У таких моментах особливо гостро відчувається, що війна – це не лише фронт. Це і тил. Це і пам’ять. Це і наша здатність залишатися людьми.
Батько загиблого Захисника з Волині: «Невже ці хлопці на портретах – не їхні герої?»
Чим переймався і з чого дивувався упродовж останнього часу спеціальний кореспондент газети «Волинь» Ігор ЛІСОВИЙ
...що розповіді про Захисників набирають у Мережі менше переглядів, ніж інформація про згвалтування
Заглянемо у нашу журналістську кухню, хоча щось останнім часом друзі, знайомі, з якими в силу тих чи інших моментів давно не бачилися, роблять круглі очі, коли дізнаються, що ми видаємо друковану газету. Дивуються, що її люди читають, передплачують і відразу підносять до тебе телефон: мовляв, тут же все є. Заспокоюю, відсилаю до друкованої версії і цифрової – вибирайте, яка до душі. Редакційна робота – це не лише тексти, дедлайни й верстка, а й люди, які приходять у редакцію. Іноді це й запитання, які залишаються після публікації.
Цього разу зробив, здавалося б, правильну, природну, журналістську, людську, професійну справу: до Дня поезії, який відзначається наприкінці березня, у міській газеті опублікував добірку віршів місцевих авторів. Тих, кого знають, читають, цитують, запрошують на зустрічі, вони видали збірки. На другій сторінці – інший матеріал: розповідь про нашого земляка, Захисника. Олеся Мазурка. Неймовірний хлопець, як і всі, хто сьогодні в армії, з першого березня 2022 року у ЗСУ, обстріляний у штурмових військах, пройшов шлях від рядового до офіцера, командира підрозділу. Людину, яку знають з життя. Його поважають сусіди, однокласники, знайомі. Не абстрактний герой, а свій.
І от виникла ситуація, яка не дає спокою. Можливо, мною надумана. Але вже другий місяць мучить. У інтернет-версії газети поезія зібрала значно більше відгуків, ніж замальовка про воїна. Більше вподобайок. Більше реакцій. Більше уваги. Чому? Можна пояснити – легкість сприйняття. Вірш читається швидко, викликає емоцію тут і зараз, не потребує зусилля довго читати. Історія людини – інша. Вона потребує зупинки. Вона вимагає уваги. І, можливо, трохи мужності – подивитися в очі реальності.
Коли розказав це колегам, які ведуть інтернет-версію «Волині», вони лише усміхнулися: «Ігоре Сергійовичу, короткі інформації про вбивства і згвалтування набирають у сотні разів більше переглядів, ніж зворушливі розповіді про людей чи поезії! Хіба що ще про загибель воїнів читають, шукаючи в списках родичів чи знайомих...»
Ігоре Сергійовичу, короткі інформації про вбивства і згвалтування набирають у сотні разів більше переглядів, ніж зворушливі розповіді про людей чи поезії!
І це мене ще більше, як кажуть, добило. Чи не втрачаємо ми щось важливе, коли обираємо легше?
Під час війни читання – це не розкіш. Це – необхідність. Це – спосіб тримати себе в тонусі, не втрачати здатність мислити, відчувати, розуміти глибше. Книги – це не втеча від реальності. Це інструмент, щоб її осмислити. На окупованих територіях російські війська першими нищать українську літературу. Це не хаотичні дії – це система. Так само, як це робили нацисти у 1933 році під час сумнозвісних спалень книг у Німеччині – на чолі з режимом Адольфа Гітлера. Бо знищення культури – це завжди спроба знищити пам’ять. А значить – ідентичність. Писав про людей, які вирвалися з окупації і бачили це на власні очі: росіяни палили, викидали, відразу на порожні полиці привозили свій друкований мотлох.
Панове, не приведи Господи, якби рашисти у 2022 році з боку Брестської області ввірвалися до нас на Волинь. Цього не сталося, бо були сотні тисяч Олесів Мазурків, які нас захистили. Їм зараз в першу чергу потрібно вклонитися до ніг, впасти перед ними на коліна. ПОДЯКУВАТИ. А то щось останнім часом розмивається подвиг Захисника. Сьогодні, як ніколи, важливо тримати баланс. Пам’ятати про красу слова – і не забувати про тих, завдяки кому ми маємо змогу це слово читати. У час, коли хтось пише вірші – хтось тримає оборону і, можливо, перше, що ми маємо зробити – це не просто лайкнути. А зупинитися. Прочитати. Подумати. І – мовчки подякувати. Тим, завдяки кому ми досі маємо сторінки, які можемо перегортати.
Тим часом розмовляю ще з одним зі своїх героїв – справжнім Героєм Олександром Зіняком. Він, учасник бойових дій ще в зоні АТО, з початку повномасштабної війни постійно на передовій. А ще Сашко пише сильну військову прозу і поезію, проте збірки видати не може, хоча звертався до багатьох на Волині про фінансову допомогу для її друку.
…чому представники упц ігнорують спільну молитву пам’яті захисників?
Наступна після Великодня неділя у Нововолинську – поминальна. Як кажуть містяни, цього дня нове кладовище, що біля колишньої другої шахти – не просто місце скорботи. Це – місце зустрічі. Зустрічі живих із пам’яттю. Після початку війни сюди приходять сотні людей. У спільній молитві вони стояли поруч із родинами загиблих Героїв. Тих, хто віддав життя за країну. За право жити. За можливість бути. Священники ПЦУ разом із благочинним Нововолинського благочиння, митрофорним протоієреєм отцем Стефаном Фульмесом, міський голова Борис Карпус знаходять дуже щирі, теплі слова, мовлячи про загиблих Героїв. У таких моментах особливо гостро відчувається, що війна – це не лише фронт. Це і тил. Це і пам’ять. Це і наша здатність залишатися людьми.
І саме тому так жорстоко ріже слух і око інше. Поруч, між могилами, ходили священники московської церкви. Спокійно, буденно. На прохання людей освячували могили. І тут виникають питання, які складно оминути. Що відбувається сьогодні у головах тих, хто продовжує нести структуру, яка десятиліттями була інструментом впливу держави-агресора? Що відбувається у свідомості тих, хто в умовах повномасштабної війни не проводить для себе чіткої межі?
Поки вся громада духовно єдналась, молячись за спокій душ полеглих воїнів, представники релігійної громади, що заперечують свою приналежність до москви, обрали іншу позицію – заробляти гроші
на поодиноких могилах.
Але ще складніше – інше питання. Що відбувається у головах тих, хто їх запрошує? Це не про осуд окремих людей. Це про стан суспільства, яке живе у складному перехідному моменті. Де поруч існують біль втрати, звичка, традиція. Бо віра – це завжди про внутрішнє. Але інституція, яка її представляє, – це вже про вибір.
Голова громадської організації «Незламні нововолинці», батько Героя-кіборга Вадима Демчука – Володимир Демчук – уже вчетверте через місцеві засоби масової інформації закликає таких людей одуматися:
– Не можу мовчати про те, що викликало гіркий подив. На жаль, як і минулого року... Поки вся громада духовно єдналась, молячись за спокій душ полеглих воїнів, представники релігійної громади, що заперечують свою приналежність до москви, обрали іншу позицію. Гірко було знову переконатись у тому, що батюшки з патріархату, який відхрещується від москви та кіріла, і потім згадує його на богослужіннях як «господіна»(!), не вважають за потрібне долучитися до панахиди, а натомість зі своїми парафіянами займалися приватним освяченням могил. Дивлячись на це, мимоволі замислюєшся: невже ці хлопці на портретах – не їхні герої? Невже ця війна, яка прийшла в кожну хату, для них чужа? Невже кілька сотень гривень за ритуал над горбком землі важать більше, ніж солідарність із народом, який стікає кров’ю? А ще не можу вкотре не згадати про те, як же це болісно, прикро і страшно, коли воїна, чиє життя обірвав російський снаряд, відспівує чи поминає людина, яка канонічно тримається за москву. Це питання цінностей, і сьогодні воно стоїть як ніколи гостро! Кожен із нас має нарешті зробити правильний вибір.
І цей вибір сьогодні неможливо відкласти «на потім». Коли поруч могили тих, хто загинув у боротьбі з російською агресією – будь-який символ, будь-яка дія, будь-яка присутність набуває іншого змісту. Гострішого. Важчого. Це не про заборони. Це про усвідомлення. Про те, що пам’ять потребує не лише свічки і молитви. Вона потребує чесності. Перед собою. Перед тими, кого вже немає. Перед тими, хто сьогодні продовжує стояти за нас. Бо війна – це завжди про лінії розмежування. Не лише на карті. А й у головах.
Зараз також читають: Батько і син з Волині – Валерій-старший і Валерій-молодший Степанюки – стали на захист України.
