У цьому погляді – сила воїна, у батьківських очах – незагойна рана, у збережених віршах – душа сина, який назавжди залишився живим у пам’яті рідних і України.
Наказавши побратимам відходити, поранений воїн з Волині Василь Саливончик залишився на полі бою з однією гранатою…
«Все, мене кличуть, я біжу», – такими були його останні слова в телефонній розмові з батьками перед виходом на позицію
Останній бій Василя Саливончика був 11 травня 2023-го, хоч загибель його офіційно підтверджена значно пізніше – пів року чоловік числився у списках тих, хто пропав безвісти. За свій подвиг мужній воїн із села Щитинь Камінь-Каширського району удостоєний найвищої державної нагороди «Герой України».
«Хай кров кипить у жилах і вирує, та все ж холодна буде голова!»
А ріс же Василь романтиком, як пригадувала його мама Надія Володимирівна під час недавньої нашої зустрічі в Щитині. Вірші в юності писав. Вже після того, як його не стало, мама знайшла серед паперів сина, котрі зберігалися в батьківській оселі, зшиток із аркушів учнівських зошитів, на якому – короткий підпис: «Вірші». Тепер поряд із цим рукописним зшитком – поетична збірка «На струнах душі», видана нещодавно друком коштами батьків. У одному з віршів є такі рядки: «І коли шанс тобі життя дарує вписати золотом в історію слова, хай кров кипить у жилах і вирує, та все ж холодна буде голова!» Напевно ж, юний автор і уявити не міг, що колись йому доведеться воювати, що життя реально даруватиме шанс «вписати золотом в історію слова», і цим «словом» стане його ім’я. Але, коли на полі бою він постав перед життєвим випробуванням-екзаменом, то «голова його була холодна», й рішення прийняв таке, щоб порятувати побратимів навіть ціною свого життя.
«Сержант Василь Саливончик виконував завдання у складі штурмової бригади (зі складу зведеного штурмового загону 24-ої бригади) з оволодіння позицією противника... Штурмова група знищила ворога на цій позиції й перейшла до оборони. Але в результаті масованого артилерійського вогню частина групи була уражена. Сержант Саливончик отримав тяжкі поранення, а також – травматичну ампутацію ніг. І тоді він, наказавши побратимам відходити й евакуйовувати поранених, віддав їм свій автомат і, взявши собі одну гранату, залишився на болі бою...» Мама захисника-Героя – Надія Володимирівна показує це повідомлення з військової частини про останній бій сина (свого часу воно було на сайті Камінь-Каширської міської ради). Боляче їй перечитувати ці рядки, і в той же час то, по суті, – єдина можливість дізнатися, яким воїном був її син, яку мужність проявив, захищаючи Україну.
«А в чотири роки Василь намалював себе у військовій формі»
Подружній шлях Надії й Анатолія Саливончиків почався ще в студентські роки – вони навчалися разом у Луцькому педагогічному училищі. На четвертому курсі була дівчина, котра родом із села Кременець тодішнього Рожищенського району, коли вийшла заміж за Анатолія Саливончика зі Щитиня Камінь-Каширського району. Чоловік – історик за фахом, вона – вчитель зарубіжної літератури (заочно закінчили відповідно ще Луцький педінститут та Київський університет). Із 1979 року сім’я живе в рідному селі чоловіка, Щитині, яке стало малою батьківщиною і для їхніх двох дітей – сина-первістка Василя та доньки Наталії.
Коли мова зайшла про те, яким же ріс Василь – майбутній Герой України, Надія Володимирівна з теплотою пригадала:
– Дуже допитливим був змалку. Цікавився історією, книжки читав запоєм. Та й математика йому подобалася. Тож у школі вчився дуже добре. От тільки непрості дев’яності роки не одному долю на свій лад підкоректували.
Маю на увазі, що син хотів стати військовим. Хоч і не відзначався хистом до малювання, а в чотири роки намалював себе – у військовій формі, з автоматом (не зберігся цей малюнок – не покажу). Але ми з чоловіком вирішили: «А нехай після дев’ятого класу піде в педучилище – не доведеться далеко їхати». Він і послухався нас. Та повчився лише рік і покинув. Вернувся додому, в старші класи Черченської школи пішов.
А потім була армія. Василь Саливончик служив у Національній гвардії – в місті Чугуїв на Харківщині. Коли частину розформовували, то його забрали в артилерійський полк – в Запоріжжя перевели. Там він залишився служити за контрактом. У цьому місті й одружився.
– Потім із сім’єю (була вже старша донька, наша внучка) приїхав сюди, на Камінь-Каширщину. Трохи в нас побули, – пригадує Надія Володимирівна. – Тут і син їхній народився. Так склалося, що якийсь час їздили туди-сюди. Закінчилося тим, що Василева дружина з дітьми таки повернулася назовсім на Запоріжжя. Він влаштувався працювати на пилорамі в Камені-Каширському. В нього був ще цивільний шлюб, син народився. Я й зараз думаю, що якби ми після дев’ятого класу не скерували Василя в педучилище, якби після середньої школи він не в армію пішов, а вступив вчитися у той навчальний заклад, про який мріяв, – став кадровим офіцером, то все, може, по-іншому склалося б...
Коли в 2014-му почалася АТО, то Василя Саливончика мобілізували. Тоді він був інструктором на Яворівському полігоні. Через рік повернувся додому. Жив із цивільною дружиною в Камені-Каширському, але в них щось не склалося. Переїхав у Щитинь, до батьків. В основному на пилорамі працював. Інколи на заробітки в пітер, москву їздив, а то і в Польщу («От таке було життя»).
«Син нам не казав, куди його переводять і що там, де він, робиться»
Надії Володимирівні добре запам’ятався ранок 24 лютого 2022 року:
– Син зразу подзвонив із Каменя, де на той час жив, і попросив, щоб ми зібрали йому й передали рюкзак, який зберігся вдома з часів АТО (на другий же день повномасштабної війни Василь пішов у військкомат). Ми з чоловіком і не пробували відмовляти, бо то, добре знали, – марна справа. Зібрали рюкзак, а передати 24-го не було чим. Вийшла вранці наступного дня на зупинку з думкою, що, може, автобус таки буде, але він не прийшов. Виручив хлопчик, Артур Саливончик, якому треба було з речами з’явитися у військкомат (він іще служить). У нього – машина вдома стояла, то він попросив хлопців, щоб завезли в Камінь. З ним і рюкзак Василя поїхав.
Через декілька днів Василя Саливончика мобілізували – у нього ж була строкова служба, АТО, якраз таких, із військовим досвідом, брали в першу чергу. Коли телефонував батькам, то говорив, що його знову планували відправити на Львівщину – Яворівський полігон.
15 липня 2025 року, на День Української Державності, Президент Володимир Зеленський вручив Надії Саливончик найвищу нагороду в державі, якою відзначили її сина-Героя.
– Але доля тоді вберегла сина, – каже Надія Володимирівна. – Ви ж знаєте, які там вибухи були 13 березня (13 березня 2022 року російська армія здійснила один із наймасованіших ракетних обстрілів по Україні. Тоді російські ракети влучили по Яворівському полігону. За офіційними даними, понад 60 людей загинуло та ще більш ніж сотня – поранені. – Авт.). Увечері дзвонить Василь і каже: «Залишили мене у Володимирі.
В роті охорони». Там він і служив якийсь час. А влітку 2022-го був уже на Сумщині. Хоч ми з чоловіком про це зразу не знали – Василь нам не казав, куди його переводять і що там, де він, робиться. То вже його дочка, наша онука Настя, коли була в Камені, то якось дізналася.
Діти Василя Саливончика від першого шлюбу – Настя і Стас, а також дворічний онук Давид (син Насті), як тільки почалася повномасштабна війна, то приїхали із Запоріжжя до бабусі з дідусем, – жили в них до 2025 року. За словами Надії Володимирівни, з обома невістками добрі стосунки. І коли Василь загинув, то батьки зробили ДНК-експертизу, щоб підтвердити батьківство дитини від цивільної дружини, й онучка отримала передбачену грошову виплату від держави.
«Шукали ми Василя, де тільки могли, – є цілий блокнот номерів, куди телефонували»
Взимку 2022-го – навесні 2023-го Василь Саливончик у складі 24-ї бригади був уже на Донеччині. Перш – Костянтинівка. А далі – Торецьк, Бахмут, де йшли гарячі бойові дії.
– Спілкувалися ми досить мало, – пригадує Надія Володимирівна. – У мене тоді був кнопковий телефон, то він на нього взагалі не дзвонив. Якусь позначку скине – так дасть про себе знати. Було, що 12 днів взагалі – жодної вісточки. Переживали. А в них, виявляється, тоді не було зв’язку. Як син згодом сказав, хлопці скинулися й купили «Старлінк», – тоді й можна було хоч якось поспілкуватися. «Якось», бо Василь наш був такий, що нічого ніколи не розповідав. «Все добре, все нормально, живий, здоровий, працюємо», – звичні його слова.
І коли 5 травня їхній підрозділ вивели з Бахмута, Василь зателефонував батькам уночі: «Все добре. Всі живі. Деякі подряпини в хлопців є. Техніки трошки втратили». Обіцяв скинути фото й відео. На жаль, не встиг. Останній раз телефонував 10 травня.
– Тоді теж дочка Василя була в Камені. Він до неї подзвонив, на Viber, – мама Героя вертається до цього тривожного дня. – Та потім, бачу, син дзвонить мені – на мій, кнопковий, телефон, чого ніколи не було. Видно, його душа щось відчувала. Ми поговорили трошечки. Він сказав: «Завтра йду на завдання». А ще повідомив, що після цього виходу на позицію мають дати відпустку. І з батьком кількома словами перекинувся. «Все, мене кличуть, я біжу», – на цьому розмова й обірвалася.
11 травня Василь Саливончик пішов на завдання. Він був командиром зведеної штурмової групи. Саму позицію, яку їм потрібно було здобути, вони здобули. Але зверху їх накрила ворожа артилерія. В той день було багато загиблих. 14 травня до Надії й Анатолія Саливончиків приїхали представники з військкомату – привезли сповіщення про те, що їхній син зник безвісти.
Почалися ті пів року, безнадійної надії, бо ж рідним було відомо, що Василь отримав дуже важкі поранення – втратив обидві ноги, мав травму голови.... Просто тіло не можна було забрати з поля бою. Знали, коли зв’язувалися по інтернету з хлопцями, котрим пощастило вийти з того пекла, що в листопаді вдавалося пробиратися на ті позиції, де був бій, але тіла там вже не знайшли.
– Шукали ми Василя, де тільки могли, – каже Надія Володимирівна. – Є цілий блокнот номерів, куди телефонувала. Обдзвонювали всі госпіталі, морги. На волонтерів виходили, Червоний Хрест – само собою. Навіть в росію телефонували. Мій рідний брат у москві живе. Підключали його, й він по своїх каналах теж шукав – російські сайти викидають списки тих, хто потрапив у полон. Ніде не знайшли. Відповідно і ДНК-аналіз відразу, ще 15 травня, здавали.
Мама отримала з рук Президента України орден «Золота зірка»
Як виявиться, тіло Василя Саливончика потрапило в список на обмін ще 31 травня 2023 року. Буквально через 20 днів після того, як він загинув, але числився, як такий, що пропав безвісти, бо тіла не було. І коли рідні обдзвонювали госпіталі, морги міст, що ближче до Сходу України, в Києві, його тіло знаходилося у Броварах.
– 16 листопада мені повідомили з Київського слідчого управління, – розповідає Надія Володимирівна, – що є збіг ДНК. От я й поїхала в Київ. Наступного дня була в Броварах, де мені дали всі необхідні виписки. 22 листопада тіло Василя привезли додому. 23-го ми його похоронили в Щитині. Ясно, що в закритій домовині. В Ковелі, в морзі, я ще хотіла побачити свого сина, але мене не пустили. Сказали, що краще не треба цього робити, бо «дивитися нема на що». Василь, як дізналася згодом, залишив гранату при собі. Чи скористався він нею, чи ні? Питання, на яке вже ніхто не дасть відповіді.
...Торік влітку, 15 липня, якраз на День Української Державності, батьків Василя Саливончика, якому за його героїчний вчинок було присвоєно звання «Герой України», запросили до Києва. На Михайлівській площі, що перед Михайлівським Золотоверхим монастирем, мама Василя, Надія Володимирівна, отримала з рук Президента України орден «Золота зірка». Крім того, серед посмертних нагород, які родина свято береже, – бригадна відзнака сина «Хрест Героя», а також орден «За мужність» III ступеня.
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журніласт України.
Зараз також читають: Герой з Волині: «Після важкого поранення дружина допомогла мені повернутися до життя».
