Сухий борщ «Бандерівський» із Нововолинська з 2014 року і до сьогодні – такий бажаний на фронті!

«Михайлівна – виняткова жінка, як і люди, що працюють поряд із нею»

Разом із головою громадської організації «Незламні нововолинці» Володимиром Демчуком, татом загиблого Героя Вадима Демчука «Дима», їдемо до волонтерки Марії Мігас. Вже кілька разів збирався про неї написати (про це просили й інші  нововолинські волонтери), проте пані Марія відмовляла у спілкуванні. Цього разу зустріч мала відбутися за сприянням Володимира Івановича.

 – Михайлівна – виняткова жінка, як і люди, що працюють поряд із нею. Патріоти, трударі, співпрацюю з ними з часів АТО, – вправно кермуючи автомобілем, ділиться пан Володимир, – але не тільки вони борщами «Бандерівськими» знамениті. Що хлопці з фронту попросять, стараються все виконати.

Телефоную Марії Михайлівні – і вже під вечір пропонує конкретну допомогу для хлопців на передовій.

– Знаєш, – висловив свою думку найстарший волонтер Нововолинської ОТГ, кавалер ордена «За заслуги» третього ступеня Валерій Курстак, – почалася війна у 2014 році, хлопці – голодні, не вдягнуті, всього потребують, телефон у мене розривається – телефоную Марії Михайлівні – і вже під вечір пропонує конкретну допомогу на передову. Дуже вдячні воїни їй та помічницям. До сьогодні з нею на зв’язку.

Родина сформувала  світогляд

Ведемо бесіду з пані Марією у кабінеті на ТзОВ «Західна промислова група», де вона працює. Жовтневе сонце цього дня світить  привітно і тепло, на підвіконні  буяють різними кольорами  примхливі орхідеї. Вона –  не корінна волинянка, проте Волинь стала домом для її дітей та внуків. 

Пані Марія народилася на засланні в Іркутській області колишнього срср, в сім’ї свідомих, глибоко побожних репресованих патріотів, що присвятила своє життя служінню іншим. Виросла в родині, де уроки мужності та гідності передавалися не словами, а досвідом. Її батьки зазнали переслідувань за  переконання, але не здалися, не зламалися. Саме цей приклад стійкості, самопожертви й любові до рідної землі сформував світогляд юної Марійки.

 – Моя маленька батьківщина – Тернопільщина, колишній Заліщицький район, – згадує пані Марія. – Мої дідусі до приходу перших совєтів були заможними селянами, працювали на землі. Дідусь з боку тата – Василь – заробив грошей на грунт, вирубуючи ліс під поле у Канаді, куди їздив аж два рази. Другий дідусь з боку мами – Пилип – з бабусею залишилися у пам’яті односельчан як освічені, побожні (допомагали будувати церкву в селі), прогресивні господарі (мали багато техніки для обробітку землі). Бабуся як делегат від округи їздила на зустріч з імператором Австро-Угорщини Францом-Йосифом. 

Хороший у нас колектив на підприємстві, але багато в цьому заслуги  власників ТзОВ «Західна промислова група» – сім’ї Рудів: Сергія Яковича, Віри Корніївни, Сергія Сергійовича.   

Драматичною була доля ще одного нашого родича, її сина Михайла. Полковник польської армії, учасник польсько-радянської війни 1920 року, нагороджений за звитягу у «панцирній» битві орденом «Virtuti militari» («Військова доблесть»), здобув вищу освіту в Паризькій академії… Йому вдалося вижити, уникнувши радянських репресій в 1940-х роках, бо потрапив у концентраційний табір до німців. У повоєнній Польщі працював інженером на військовому заводі.

Трагічною була доля старшого брата мого тата  – Богдана Слободяна. 20-річним хлопцем його арештували органи НКВС у червні 1941 року, як патріота, учасника національного руху. І до 2010 року про нього не було жодної звістки. Завдяки старанням директора школи, депутата районної ради, було встановлено: з початком війни тисячу патріотів з Тернопільської тюрми пішки конвоювали на схід і всіх розстріляли в районі міста Умань. Серед них був і Богдан. Тепер знаємо його місце поховання і можемо відвідувати могилу.

Тато Михайло Васильович Слободян – фронтовик, нагороджений медалями, після війни працював у колгоспі трактористом, але це все не врятувало від вивезення у Сибір. Родині з маленькою дитиною дали дві години на збір і запроторили у телячі вагони на станції «Копичинці». Верх цинізму полягав у тому, що чоловікові, який орав поле, нічого не сказали, доти не закінчив роботу. Тоді схопили і відвезли на станцію. Можливо, ця затримка його врятувала, бо перед тим ешелон з українцями відправили у Казахстан, а звідти ніхто не повернувся у рідні краї.

Коли ж тата доправляли до родичів в Сибіру, то один із місцевих начальників показав прізвище людини з села, що донесла на нас – сусід-односельчанин. Привезли на поселення в сорокаградусний мороз, поселили в бараки з однією пічкою на 12 сімей. Хто вмирав у дорозі, тих просто викидали з вагонів. Тато не раз говорив, що Сибір і Далекий Схід росії встелені  тілами українців.

Її ім’я як символ тилового  фронту

Із 2014 року – без перерви – Марія Михайлівна вкладає власний час, сили і серце у волонтерську справу. Її ім’я, як багатьох інших волонтерів, стало символом постійного тилового фронту, який мовчки, але невідступно підтримує тих, хто на передовій.

Народившись на засланні, вона вже з малих років знала ціну волі і ціну покори. На собі дізналася, що воля не дається просто так, що її треба відстоювати, за неї треба боротися, що людина стає сильною, коли живе не тільки для себе. Після здобуття освіти у галузі текстильної промисловості у Чернівцях, була скерована на бавовнопрядильну фабрику на Волинь. Тут познайомилася з чоловіком. Трудилися на совість, мали великий авторитет серед людей. Ще на зорі нашої Незалежності пані Марія підтримала створення першої Української православної церкви. Для її первістка у Нововолинську – Покровської церкви – вишила скатертину під розп’яття

Ісуса Христа. Разом із родиною доклала чимало зусиль, щоб на 15-му мікрорайоні постала Свято-Михайлівська церква.

Коли у 2014 році в Україні розпочалася активна фаза волонтерського руху – зв’язок між тилом і фронтом, між добробутом у містах і потребами на передовій – теж став надважливим. Марія не взяла паузи. Вона приєдналася до роботи, яка несе реальну допомогу – продуктову, медичну, гуманітарну, психологічну. Вона не просто приносить речі – вона будує довіру. Не просто забезпечує передачі – вона координує, організовує, мотивує, надає підтримку іншим. Волонтерський центр, створений нею на місці роботи в межах підприємства, став точкою зв’язку: тут збирають, пакують, передають, координують заявки, слідкують за потребами… Цей центр – не акція «раз на місяць», а постійна активність: збір речей, їжі, медикаментів, об’єднання колективу навколо ідеї допомоги.

Завдяки таким людям, як Марія Михайлівна, звичайні працівники підприємства стають активною частиною громадянського фронту.

– Волонтер Валерій Курстак телефонує, що тільки що приїхав з фронту, бійці такої-то бригади дякують, через два тижні знову їде. А ввечері дзвінок від нього – «через два дні знову у мене поїздка».  беремося до роботи. Кинули клич. Наступного дня  вранці приміщення прохідної було заставлене крупами, закрутками. До кінця дня машина виїхала на фронт. Ми почали працювати – не тільки борщі, але й вареники, печиво, холодець виробляли для Захисників, пекли паски, м’ясне передавали до Великодня.

Їдемо ми у 2022-у році, на початку повномасштабного вторгнення росіян, на роботу, – згадує Михайлівна, – і чуємо з розмов, що вже Луцьк бомблять. На підприємстві приступили до роботи, але знаєте, який був у всіх настрій. У перші дні звернулися з військової частини сина моїх знайомих, Олександра Модіка, з проханням про оперативне пошиття підсумок для аптечок для наших зенітників. На наш заклик відгукнулися працівниці швейної фабрики, швачки-надомниці, учні й педагоги Нововолинського центру професійної освіти. Наступного дня підсумки були у військовій частині.

Після першого завдання вирішили, що треба хлопцям допомогти тим, що ми вміємо – виготовленням сухих борщів. Через голосове радіо дали знати мешканцям навколишніх сіл про збір овочів для сухих борщів (супи з’явилися пізніше, через рік, коли був неврожай червоного буряка, а потреба на перші страви не зникла) .

Спонтанно виникав розподіл праці: працівники лабораторії роблять ось це, майстри цехів – ось це, прибиральниці – це.

Через день-два фермери із Рогожан, Поромова, Бужанки не тільки забезпечували овочами, але й м’ясом.

Активними і вірними помічниками – постачальниками городини і коштів на закупівлю спецій, томатної пасти стали члени місцевих-об’єднаних громад – Поромівської територіальної, Устилузької, окремих сіл: Кречів, Мовники, Заставне, Литовеж, Лежниця, Морозовичі, 

Михалє, Млинище, Цуцнів, Рогожани, Бужанка, Гряди, Грибовиця, Хренів, Тишковичі, Осмиловичі, Нова та Стара Лішня, Амбуків, Лудин, Рогожани, Ласків, Хотячів, Хобултова; Старозагорівського старостинського округу: Новий і Старий Загорів, Хорів, Низькі Цевеличі; Козлівського старостинського округу: Козлів, Крухиничі, Заячиці.

Неодноразово в місцевих дитсадках та ліцеях проходили акції зі збору продуктів для виготовлення борщів та супів для ЗСУ: цибулі, часнику, моркви, картоплі, червоного буряка, капусти, томатної пасти в стіках, макаронів, гречки, рису, приправ: чорного та червоного перців, солі, цукру, лимонної кислоти, «універсальних приправ до перших страв»; виготовлення сувенірів та оберегів для воїнів-захисників.

Через релігійні організації та представників церков, окремих громадян, що мешкають за кордоном, отримували гуманітарну допомогу у вигляді крупів, солодощів, чаю, кави для передачі військовим.

«Бандерівські» червоний борщ, супи з локшиною, рисом, гречкою, сезонний щавлевий зелений борщ користуються попитом у військовиків, які замовляють їх у місцевих волонтерів на передову, просять надіслати поштою рідних. До речі, це можете зробити й ви, зателефонувавши до нас.

Крім продуктів, організовували збори для ЗСУ на постачання генераторів, зварювальних апаратів, сіток, тепловізорів, купили дві автомашини. Хороший у нас колектив на підприємстві, але багато в цьому заслуги власників ТзОВ «Західна промислова група» – сім’ї Рудів: Сергія Яковича, Віри Корніївни, Сергія Сергійовича.

Вони не прагнуть ніякої подяки, проте в роботі нашого волонтерського центру є левова частина вкладених коштів на оплату електроенергії, транспорту, і потрібно, щоб мешканці нашого міста знали про це…

Міська влада Нововолинська вручила Марії Мігас відзнаку «За заслуги перед містом» з нагоди 75-річчя Нововолинська. Така нагорода – не просто формальність. Це суспільне визнання, що її праця має не лише матеріальний, але й моральний, культурний, громадянський резонанс. Це також сигнал іншим – що волонтерство відкриває не лише можливість допомогти, але й можливість бути почутим, оціненим, значущим у громаді.

Ігор ЛІСОВИЙ.

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ