

Він любив ліс. Там, серед дерев, думки завжди ставали яснішими.
Він ішов стежкою, що вела вглиб, усе далі від дороги, від шуму, від людей.
Сонце підіймалося, і ліс потроху прокидався: шелестіло листя, десь гупав дятел. Лука йшов, насвистуючи, й не помітив, як минуло кілька годин. Кошик уже наполовину був повен грибів.
Він присів перепочити, випив ковток води – і раптом зрозумів, що навколо все якесь… інше. Дерева незнайомі, стежки не видно.
Він крутнувся раз, другий – і не впізнав нічого.
– Та ну, – буркнув, – я ж не вперше тут.
Але навіть компас у телефоні не допоміг: зв’язку не було. «Нема мережі», – миготів напис, мов насмішка.
Лука пішов навмання, потім ще й ще – та з кожним кроком ліс ставав глухішим. Сонце хилиться, тіні ростуть, а виходу немає.

*

Коли зовсім стемніло, страх почав поволі підкрадатися.
Сич крикнув десь угорі, вітер шарудів у кронах, і навіть власні кроки здавалися чужими.
Він ішов і раптом побачив у темряві крихітний вогник.
Спершу подумав, що здалося, але ні – між деревами тремтів теплий відблиск.
Лука рушив на нього.

Це ж треба: чоловік – Лука, а коханець – Джанлука!  

За кілька хвилин вийшов на галявину, а там – стара хата, трохи похилена, але з живим світлом у вікні. Димок звивався з комина, пахло дровами.
Він постукав.
Двері відчинилися, і на порозі з’явилася жінка.
Волосся, уже посріблене сивиною, м’який погляд, тиха усмішка.
– Добрий вечір, – сказав Лука. – Я… заблукав.
– Заходьте, – спокійно відповіла вона. – Ліс іноді любить жартувати з тими, хто йому довіряє.

*

У хаті було тепло. На столі стояла миска з картоплею, поряд – хліб і молоко.
– Сідайте, – мовила вона. – Мене Марією звуть. А ви?
— Лука.
Вони вечеряли мовчки. Потім розмовляли.
Про ліс, про життя, про самотність.
Виявилося, Марія живе тут сама вже кілька років. Колись мала чоловіка, дітей, але всі роз’їхалися. А вона залишилася – бо ліс її тримає.
Лука слухав її голос – спокійний, теплий, і відчував, як напруга відступає.
– Залишайтеся на ніч, – сказала вона. – Вранці знайдете дорогу.
Він кивнув.

*

Ніч була тиха. За вікном шелестів вітер, а в хаті потріскували дрова. Лука довго не міг заснути. Дивився у темряву й думав: «Як дивно все складається…».
Йому було 55. Діти дорослі, живуть своїм життям.
Дружина – в Італії, уже багато років. Спершу він чекав, потім звик. Минулого літа вона приїжджала – на тиждень. Поспішала до свого Джанлуки, якого називала «колегою» (це ж треба: чоловік – Лука, а коханець – Джанлука!).
Він не сердився. Просто життя розійшлося, як річка на два рукави.

*

Ранок почався із запаху кави.
Марія стояла біля плити, усміхалася.
– Ви спали спокійно?
– Так. Давно не спав так, – відповів Лука.
Вони снідали й говорили, ніби знали одне одного сто років.
А коли він зібрався йти, Марія тихо сказала:
– Може, не поспішайте? Ліс сьогодні знову туманний.
Він глянув у вікно – справді, сірий туман стелився поміж дерев.
– Напевне, посиджу ще трохи, – мовив він.
І залишився.

*

Минув день. Лука допомагав колоти дрова, лагодив паркан.
Марія готувала вечерю, співала собі під ніс.
Йому було дивно легко – наче він повернувся додому, якого ніколи не мав.
А вночі, коли вони сиділи біля печі, вона сказала:
– Знаєте, іноді ліс приводить до нас не випадкових людей.
Він лише взяв її за руку.

*

Наступного дня, коли сонце вже піднялося, на галявину вийшли кілька людей у яскравих жилетах.
– Добрий день! – крикнув один. – Ми шукаємо чоловіка, що загубився в лісі. Лука його звати.
Марія вийшла на ґанок і тихо всміхнулася.
– Він не згубився, – сказала. – Він знайшовся.
І тоді з хати вийшов Лука.
Очі світилися спокоєм.
– Я її знайшов, – мовив він. – Треба було п’ятдесят п’ять років прожити, щоб знайти те, чого все життя шукав. Любов.
– А як же дружина, діти? – здивувався хтось із пошуковців.
Лука знизав плечима.
– Діти вже дорослі, далеко. Вони зрозуміють. А дружина… Вона – в Італії. Уже двадцять років. Минулого літа приїжджала на тиждень. Все до свого Джанлуки поспішала…Навіть мене вже називала не ЛукА, а ЛУка…
Він подивився на Марію – і усміхнувся.
– А я теж поспішав. Тільки не знав куди. Тепер знаю.

*

Пошуковці пішли, а Лука залишився на хуторі.
Ліс прийняв його, як давнього друга.
Іноді треба заблукати, щоб нарешті знайти свій шлях.