У ніч після похорону Героя з Волині Ігоря Упорова на світ з’явилася його донечка

«Ігор був воїном, хоч і вивчився на кухара»

Свого часу публікації на сторінках газети «Волинь» не раз привертали увагу до зворушливої історії Надії Упорової з міста Володимира – дружини загиблого атовця Ігоря Упорова. Нагадаємо, за день до пологів жінка дізналася, що її чоловіка нема, а у день його похорону на світ з’явилася молодша донька подружжя, котру назвали Віолеттою, – як хотів тато. Тож ішлося у «Волині» й про те, як держава, влада Володимира та просто добрі люди-волонтери допомагали вдові, котра залишилася з двома маленькими дітьми на руках. Зокрема, подбали, щоб житло належне мала сім’я, щоб доньки, які підростали, і з роками відчували пам’ять про їхнього тата – захисника України...

Цього разу ми зустрілися з мамою Ігоря Упорова. Тамара Пулатівна, до речі, називає журналістів газети «Волинь» ангелами-охоронцями її родини, оскільки не залишалися байдужими до її проблем. Ми спілкувалися з жінкою, й відчувалося, що їй хочеться «вилити душу» – розповісти про пережите й переосмислене майже за дванадцять років без сина. Згадати, яким він ріс із малих літ, як складалося його життя:

– Я дуже переживала, як то буде, коли син одружиться, сім’ю матиме? Хотіла, щоб він навчився готувати, бо жінки різні бувають, і попросила його йти вчитися на кухаря. На думці була ще ж і строкова служба – коли матиме таку спеціальність, то зможе служити при кухні. Ігор послухав мене й, закінчивши школу у Замличах (жили ми в селі Залужному Володимир-Волинського району), вступив в училище, що в місті Сокаль на Львівщині. Там я свого часу вчилася. Пригадую, викладач Володимир Францов говорив нам, випускникам, на прощання: «Приводьте сюди і своїх дітей». І я привела. Мій хлопчик учився. Я була спокійна за нього. А ось життя його склалося так, що не довелося йому варити, смажити ні в армії, ні вдома після одруження (дружина хазяйновита – смачно готує). Ігор був воїном, хоч і вивчився на кухаря. І на строкову службу йшов охоче. Ми з дочкою, його сестрою, їздили на присягу. Зброя, а не каструлі й черпак, стала його справою. Ігор влучно стріляв, був снайпером.

 Оскільки хата Упорових у селі Залужне згоріла, а донька вчилася вже в Луцькому педучилищі, то Тамара Пулатівна перебралася в обласний центр. На той час із чоловіком, батьком своїх дітей, жінка розлучилася («двадцять років старалася, як могла, зберегти сім’ю, яка колись з великої любові народилася»). Вона винаймала квартиру, працювала. Сюди й Ігор приїхав після служби. І ось невдовзі він каже матері, що буде одружуватися.

Жінка, яку попросила колись з допомогою карт заглянути в моє майбутнє й майбутнє моїх дітей, – правду сказала, що буде в сина далека дорога, якої треба боятися, бо він з неї не вернеться.  

– Ігор поспішав жити, ніби відчуваючи, що його життя недовгим буде, – говорить жінка. – Наречена, Надійка, жила у Володимирі (тоді ще Володимирі-Волинському). А грошей нема. Продала я згарище в Залужному, то ті гроші й віддала синові на весілля. Якраз вистачило, щоб запрошених пригостити. Син мав двадцять один рік, його Надійка – на три роки молодша. У них – то перша любов, яку обірвала війна. Ігор для сім’ї старався. І в Югославії був, у миротворчих військах, і на заробітки в Тюмень їздив.

«Ой, ваш син поїде так далеко – не пускайте його, бо там таке буде!»

Тамара Пулатівна вертається спогадом у минуле й розповідає про те, що по-особливому розцінила вже тоді, як син загинув:

– Якось мені було дуже важко на душі, і я пішла «на карти» – щоб жінка, яка зналася на цій справі, з допомогою карт подивилася на мою долю, долю моїх дітей (тоді ж психологів не було стільки, як зараз). Провидиця, розклавши карти, сказала: «Ой, ваш син поїде так далеко – не пускайте його, бо там таке буде!». Я пам’ятала це застереження, коли Ігор йшов на строкову службу. Слава Богу, відслужив без якихось прикрих пригод. Пригадалося воно, коли після весілля син пішов на службу за контрактом у військову частину у Володимирі-Волинському, і вже тут попросився в миротворчі війська в Югославію – в Косово. І знову – все добре. Відслужив, приїхав додому – до своєї Надійки й старшої доньки Юлії. Так само обійшлося все благополучно й тоді, коли їздив на заробітки в Тюмень. Слава Богу, вернувся живий-здоровий – можна й забути про застереження провидиці про далеку дорогу, від якої треба його берегти, бо приведе вона в те місце, де «таке буде!».

І ось 2014 рік. 7 квітня, якраз на Благовіщення, до Ігоря Упорова прийшли працівники військкомату. Знаючи, що він має досвід після армії, крім того, миротворцем був, спитали: «Підеш служити?».

– Ігор міг і відмовитися, – каже Тамара Пулатівна. – Дружина вагітна другою дитиною, старшій – п’ять років. А він відповів: «Піду». Й пояснював це і Надійці, й мені коротко: «А якщо вони сюди прийдуть?» І на другий день вже з повісткою відправився у військкомат. Я молилася за сина, боялася втратити його. Особливо тривожно було на душі, коли чула, що хтось із земляків загинув. Працювала в Луцьку – в мережі закладів «Дядя Піца». Мене всі підтримували, заспокоювали: «Все буде добре!» А я нутром чула, що може статися біда. Жінка, яку попросила колись з допомогою карт заглянути в моє майбутнє й майбутнє моїх дітей, – правду сказала, що буде в сина далека дорога, якої треба боятися, бо він з неї не вернеться.

 Коли Ігор був на Донеччині, то якось у телефонній розмові з ним Тамара Пулатівна зрозуміла, як непросто там. Ми всі пам’ятаємо, що були випадки, коли наших хлопців труїли продуктами. Військовослужбовцям командування забороняло брати їжу від місцевого населення. У ЗМІ зустрічалися попередження, що це прибічники терористів-росіян могли роздавати їжу під виглядом гуманітарної допомоги, тож усе мало проходити санітарно-медичний контроль. Харчів не було – їх не привозили, а хлопцям їсти хотілося! Мама атовця Ігоря Упорова згадує:

– Не забуду той травневий день, коли під Волновахою на Донеччині загинуло вісімнадцять волинян – бійців 51-ї бригади, в якій і син служив. То були перші, такі важкі втрати в цій неоголошеній російсько-українській війні. Я не могла слухати «Пливе кача», бо серце розривалося. Я тоді не жила, а існувала. Це ж моя дитина – там, звідки вертаються в домовинах!

«Я віз вашого сина в шпиталь... Ніхто не думав, що він помре»

 Життя Ігоря Упорова обірвалося 28 червня 2014-го.

– А 27-го, в п’ятницю, – розповідає мама захисника-Героя, – подруга забрала мене до себе, на дачу в Гаразджі, щоб я трохи відпочила, відволіклася від своїх тривожних думок. І ось в дорозі – дзвінок від сина. Розповіла йому, що їду до тьоті Свєти. На моє запитання: «А ти що робиш?» – сказав: «Насіння лускаю на посту». По суті, я так нічого й не зрозуміла з цих, нібито заспокійливих слів. Та ось він просить мене, щоб я дала номер телефону тата, і тоді вже подумала: «Щось «не те». У мене й не було номера телефона колишнього (тепер уже покійного) чоловіка. А от прохання сина насторожило, бо не так часто Ігор спілкувався з батьком...

У неділю Тамара Пулатівна вернулася до Луцька. Все, як пригадує, ніби й добре, та на душі – нехороше передчуття. Вирішила зателефонувати невістці:

– Дзвоню, а вона збиває виклик. Раз, другий. І я вже не за сина переживаю, який на війні, а за Надійку, яка виношує дитину: «Чи ж не сталося щось непередбачуване з нею?» Й Ігоря набирала – не пригадую вже, чи то він не відповів, чи був поза зоною. Зателефонувала Надійчиній тьоті. Перший раз вона сказала, що на базарі... А за другим разом почула від неї: «Ігоря нема». Потім з’ясується, що Надя збивала виклик, бо сама не могла сказати мені про загибель Ігоря. Тож повідомила про це перш моїй дочці, Мирославі, яка живе в Німеччині. І коли я подзвонила доці, то почула: «Мам, ти вже знаєш?».

Згодом Тамара Пулатівна дізнається, як все було. Виявляється в суботу, 28 червня, коли вона була на дачі в подруги, а її все не відпускало тривожне передчуття, побратим Ігоря і ще хтось з вояків поїхали по воду, й тоді на них напали орки. Ігорю подзвонили, щоб прийшов на підмогу.

– Боєць, який був за кермом, зразу загинув, – розповідає жінка. – Мій син отримав поранення в живіт – осколок рикошетом влучив під бронежилет. Пілот вертольота Руслан, з яким ми згодом познайомилися й не раз спілкувалися, розповідав мені: «Я віз вашого сина в шпиталь» (9 грудня 2023 року згасла свічка життя волинського офіцера авіації Руслана Євчука. – Авт.). І ніхто не думав, що Ігор помре. З ним евакуйовували бійця з дуже тяжким пораненням – він вижив. А Ігор стік кров’ю. Якщо чесно, то син не зрозумів, що життя покидає його. Як зазвичай, жартував і всіх побратимів підтримував.

2 липня проводжали Ігоря Упорова в останню земну дорогу. В день похорону, коли Тамара Пулатівна збиралася їхати до Володимира-Волинського, подруга, знаючи, що в неї проблеми із тиском, викликала «швидку». У Тамари Пулатівни такий спогад:

– Лікар дав якісь ліки, сказав, що на чотири години вистачить. З роботи моєї приїхали машиною й завезли мене до синочка. І дочка моя із зятем швидко прибули з Німеччини. А Надя от-от мала народити. Був такий момент: вона попросила всіх присутніх у кімнаті, вийти. Ми з нею залишилися біля домовини – обдивилися свого хлопчика. На другий день у церкві Надю вели попід руки, бо починалися потуги. Надя встигла попрощатися. А на кладовищі її вже не було – повезли до лікаря, який і сказав: «Будемо готуватися до пологів». Вночі, 3-го липня, Надя народила дівчинку – нашу Віолетту.

«І тепер інша думка тримає мене на цьому світі: «Я народила Героя!»

Коли друзі забирали Надію із роддому, був саме 9-й день після загибелі Ігоря. Незабутній для Тамари Пулатівни день:

– Я приїхала до Володимира. Ми зі свахою були в церкві. А, вернувшись, посідали біля хати й плакали. Бачимо – їде машина, прикрашена кульками, стрічками, – це наша маленька принцеса приїхала – сум пішов із хати назавжди! Надійка плакала вночі, щоб діти не бачили. І я вдома погибала, а, приїхавши до синової сім’ї, при онучках завжди старалася бути на позитивних емоціях – з маленькою Віолеттою няньчилася, із старшою Юлею ми грали в учительку і ученицю. Не показувала того болю, що був на душі: «Це ж їхній тато не бачить своїх донечок, не знатимуть вони батьківської турботи!» Мене чекала й невістка, щоб виговоритися. Надійка – то моя дитина. Був період, коли ми віддалилися одна від одної. Але це минулося. Я і дружина сина, його діти – це те, що вже не можна розірвати, розлучити. Я – за те, щоб Надійка, така ще молода жінка, влаштувала своє особисте життя.

Мова заходить про те, чи Тамара Пулатівна, яка свого часу, коли ставало дуже важко на душі, «йшла «на карти» до провидиці, звертається тепер до психологів (їхні послуги в час великої війни набули популярності, що зумовлено високим рівнем стресу, тривоги, потребою в підтримці).

– Аякже, – говорить жінка. – Завдяки їм, я, образно кажучи, піднялася із землі на вершину дерева. Позбавилася від думки, що, може, я винувата в загибелі сина. Мій дух підняв і настоятель храму села Сьомаки, що в Луцькому районі, отець Валерій. До нього я теж прийшла зі своїми болючими думками: може, то через мою гріховність (ходила «на карти» до провидиці, чоловіка молодшого на десять років маю...) не стало Ігоря. Він довго зі мною спілкувався й пояснював, що нема моєї вини в загибелі сина, – так уже було назначено Богом. І тепер інша думка тримає мене на цьому світі: «Я народила Героя!» Так, Господь забрав Ігоря, але я бачу сина в його дітях – моїх онуках.

 І про свого другого чоловіка, молодшого на десять років, Тамара Упорова говорила як про людину, яка допомогла їй пережити непоправну втрату:

– П’ятнадцять років тому познайомила я дітей із своїм обранцем, який родом із Київщини. Вони прийняли мій вибір, і сьогодні я їм вдячна за це. Бог дав мені Діму, щоб я не була самотня – мала і коханого, і брата, й друга, який розрадить, підтримає. Він мене і до вас збирав – водичку підносив, щоб не хвилювалася в очікуванні спілкування про Ігоря. Уже стільки вистраждано, стільки сліз виплакано, що, здається, де вони й беруться? Але кожного разу, коли мова заходить про сина, – ті ж переживання, що й тоді, коли настигла ця непоправна втрата.

 До речі, Міністерство оборони України дало матері загиблого атовця кошти на житло (після того, як хата в селі Залужному згоріла, доводилося винаймати прихисток). Правда, довго Тамара Упорова цього добивалася – лише в 2021-му, тобто через сім років, як не стало сина, змогла купити квартиру в Луцьку. 

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Зараз також читають: Воїн з Волині: «Уже будучи інвалідом війни другої групи, я знайшов дорогу  і на цю війну».