«Уже 26 років, як я без другого крила…» – казала три з половиною роки тому Галина Степанівна про свого Полікарпа. Тепер вони знову поруч – у Вічності, пам’яті й любові.
Зупинилося серце дружини легендарного журналіста Волині. Пам'яті Галини Шафети
Відома в Луцьку педагогиня Галина Степанівна Шафета відійшла у засвіти на 90-му році життя
28 травня надійшла чорна звістка: перестало битися серце Галини Степанівни Шафети (1936–2026) – знаної в Луцьку педагогині-математички, людини світлого розуму, великої внутрішньої культури, чуйного серця і щирої любові до України.
Багато років Галина Степанівна викладала найточнішу науку в школі-інтернаті на вулиці Дубенській, 32 – нині це Комунальний заклад «Луцький навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа-інтернат І–ІІІ ступенів – правознавчий ліцей із посиленою фізичною підготовкою»». Її пам’ятають як учительку вимогливу й справедливу, мудру наставницю, яка не лише навчала формул і теорем, а й допомагала дітям знаходити в житті правильні відповіді.
Особливою сторінкою її долі була любов і вірність Полікарпові Шафеті (1935–1996) – легендарному журналістові Волині, колишньому головному редакторові газети «Волинь». Вони були однокласниками, листувалися, коли Полікарп навчався у Львові, а в травні 1959 року стали подружжям. Відтоді поруч ішли дві дороги – журналістська і педагогічна, але по суті це була одна дорога служіння людям, родині й рідному краю.
Сама Галина Степанівна колись зізнавалася: «Уже 26 років, як я без другого крила…» І в цих словах – уся глибина її любові, пам’яті й тієї великої Вірності, яку людина несе через усе життя.
Після смерті чоловіка Галина Степанівна не втратила зв’язку з нашою редакційною родиною. Вона стала дописувачкою «Волині», уважною читачкою і щирою порадницею. Колись вона сказала, що з газетою «Волинь» дружить ще зі школи. І ця дружба справді тривала десятиліттями.
Навіть в останні роки життя, коли хвороба прикувала її до ліжка, Галина Степанівна до останнього читала газету «Волинь» і її «доньок», коментувала статті, підказувала цікаві теми. Її слово було виваженим, точним і теплим – таким, якою була вона сама.
У своїй «Книзі мого роду» вона написала: «З дитинства люто ненавиджу війну, бо переможна тільки та війна, якої не було». І навіть у найтяжчі часи не втрачала світлої віри в Перемогу.
Вона мала чуйне патріотичне серце. Боліла Україною, переживала за наших воїнів, за журналістів на передовій, за дітей і правнуків, яким випало бачити війну. І навіть у найтяжчі часи не втрачала світлої віри в Перемогу. З притаманною їй щирістю й теплом Галина Степанівна колись сказала, що якби до неї додому завітав Валерій Залужний, то приготувала б йому волинські деруни. І додала: «Пане Валерію, чекаю з Перемогою!»
А ще Галина Степанівна була людиною пам’яті й коріння. Уже в поважному віці створила рукописну «Книгу мого роду», у якій зібрала історію двох родинних гілок – Гелюти й Шафети. Там ожили дитинство в Дубовому, повоєнні роки, родинні перекази, давні світлини, весільні спогади, праця, хліб, злагода і сім’я. Вона шкодувала, що в юності мало розпитувала старших про предків, але сама зробила для своїх дітей, онуків і правнуків те, що вміють лише наймудріші: залишила їм пам’ять, із якої виростає майбутнє.
Галина Степанівна дуже переживала за дітей, внуків і правнуків, яким випало бачити війну. У своїй «Книзі мого роду» вона написала: «З дитинства люто ненавиджу війну, бо переможна тільки та війна, якої не було». І навіть у найтяжчі часи не втрачала світлої віри в Перемогу.
Такою вона й залишиться в нашій пам’яті – красивою душею, мудрою вчителькою, вірною дружиною, берегинею роду, щирою українкою, людиною, яка до останнього жила словом, пам’яттю, родиною, газетою і Україною.
Поховали Галину Степанівну у рідному селі Дубове Ковельського району – поруч із чоловіком Полікарпом Шафетою.
Редакція газети «Волинь» висловлює щирі співчуття рідним, близьким, колишнім учням, колегам і всім, хто знав та шанував Галину Степанівну.
Світла пам’ять про неї житиме у вдячних серцях.
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ,
головний редактор газети «Волинь».
